Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ДОВКОЛА ПАНІ СВАНН»

— Ох, друже мій! — урвала його мати. — Адже ніяких доказів немає! Мало що там говорять! Зрештою маркіз де Норпуа людина дуже мила, але не завжди зичлива, надто до тих, хто не з його гурту.

— Це правда, я теж це зауважив, — підхопив батько.

— Урешті-решт Берґоттові можна багато чого дарувати за те, що він відзначив мого хлопця, — додала мати, гладячи мене по голівці і вперши в мене довгий мрійливий погляд.

А втім, мама не чекала Берґоттового вердикту, щоб дати мені дозвіл запросити Жільберту, коли у мене зійдуться друзі. Але я не смів кликати її з двох причин. По-перше, у Жільберти обносили тільки чаєм. А мама вважала, що треба частувати ще й шоколадом. Я боявся, що Жільберті це здасться чимось банальним, і вона почне копилити губи. По-друге, були нездоланні труднощі, пов'язані з етикетом. Коли я приходив до пані Сванн, вона питала:

— Як ся має ваша матуся?

Я не раз допитувався у мами, чи поставить вона таке запитання Жільберті: це було для мене куди важливіше, ніж для двораків — як величати Людовіка XIV. Але мама й чути не хотіла про це.

— Ба ні, з пані Сванн я незнайома!

— Таж вона з тобою теж незнайома!

— А я й не кажу, що знайома, але ми не повинні повторювати одна одну. Пані Сванн вітає тебе по-своєму, а я вітатиму Жільберту по-своєму.

Мене це не переконало, і тепер я волів за краще не запрошувати Жільберти.

Попрощавшися з батьками, я пішов перебиратись. Спорожнюючи кишені, зненацька знайшов конверт, який мені вручив Сваннів камердинер на порозі до салону. Я був тепер сам. Я розірвав конверт, у ньому була картка із вказівкою, якій дамі я мав подати руку, аби провести її до столу.

Десь під той час Блок перевернув мій світогляд і відкрив мені нові шляхи до щастя (які згодом, зрештою, стали шляхами до муки), переконавши мене, що всупереч тому, що я думав під час прогулянок на Мезеглізьку сторону, жінки, навпаки, тільки й ждуть, щоб кинутися в обійми. Він зробив мені ще одну послугу, яку я оцінив набагато пізніше: запровадив мене до веселого дому, де я ніколи не бував. Сказав мені також, що гарних і приступних жінок на світі чимало. Але вони уявлялися мені вельми туманно, і тільки будинки розпусти надали їм індивідуальних рис. Словом, я міг бути вдячним Блокові за «благу вість» про те, що щастя посідання красою не є чимось недосяжним і що нам не треба цього зрікатися, достоту як можна бути вдячним лікареві чи філософу-оптимістові, які вселяють у нас надію на довгий вік на цьому світі й на неповну розлуку з ним на тому світі; а отже, будинки розпусти, де я почав бувати на кілька років пізніше, де показували мені зразки щастя і де я мав змогу доповнювати жіночу гожість тим, що годі вигадати, що є не лиш узагальненим образом баченої раніше вроди, а й справді божистим даром, єдиним даром, якого ми не можемо дістати від самих себе, перед яким гаснуть усі логічні побудови нашого розуму і якого ми можемо жадати лише від дійсности, чаром індивідуальности, — ті будинки заслуговували на те, аби я вмістив їх в один ряд з недавно відкритими не менш корисними доброчинцями (до знайомства з якими ми можемо лише гадати, за асоціацією з іншими малярами, з іншими музиками, з іншими містами, які чарівні Мантенья[106], Ваґнер, Сієна): в один ряд з ілюстрованими виданнями з історії малярства, симфонічних концертів і розвідок про «міста — пам'ятки минулого». Але заклад, куди мене водив Блок і де зрештою давно не був сам, був закладом найгіршого штабу з персоналом нічогеньким, майже не оновлюваним, і не міг ні вдовольнити давню мою цікавість, ні розбудити нову. Бандурша не знала жодної з жінок, яких вимагали клієнти, і завше пропонувала тих, що нікого не обходили. Мені вона надто захвалювала одну і з багатонадійним усміхом (ніби йшлося про таку вже дивовижу, про таку лакомину) приказувала: «Жидівочка, га? Що ви на це?» (Певно, тому вона називала її Рахіллю.) І з дурненькою, фальшивою екзальтацією, як їй здавалося, заразливою, завершувала ярливим хрипом: «Подумай, хлопчику, жидівка, темперамент! Ррра!» Цю Рахіль[107] я, стоячи за завісою, бачив: це була чорнявка, негарна, але на око розумна; облизуючи губи кінчиком язика, вона задерикувато посміхалася до гостя, з яким її знайомлено, і я чув, як між ними зав'язувалася розмова. її худорляве вузьке личко отінювали чорні кучерики, падаючи нерівними, ніби намальованими тушшю рисками. Я щоразу обіцяв бандурші (вона нав'язувала мені Рахіль, вихваляючи її великий розум і освіченість) прийти якось із тим, щоб запізнатися з Рахіллю, яку я прозвав «Рахілю, ти від Бога». Першого вечора я почув, як ця Рахіль, ідучи, сказала бандурші:

