Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ДОВКОЛА ПАНІ СВАНН»

У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат-квіток

Вона заклала листа за спину, я оповив руками її карк, піднімаючи коси, які вона носила до пліч чи то тим, що дівчата в її віці ще косаті, а чи тим, що мати хотіла якнайдовше наряджати її дитиною, щоб молодитися самій, — і ми зчепилися. Я намагався пригорнути її до себе, вона чинила опір; її щічки, розпашілі від зусилля, взялися плямами, круглими й червоними, як вишні; вона реготала так, ніби я лоскотав її; я стискав її ногами, мов деревце, на яке збирався оце здертися; вправляючись у цій гімнастиці, я аж задихався, але сапав я не тільки від м'язової напруги і не тільки від бойового завзяття, і нагло разом із краплями поту пролилося ще й моє заласся, якого я навіть не зумів затримати настільки, щоб пізнати його смак; тоді я взяв листа. А Жільберта добродушно мовила:

— Знаєте, якщо хочете, ми можемо ще трошки помоцюватися.

Можливо, вона невиразно відчувала, що я завівся гратися ще й з іншою метою, але, мабуть, не помітила, що я свого таки доп'явся. А я, боячись, як би вона цього не вловила (за мить вона, ніби засоромлена, якось скулилась, і мені спало на думку, що боявся я не даремно), згодився помоцюватися ще, аби Жільберта не здогадалася, що я ставив перед собою лише другу мету і, добившись її, мав тільки одне бажання: спокійно посидіти рядком із нею.

Повертаючись додому, я раптом пригадав собі, побачив наяву образ, відсунутий десь на задній план, отож досі непомітний, відсторонений, — образ страшенно закуреного приміщення, навіяний прохолодою заклечаного зеленню павільйончика. То був образ комбрейського покоїка мого дядька Адольфа, де справді панував такий самий дух сирости. До мене ніяк не доходило, і я на час покинув дошукуватися, чому спогад про такий незначний образ сповнював мене таким раюванням. На разі мені здавалося, що я цілком заслужив зневаги маркіза де Норпуа: досі над усіх письменників я предкладав того, кого він називав просто «флейтистом», а до правдивої екстази мене доводила не якась глибока думка, а всього лишень запах цвілі.

З якогось часу тільки-но хтось із гостей згадував у тому чи тому домі Єлисейські Поля, як матері глипали на нього явно стривожено, — так дивляться вони на медичне світило, якому більше не довіряють, оскільки за чутками надто часто він помилявся в діагнозах. Матері переконували, що цей парк шкідливий дітям, що саме там можна схопити ангіну, кір і всяку застуду. Моя матір, як і колись, посилала мене туди, і деякі її подруги, не засуджуючи її за це відверто, уболівали, одначе, над її безпечністю.

Неврастеніки, всупереч загальній думці, «прислухаються до себе» менше за інших; вони чують у собі цілу купу такого, через що, — як виявляється потім, — вони непокоїлися даремно, і зрештою перестають зважати на будь-що. їхня нервова система часто волала їм: «Рятуйте!» (ніби вона тяжко недугувала, а це було просто на снігопад або ж їх чекав переїзд), і вони призвичаїлися легковажити такими застереженнями, — так солдат у запалі бою настільки їх нехтує, що потім, помираючи, здатний прожити ще кілька днів здоровою людиною. Одного ранку, притлумивши в собі постійні свої страхи, циркуляція яких тепер так само не доходила до моєї свідомости, як і циркуляція крови, я весело влетів до їдальні, де вже сиділи при столі мої батько-матір. Сказавши собі, як завжди, що коли мені холодно, то це не означає, що треба зігрітися (бо до цього, може, призвела, скажімо, нагінка) і що коли нема апетиту, то це не означає, що їсти не треба (бо це просто на дощ), — я сів до столу, та щойно тільки з'їв шматок смачної котлети, як мене занудило і в голові запаморочилося — грізна заповідь близького занедужання, чиї симптоми заслонила і затримала крига моєї байдужосте, але тепер воно нагадувало про себе, вперто зрікаючись їжі, що ставала мені поперек горла. У мене майнула думка, що мене не пустять надвір, коли помітять, що я хворий, і це додало мені — як інстинкт самозбереження пораненому — сили припхатися до свого покою (там я побачив, що в мене температура сорок), а потім піти на Єлисейські Поля. Вбита цвяшком у моє замліле, мляве тіло весела думка жадала, вимагала солодкої втіхи від гри в перейми з Жільбертою, і через годину, ледве на ногах тримаючись, але щасливий, що я з нею, я ще знаходив у собі снагу втішатися.