— Отже, умовилися: взавтра я вільна, якщо хтось прийде, не забудьте послати по мене.

Після цього я не міг дивитися на неї як на особистість, бо одразу поставив її між тих жінок, які щовечора вчащають сюди, сподіваючись заробити один-два луїдори. От лише висловлювалася вона інакше: «Якщо я вам буду потрібна» або «Якщо вам хтось буде потрібний».

Про оперу Галеві бандурша нічого не знала і тому не могла второпати, чому я весь час приказую «Рахілю, ти від Бога». Та незрозумілість жартів не перешкоджала їй вважати їх напрочуд дотепними, і вона щоразу щиро сміялася, мовлячи: «Виходить, сьогодні ще нема рації зводити вас із „Рахілю, ти від Бога“? Ви ж саме так її звете: „Рахілю, ти від Бога?“ Дуже дотепно! Ось я вас попарую. Побачиш, хлопчику, що буде, не пошкодуєш». Одного разу я мало не наважився, але Рахіль саме була «під пресом», а то потрапила була до «стрижія», старого пана, який обмежувався тим, що лив олію на розпущені коси жінкам, а потім їх чесав. Зрештою мені набридло чекати, хоч якісь убогі дівчата, так звані модистки, тільки що без голок, принесли мені ігристе й зняли зі мною довгу річ, якій — попри поважність предмета розмови — трохи прикрита чи свята голизна моїх співрозмовниць надавала смаковитої простоти. А потім я перестав ходити до того закладу, бо на знак симпатії до особи, яка його утримувала й потребувала меблів, подарував їй дещо з обстави, успадкованої по тітці Леонії, зокрема велику канапу. Я ніколи доти не бачив тітчиних меблів; у нас усього було невпрогорт — і мої родичі звалили їх гамузом у повітці. Та коли я вгледів у закладі, як ними послуговуються ці дівки, мені здалося, ніби всі чесноти, якими дихали комбрейські покої у тітки, мучаться від лапання і що то саме я віддав їх без ніякого на поталу! Якби я допустився ґвалту вмерлої — і то б я так не страждав. До цієї звідниці я більше не вернувся, бо мені здавалося, ніби речі тітки Леонії живі й молять мене зглянутися, немов неживі на позір предмети з перської казки, в яких замкнуто душі, взяті на муки і благащі, аби я їх визволив. А втім, пам'ять підказує нам спогади не в хронологічному порядку, а у вигляді перекиненого дзеркального відбиття, і може, тому я тільки значно пізніше згадав, що на цій самій канапі перед кількома роками я вперше дізнав любовних утіх із кузинкою, яка, щоб не монятися, не шукати, де б нам притаковитись, зухвало підказала мені скористатися часом, поки тітка Леонія, вставши з ліжка, чепуриться.

Усю решту обстави, а надто чудове старе срібло тітки Леонії я, незважаючи на спротив батька-матері, поспродував, щоб мати більше грошей і посилати більше квітів пані Сванн, яка, отримуючи великі коші орхідей, казала: «Бувши вашим батьком, я б учинила над вами опіку». Чи міг би я гадати, що колись пошкодую саме за цим сріблом і що ставитиму деякі втіхи вище, ніж утіху (яка, може, не матиме вже ніякої ціни) обіхідливо поводитись із Жільбертиними батьками? Достоту так само задля Жільберти, щоб не розлучатися з нею, я відмовився піти дипломатичною стезею. Вирішальні постанови ми робимо завше під впливом настрою, що триває недовго. Я ледве міг собі уявити, яким побитом та чудородна субстанція, яка наповнювала Жільберту і променіла від її батьків, від її дому, роблячи мене байдужим до всього іншого, — яким побитом ця субстанція могла б вивільнитися з неї й переселитися в іншу істоту. Субстанція, звичайно, зостанеться та сама, але на мене вона вже впливатиме інакше. Одна й та сама недуга дедалі розвивається і одна й та сама трутизна свою силу вчиняє швидше, коли з плином років серце підупадає.