Удома Франсуаза освідчила, що я «нездужаю», що я «то горю, то мерзну», а викликаний лікар заявив, що «краще б мене била і тіпала» пропасниця (така гарячка звичайно супутня запаленню легенів і була б лише «солом'яним вогнем»), ніж мати справу з її «підступнішими» і «зачаєнішими» формами. Уже віддавна я зазнавав нападів ядухи, і наш лікар (на досаду бабусі, яка вже бачила мене безнадійним запивакою) порадив мені, крім кофеїну, приписаного мені, щоб я легше дихав, пити, скоро я відчую наближення кризи, пиво, шампан або коньяк. Викликана алкоголем «ейфорія» має, на його думку, запобігати атакам хвороби. Домагаючись у бабусі дозволу випити, я не лише не таїв, а ще й, навпаки, часто майже зумисне викликав задих. А втім, відчуваючи близький напад і ніколи не знаючи, якої гостроти він набере, я потерпав на думку, що стривожу бабусю, і це мене лякало ще більше, ніж власні муки. Але водночас моє тіло, чи то воно від кволости не могло зносити біль, чи то боялося, як би незнані й неминучі муки не наразили його на надсильну й небезпечну напругу, спонукало мене неодмінно остерігати бабусю, де йому боліло, і в цих моїх скаргах було вже щось від невідворотности фізіологічного процесу. Досить мені було помітити якийсь прикрий, ще нерозбірливий симптом, як тіло моє мліло доти, доки я не повідомляв про нього бабусі. Якщо бабуся вдавала, ніби не звертає на це уваги, тіло прагнуло, щоб я діяв рішучіше. Часами я заходив надто далеко, і тоді кохане обличчя, яке вже не завжди могло, як раніше, зберігати спокій, кривила гримаса співчуття, душевної муки. Побачивши, як журиться бабуся, я чув, що серце моє крається, я кидався в її обійми, ніби мої поцілунки могли змити її журбу, ніби моя ніжність здатна була так само розважити бабусю, як моє добре здоров'я. Що ж до моїх гризот, то їх утишувала певність, що бабуся й так знає, що мені зле, тож моє тіло не боронило мені її заспокоювати. Я клявся бабусі, що зі мною все гаразд, що мені нема на що нарікати, що, далебі, мені добре. Моє тіло домагалося тільки точної мірки належного йому жалю, і хоча у правому боці в мене шпигало, воно, тіло, не ображаючись на таке моє химерування, нічого не мало проти, щоб я вдарив лихом об землю, на все начхав; моїми химерами воно не журилося.

Коли я вже видужував, напади ядухи все не відпускали мене. Одного вечора бабуся пішла, зоставивши мене в доброму стані, але повернувшись пізно, побачила, що я задихаюся. «Ой лишенько, тобі дуже погано!» — скрикнула вона зі спотвореним обличчям. Вона вибігла, я почув, як грюкнули надвірні двері, а за хвилю бабуся вернулася з коньяком; трунок вона ходила купити, бо вдома його не було. Незабаром мені полегшало. Обличчя в бабусі трохи почервоніло, міну вона мала збентежену, в очах — вираз утоми й розгубленосте.

— Відпочинь поки що, тобі краще побути зараз на самоті, — сказала вона, рушаючи до дверей.

Я ще встиг поцілувати її і відчув, що її холодні щоки мокрі, і змокріли вони, певно, зовсім не тому, що вона побувала на вологому нічному повітрі. Назавтра увечері вона до мене не завітала, мене запевнили, що вона пішла з дому. Мені це видалося неувагою до мене, але докоряти бабусі я не став.

Ядуха моя вперто не вщухала, хоча запалення легенів минуло, — виходило, що напади її спричинялися чимось іншим, і батьки викликали додому професора Коттара. У таких випадках лікареві не досить бути просто освіченим лікарем. Коли фіксується симптом, який може викликатися трьома чи навіть чотирма різними недугами, то зрештою тільки його спостережливість, його чуття визначають, на що саме хворіє — за майже цілковитої подібности симптомів можливих хвороб — пацієнт. Цей таємничий дар далеко не завжди поєднується з хистом до інших видів розумової діяльносте: тут виявляти велику вправність може людина найпересічніша, схильна любити огидну музику, огидне малярство, позбавлена допитливого розуму. У цьому разі фізичний стан хворого давалося пояснити нервовими спазмами, початком сухот, астмою, ядухою внаслідок харчового отруєння, ускладненого нирковою недостатністю, хронічним бронхітом, нарешті, різними сполученнями цих чинників. І якщо нервові спазми можна було знехтувати (це найкращий на них лік), то сухоти вимагали пильного догляду й посиленого харчування, яке було б, одначе, шкідливе за таких артритних явищ, як астма, і навіть небезпечне в разі ядухи на грунті харчового отруєння — що своєю чергою вимагало дієти, згубної для сухотника. Але у Коттара вагання були короткі, а приписи рішучі: «Великі дози проносного, кілька днів — молоко, нічого, окрім молока. Ні м'яса, ні алкогольних напоїв». Мати прожебоніла, що мені треба оклигати, що я з пошарпаними нервами, що кінські дози проносного і весь цей режим занапастять мене. У Коттарових очах, стурбованих, ніби він боявся спізнитися на потяг, я прочитав, що він питає себе: чи не піддався він своїй природженій лагідності? Він силкувався згадати, чи не забув він прибрати на себе холодну личину, — так людина шукає дзеркала, щоб перевірити, чи не забула вона пов'язати краватку. Він сумнівався, і, щоб покласти край ваганням, відповів брутально: «Я не звик двічі повторювати свої приписи. Дайте мені ручку. Так от, передусім — молоко. Згодом, коли ми впораємося з кризами й агрипнією, я дозволю супи, потім пюре, але при цьому неодмінно молодчині молочину! (Учні добре знали цей каламбур, який професор щоразу повторював у лікарні, коли саджав хворого на серце чи печінку на молошну дієту.) Потім ви поступово переведете його на звичну їжу. Та щойно тільки відновиться кашель чи задуха — знову проносне, клізми, постіль, молоко». З крижаним виразом вислухавши останні материні заперечення, Коттар мовчки подався геть, і саме тому, що він не захотів пояснити, навіщо такий режим, мої родичі вирішили, що таке лікування не для мене, що я тільки охляну, і відмовилися від режиму. Від професора свій непослух вони, звісно, постаралися приховати і про всяк випадок уникали тих домів, де могли з ним здибатися. Але стан мій погіршився, і тоді постановили непохитно дотримуватися всіх Коттарових приписів; через три дні хрипи припинились, кашель припинився, я дихав легко. Тоді до нас дійшло: Коттар, виснувавши, що в мене, як сам він потім казав, астма та ще й «скажена», зумів, проте, розібратися, що найбільше дошкуляє мені отруєння і що, усунувши застійність печінки та промивши нирки, він очистить мені бронхи й поверне правильне дихання, сон, снагу. Ми зрозуміли, що цей дурень — великий клініцист. Нарешті я встав з ліжка. Проте було заявлено, що на Єлисейські Поля мене більше не пустять. Мовляв, там нечисте повітря, але я гадав, що все це був лише привід, щоб розлучити мене з панночкою Сванн, і без кінця-краю повторював Жільбертине ім'я, — так переможені намагаються говорити рідною мовою, щоб не забути батьківщини, якої їм більше не бачити. Вряди-годи мати, гладячи мене по голівці, питала:

— То що, малі хлопчики уже не виливають матусі свого горя?

Франсуаза заходила щодня до мене на розглядини. «Ну й вигляд у панича! — гукала вона. — Ви б на себе подивилися — як із хреста знятий!» Сказати по щирості, якби я мав звичайнісіньку нежить, Франсуаза все одно прибрала б тої самої похоронної міни. Та вболівала вона не за моє здоров'я, просто їй як простолюдинці судилося бути «вболівальницею». Тоді я ще не міг добрати, що дає Франсуазі її песимізм: страждання чи втіху. На разі я дійшов ось чого: її песимізм соціальний і професійний. Одного дня, поштової години, мама поклала мені на ліжко листа. Я неуважно розірвав його, бо там не могло стояти єдиного підпису, спроможного ощасливити мене, — Жільбертиного: звичайно нас як щось і єднало, то тільки Єлисейські Поля. Проте на аркушику, оздобленому срібною печаткою з зображенням лицаря в шоломі й дугастим гаслом унизу: «Рег viam rektam»,[66] де майже весь текст листа був ніби підкреслений, позаяк усі поперечки літери «т» були проведені над нею, утворюючи пунктирну лінію під словами верхнього рядка, — я побачив унизу Жільбертин підпис. Але оскільки я знав, що в листі до мене такого підпису бути не може, то сам підпис, не підпертий вірою, не врадував мене. Все довкола на мить здалось мені примарним. Із запаморочливою швидкістю цей неймовірний підпис затіяв гру в чотириріжжя з моїм ліжком, з коминком, стіною. В очах моїх усе затанцювало, як у того, хто падає з коня, і я питав себе: чи немає іншого буття, зовсім відмінного від того, яке я знаю, суперечного з ним і все ж правдивого?.. І це буття відкрилось мені й миттю сповнило мене тими ваганнями, якими скульптори, удаючи Страшний суд, наділили воскреслих мерців, підведених до порога майбутнього життя. «Любий друже! — говорилося в листі. — Я довідалася, що ви дуже захворіли і більше не ходитимете на Єлисейські Поля. Я теж туди не ходитиму — є вже тьма-тьмуща хворих. Але мої приятелі навідують нас у понеділок та п'ятницю. Мама доручила вам переказати, що ви справите нам велику радість, коли прийдете до нас, як тільки одужаєте. Вдома ми знову поведемо ті приятельські розмови, які були в нас із вами на Єлисейських Полях. Бувайте, мій любий друже, маю надію, ваші батьки дозволять вам учащати до нас у гості. Шлю найщиріші вітання. Жільберта».