Одначе моїм батькам хотілося б, щоб розум, який визнав за мною Берґотт, показав себе якимсь видатним доробком. Перед знайомством зі Сваннами я думав, що в праці мені перешкоджає збудження, породжуване незмогою вільно бачитися з Жільбертою. Але відколи їхній дім був відкритий для мене, ледве я сідав до робочого столу, як одразу ж зривався на ноги і біг до Сваннів. Коли ж повертався від них додому, моя самота була лише позірна, моя думка не могла вже пливти устріть словесної води, на волю чиєї течії я перед тим несамохіть здавався. На самоті я все ще обмислював репліки, які могли подобатися Сваннам, і, щоб учинити цю гру ще цікавішою, говорив за відсутніх партнерів і ставив собі такі запитання, щоб дотепувати, відповідаючи гострими вихватками. А проте ця безгласна вправа була тільки розмовою, а не медитацією, моє усамітнення було життям вигаданого салону, і не я сам, а мої примрійні партнери скеровували мої слова; замість думок, які здавалися мені сущою істиною, я намагався виголошувати інші, ті думки спадали мені в голову завиграшки і не сягали вглиб; то була геть-то пасивна усолода, яку знаходить у спокої той, у кого погане травлення.

Якби я так не завзявся стати до праці, то, можливо, зараз і вхопився б за перо. Але постанова моя була така тверда! А наступної доби, в рямцях зовсім вільного завтра, все так добре уміщалося, — бо там мене ще не було, — і мої добрі заміри спевнити можна було завиграшки; отож краще було згаяти сьогоднішній вечір, оскільки на працю треба ще налаштуватися. На жаль, другого дня мені теж не писалося. Але я був розважливий. Для того, хто чекав роки, не потерпіти три дні — це хлоп'яцтво. Певен, що позавтрьому я матиму змережаних кілька сторінок, я не сказав батькам ні словечка про свою ухвалу; я волів запастися терпінням на кілька годин, а потім принести бабці — потішеній і переконаній — розпочату роботу. На жаль, завтра не було вільним від мене, розлогим днем, якого я гарячково очікував. Коли цей день минув, то стало ясно, що мої лінощі й важке борюкання просто розтяглися на добу, та й годі. Збігало ще кілька днів, мої плани не спевнялися, я втрачав надію на те, що найближчим часом вони спевняться взагалі, а отже, пропадала хіть усе кинути на виконання плану; вечорами я знову довго засиджувався: рано лягати вже не схиляло виразне видиво початої узавтра вранці роботи. Щоб відзискати трудову наснагу, мені треба було кілька днів перепочинку, і коли бабуся нарешті наважилася лагідно й розчаровано вичитати мені: «А як же твоя робота? Ти вже про неї й не згадуєш», — я на неї розсердився, бо, не розуміючи, що моя постанова тверда, вона, безперечно, загаювала, та ще й чого доброго надовго, її здійснення, своїм недоречним втручанням нервувала мене і знеохочувала. Бабуся відчула, що її скептицизм сліпо наразився на мою волю. Вона відступила, обняла мене і сказала: «Даруй, більше не питатиму». І, щоб не знеохочувати, запевнила мене: як тільки я буду в доброму гуморі, справа піде рівнесенько-гладесенько.

Зрештою я спитав у самого себе: пропадаючи у Сваннів, чи не чиню я так, як Берґотт? Моя рідня ладна була думати, що я б'ю байдики, але, зустрічаючись у салоні з великим письменником, водночас розвиваю свій хист. А все ж скараскатись роботи над собою, над своїм хистом і дістати цей хист із чиїхось рук так само неможливо, як зцілитися (порушуючи всі приписи гігієни, переїдаючи і перепиваючи) лише завдяки тому, що ви часто обідатимете в гостях укупі з лікарем. Утім, хто найщиріше улягав ілюзії, яка так ошукувала мене та моїх батьків, то це пані Сванн. Коли я казав їй, що не можу прийти, бо мушу працювати, вона всім своїм виглядом показувала, що я високо несуся, що я кручуся й химерую.

— Але ж Берґотт приходить? Хіба, по-вашому, він погано пише? А невдовзі перо його стане ще ліпше, — додавала вона, — він гостріший і густіший у газеті, ніж у книгах, у книгах він трохи розволіклий. Я домоглася, що він писатиме тепер для «Фіґаро» leader article.[108] Це буде якраз те, про що кажуть the right man in the right place.[109]