Поки я читав ці слова, моя нервова система з подиву гідною готовністю приймала благу вість, що мене спіткало велике щастя. Але моя душа, себто я сам, той, хто був зацікавлений найбільше, ще нічого не знала. Щастя бути з Жільбертою — це було те, про що я постійно думав, щось умоглядне, те, що Леонардо назвав, кажучи про малярство, «коза ментале». Списаного аркуша паперу думкою зразу не обіймеш. Але, дочитавши листа, я одразу ж почав обдумувати його; він став предметом мого марення, він теж став «коза ментале», і я любив його вже так, що відчув потребу щоп'ять хвилин перечитувати його і цілувати. Ось коли я пізнав щастя.

Життя багате на такі дива, і їх завжди можуть сподіватися ті, хто кохає. Цілком можливо, що це диво — творіння рук моєї матері; побачивши, що останнім часом я до всього збайдужів, вона попросила Жільберту написати мені, подібно до того, як на пляжі, щоб заохотити мене до пірнання, а пірнати я не спішив, бо задихався, нишком підсовувала моєму гідові-купальникові чудові мушлі і коралове віття, — хай я вірю, ніби я сам збираю їх на морському дні. А втім, у всіх життєвих випадках події, пов'язані з коханням, найкраще не намагатись навіть зрозуміти, бо те, що є в них конечного або несподіваного, мабуть, підлягає законам радше містичним, ніж раціональним. Коли якомусь чоловікові, чарівному, хай він і мультимільйонер, дасть відкоша убога й неприваблива жінка, з якою він живе, і він у розпачі закличе на поміч усемогутнє золото і вдасться до всіх земних спокус, але виявить, що всі його заходи марні і що йому не подолати упертости коханки, то хай він краще повірить у те, що це сама Доля хоче розчавити його, що це з її призводу в нього серце порветься, — але не шукає тут логіки. Ті перепони, з якими мусять боротися коханці і які їхня розпалена мукою уява даремно силкується вгадати, часом таяться в певній особливості характеру жінки, яка їх покинула, в її глупоті, в чиємусь впливові на неї, у застереженнях, які вона вислуховує від цього невідомого, у домаганнях утіх, до яких їй хочеться допастися негайно, тоді як ні її коханець, ні його багатство цих утіх їй дати не в змозі. У кожному разі, поставлений у невигідне становище коханець не дуже розбирається, що ж це за перепони, які утаюють жіночі хитрощі і які його розум, засліплений коханням, не потрапить точно з'ясувати. Вони скидаються на бубони, що їх хірург зрештою вирізає, так і не дошукавшись коріння їхнього походження. Подібно до тих бубонів, перепони не зраджують своєї таємниці, але вони тимчасові. Ось тільки вони довговічніші за кохання. А що кохання — пасія не безкорислива, то тому, хто розлюбив, уже байдуже, чому його колишня коханка, бідна і легковажна жінка, стільки років пручалася, не бажаючи залишатися його утриманкою.

Отож та сама таємниця, яка постійно приховує від очей причину катастроф, так само часто оповиває і раптовість щасливого розв'язку в коханні (наприклад, такого, який мені приніс Жільбертин лист). Розв'язку щасливого або принаймні нібито щасливого, оскільки по-справжньому щасливого розв'язку не буває, коли ти під владою такого почуття, що, як йому не годи, все одно тобі болить, хіба що біль з'являється в іншому місці. Проте інколи нам випадає перепочинок, і тоді якийсь час здається, ніби ми зцілилися.

Що ж до листа, підпис під яким Франсуаза відмовлялася визнати за ім'я Жільберти («Жі» радше скидалося на «А», а останній склад із хвостатим розчерком розтягувався на півсторінки), всякому, хто шукав би розумного пояснення зробленого ним перевороту, такого радісного для мене, могло б спасти на думку, що цей переворот я завдячував почасти випадковості, про яку я, навпаки, спершу гадав, що вона може занапастити мене у Сваннових очах. Незадовго до одержання листа мене навідав Блок, у ту хвилину, як у моєму покої був професор Коттар, — мої батьки почали його знову запрошувати, одколи я дотримувався приписаного мені режиму. По завершенні консультації батьки залишили Коттара обідати, а Блока впустили до хати. Встрявши в загальну розмову, Блок розповів, що до мене дуже прихильна пані Сванн, він чув це вчора на проханому обіді від одної особи, яка на короткій нозі з пані Сванн. На це я ладнався відповісти, що він, мабуть, помиляється, і на доказ своїх слів — із совісливости, що штовхнула мене признатися до цього маркізові де Норпуа, та з обави, як би пані Сванн не завдала мені брехні, — нагадати, що я з пані Сванн незнайомий і що ми з нею ніколи не розмовляли. Але я не зважився розкрити очі Блокові, я зрозумів, що то він зумисне, що він вигадав те, чого пані Сванн сказати не могла, аби похвалитися, що він обідав у її подруги; хай це і брехня, але ця брехня йому лестила. Так от, якщо маркіз де Норпуа, довідавшись, що я незнайомий з пані Сванн, але мрію з нею запізнатися, вважав за краще не згадувати при ній про мене, то Коттар (її домовий лікар), запалений Блоковими словами про те, що вона добре знає мене й шанує, надумав при зустрічі сказати їй, що я славний хлопчина і що він зі мною приятелює: хай це мені нічого не дасть, зате для нього велика честь. Саме з цих двох міркувань він і вирішив принагідно побалакати про мене з Одеттою.

Отак я потрапив до цього дому, звідки аж на сходи долітав запах парфумів, якими напахувалася пані Сванн, на сходи, де ще дужче пахтіло тим особливим і болісним шармом, яким віяло від Жільбертиного життя. Невблаганний консьєрж обернувся доброзичливою Евменідою[67], і коли я питав, чи можна зайти, привітно піднімав кашкета, зглянувшись на моє прохання. Ще недавно між мною і не призначеними для мене скарбами скалилися блискучі, далекі й байдужі вікна, достоту як очі самих Сваннів, зате нині, погідного дня, коли я проводив усе пообіддя в покої з Жільбертою, я сам відчиняв вікна, щоб упустити свіжого повітря, і навіть визирав у них вкупі з Жільбертою, коли мати вітала гостей, і бачив, як вони вилазять з карет і, зводячи голову, махають мені — очевидно, я здавався їм хазяйчиним небожем. У такі хвилини Жільбертині коси торкалися до моїх щік. Мене вражала ніжність їхніх волокон, природна і водночас неприродна, пишнота сплетеного з них орнаменту — якась унікальна художня робота, створена з трави Райського саду. Кілька волосин з її голівки могли б стати найсвятішою моєю реліквією. Але я не надіявся розстаратись на живе пасемце з тих кісок, тож був би щасливий бодай мати її світлину — я дорожився б нею куди більше, ніж фотографією квіточок, які понамальовував Леонардо да Вінчі! Ради світлини я запобігав перед Сванновими друзями, запобігав перед фотографами, але так нічого й не домігся, крім знайомства на все життя зі страшенними занудами.

Тепер, коли заборони бачитися для нас не існувало, я входив у похмурі сіни, де вічно витала, ще грізніша й пожаданіша, ніж колись у Версалі зустріч з королем, можливість здибатися з подружжям Сваннів і де зазвичай, напоровшись на величезного вішака, подібного до біблійного Семисвічника, я загарливо бив чолом лакеєві, який сидів у довгій сірій лівреї на дерев'яній скрині і якого я брав у темряві за пані Сванн, — Жільбертині батьки, як я з кимось із них стикався, не виявляли жодного невдоволення, навпаки, усміхнено ручкалися зі мною і казали:

— Як шя маєте? (Зрозуміло, що вдома я захоплено і невтомно наслідував їхню вимову, говорячи «шя» замість «ся».) Жільберта знає, що ви маєте прийти? Ну, тоді я вас покидаю.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат-квіток» автора Валентен Луї Жорж Ежен Марсель на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ПЕРША ДОВКОЛА ПАНІ СВАНН“ на сторінці 7. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи