Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ДОВКОЛА ПАНІ СВАНН»

— А чи не був на тій вечері письменник Берґотт? — несміливо запитав я, щоб підтримати розмову про Сванна.

— Так, Берґотт там був, — відповів маркіз де Норпуа, ґречно схиляючи голову в мій бік, мовляв, він завжди готовий примилятися до мого батька і тому з поваги до нього потурає навіть цікавості його сина, хоча старші люди не звикли так панькати хлопців моїх літ.

— А ви хіба з ним знайомі? — додав він, утеплюючи в мене ясний погляд, проникливість якого дивувала Бісмарка.

— Мій син з ним не знайомий, але дуже захоплюється ним, — сказала мати.

— Бачте, — знов озвався маркіз де Норпуа (і його речі заронили в мене більші сумніви в моєму інтелекті, ніж ті, що шарпали мене зазвичай, бо я побачив, що те, що я підносив до сьомих небес, те, що мені уявлялося вищим за все на світі, для нього на найнижчому щаблі), — я цього захоплення не поділяю. Берґотт для мене такий собі флейтист; до речі, слід віддати йому належне, грає він приємно, але надто манірно, штучно. Оце і всі його козирі, козирі не бозна-які. Його твори позбавлені м'язів і, сказати б, без кістяка.

Ніякої дії чи майже ніякої, а головне, нема розмаху. Його книги не стоять на власних ногах, точніше, вони безногі. У таку добу, як наша, коли життя дедалі ускладнюється і не дає нам часу на читання, коли мапа Європи перекроюється на очах, а завтра перекроюватиметься ще безжальніше, коли скрізь доводиться латати дірки, а воно все рветься, ми маємо право вимагати від письменника чогось більшого, ніж дотепність, женучись за якою ми забуваємо в довгих і марних суперечках щодо формальної стійности про те, що нас от-от можуть залити дві хвилі варварства — зокола і знутра. Знаю, що я блюзню проти святої школи, яку ці панове величають Штукою для Штуки, але в наші дні є завдання нагальніші, ніж тулити слова гармонійно. Сам Берґотт гармонійний, не перечу, але назагал усе це кучеряво, дуже дрібно і дуже мляво. Нині, коли я довідався, як ви перехвалюєте Берґотта, я розумію краще ті кілька рядків, які ви мені допіру показали і які мені було б негоже коментувати, бо ви самі цілком щиро сказали, що це дитяча базгранина. (Я й справді так висловився, але не вірив цьому ні на макове зерня.) Усякий гріх прощенний, а надто гріх молодости. Зрештою гріхи на совісті не лише у вас, багато хто у ваші літа мав себе за поета. Але в тому, що ви мені показали, знати лихий вплив Берґотта. Думаю, ви не здивуєтесь, коли я скажу, що там не знайдеш жодної з його високих прикмет, Берґотт — метр штуки; хай вона зрештою й геть поверхова, але він стиліст, а ви з його стилю в ваші літа навряд чи могли опанувати бодай зернинку. Тим часом хиба у вас однакова, як і він, ви нижете дзвінкі слова, а до змісту вам байдуже. Це все одно що ставити плуг перед волами. Навіть під пером Берґотта всі ці китайські карлючки, всі ці цяцянки спорохнілого мандарина, як на мене, ні до чого. Автор пустив приємний для очей феєрверк, і всі кричать, що це архітвір. Архітвори трапляються не так часто! В активі у Берґотта, в його, так би мовити, багажі нема жодного роману, позначеного іскоркою натхнення, жодної книжки,' яку ставлять на покуті у своїй книгозбірні. Я не бачу нічого подібного в усьому його доробку. Це, одначе, не заважає його творчості незмірно вивищуватися над автором. О, мав рацію, мав один розумник, коли запевняв, що письменників не пізнати за їхніми книгами. Годі уявити собі автора, який би так розминався зі своїми творами, як Берґотт, автора бундючнішого, надутішого, невихованішого за нього. З одними він вульгарний, з іншими говорить, мов з книги вичитує, не зі своєї, а з занудливої, що-що, а його книжки не занудливі, — ось який Берґотт! У голові цієї людини якась каша, завороть, таких, як він, наші предки узивали балакліями; його судження стають ще несмачніші через те, як він їх подає. Забув хто: чи то Ломені[46], чи то Сент-Бев зауважує, що й Віньї мав таку саму прикру ваду. Але Берґоттові зроду не написати ні «Сен-Марса», ні «Червоної печаті»[47], де подибуєш справді хрестоматійні сторінки.

Пригнічений тим, що сказав маркіз де Норпуа про мою пробу пера, згадавши, як важко мені було щось написати чи бодай серйозно обміркувати, я ще раз відчув, який я нікчема і який нездара. Колись скромні мої комбрейські враження та читання Берґотта розвинули в мені мрійливість, і я почав на щось надіятися. Саме цю тодішню мрійливість і віддзеркалювала в собі моя поемка у прозі; безперечно, маркіз де Норпуа це відчув і миттю зрозумів, що я — жертва марева, адамових овечок, а от сам посол не обмарився. Він показав мені моє місце: не літай, вороно, в чужії хороми (поглянувши на мене збоку, об'єктивно, оком доброзичливого і премудрого знавця). Я почувався прибитим, знищеним; моя тяма, як рідина, обсяг якої визначає посудина, колись розливалася так, що заповнювала собою весь огром здібностей генія, а нині, убувши, вміщалася цілком у тісному закамарку пересічности, куди її нагло загнав і взяв на замок маркіз де Норпуа.

— Наше знайомство з Берґоттом, — додав гість, звертаючись до батька, — відбувалося за дражливих, щоб не сказати пікантних, обставин. Кілька років тому Берґотт прибув до Відня, де я був за посла, мені його відрекомендувала княгиня Меттерніх, він розписався і висловив бажання побувати на прийнятті. Його твори якоюсь мірою, точніше, мірою досить невеликою, — це слава Франції, а я був за кордоном французьким заступником, — тож я подивився б крізь пучки на його особисте життя, дарма що воно мені й не подобається. Проте подорожував він не сам і сподівався, що я запрошу ще і його супутницю. Сам я, сказати по щирості, не святенник і як кавалер цілком міг би трохи ширше відчиняти двері посольства, ніж коли б я був жонатим і батьком родини. Одначе мушу сказати, що є така межа, за якою лайдацтво стає для мене нестерпним і виглядає ще огиднішим через той повчальний, ба навіть моралізаторський тон, до якого Берґотт вдається у своїх книгах, де йде якийсь довжелецький психологічний аналіз, щиро кажучи, кволенький: болісні роздуми, докори хворого сумління через сущі дрібниці й справжнє патякання (гріш йому ціна в базарний день), і все це попри те, що у своєму особистому житті він виказує цілковиту безвідповідальність і цинізм. Словом, од відповіді я ухилився, принцеса як не наполягала, все марно. Отож, я не думаю, щоб цей добродій мав мене на повазі й почував удячність до Сванна за те, що той запросив нас разом на той самий вечір. А може, про це попросив його і сам Берґотт. Від нього чекати можна всього, бо, власне, він хвора людина. У цьому єдине його виправдання.

— А чи донька пані Сванн на тій вечері була? — спитав я маркіза де Норпуа, вибравши хвилю, коли ми переходили до вітальні і мені було легше приховати хвилювання, ніж тоді як я чапів за столом у яскравому світлі.

Маркіз де Норпуа підніс руку до лоба, намагаючись згадати.

— Піддівок років чотирнадцяти-п'ятнадцяти? Ага, пригадую, перед вечерею мені її відрекомендовано як доньку нашого амфітріону. Признаюся панові, що я її майже не бачив, вона пішла спати рано. Або пішла десь до приятельок, точно не пригадую. Але я бачу, що ви добре ознайомлені зі Сванновим домом.

— Я гуляю з панночкою Сванн на Єлисейських Полях. Дуже миле дівча.

— Он як! Он як! Вона теж мені здалася дуже милим дівчам. Але я все-таки дозволю собі сказати, що їй завжди буде далеко до матері, даруйте, якщо я вразив ваше палке почуття.

— Врода панночки Сванн мені до вподоби більше, хоча її матір теж дуже гарна: до Булонського лісу я ходжу тільки, щоб її бачити.

— То я їм скажу, їм обом це буде приємно. Промовляючи ці слова, маркіз де Норпуа, як і всі, кому я казав, що Сванн розумна людина, що його родичі шановані біржові маклери, що в нього чудовий дім, усе ще думав, ніби я й про когось іншого охоче говоритиму як про розумну людину, хвалитиму його родичів як шанованих біржових маклерів, його дім як чудовий дім; то була мить, коли людина при доброму розумі, розмовляючи з божевільним, ще не встигла завважити, що перед нею божевільний. Милуватися гожими жінками небезкорисливо в очах маркіза де Норпуа було чимось цілком природним; коли хтось висловлював захоплення однією з них, він вважав за потрібне вдавати, ніби підозрює щось нечисте, небайдуже, жартувати з цього приводу і пропонувати йому свою підмогу. Але пообіцявши нагадати про мене Жільберті та її матері (що дозволило б мені, на кшталт якогось олімпійського божества, стати вільним, як вітрець, або перекинутися старцем, чиєї подоби прибирає Мінерва, і влізти невидимцем до вітальні пані Сванн, притягти її увагу, заполонити її думки, домогтися у неї вдячности за моє схиляння перед нею, набитись у друзі значної особи, стати вхожим у їхній дім, своєю людиною), ця значна особа, готова скористатися зі свого авторитету в очах пані Сванн, щоб замовити за мене слівце, нараз викликала в мені приплив такої ніжносте, що я замалим не поцілував м'які, білі й ніби бабкуваті від води руки маркіза де Норпуа. Я вже потягнувся до них губами, але, як мені здавалося, мій порив лишився непоміченим. Нам і справді важко визначити, що саме з наших слів і вчинків помічають люди; побоюючись роздмухати власну значущість і розширюючи до велетенських розмірів терен, що його мають охоплювати спогади про інших людей, пов'язані з усім їхнім життям, ми уявляємо, ніби все другорядне в наших речах і порухах ледве пробивається у свідомість тих, із ким ми розмовляємо, а тим паче не зостається в їхній пам'яті. До речі, так помиляються злочинці, коли перебріхують заднім числом свої показання, гадаючи, ніби їхніх суперечливих версій ніхто не звірятиме. І цілком імовірно, що навіть у розрізі тисячорічної історії людського роду погляд журналіста, за яким усе приречене на забуття, не такий справедливий, як протилежний погляд, за яким усе на світі неперехідне. У тому самому часописі, де мораліст із передовиці вигукує з приводу якоїсь події, якогось шедевра або там більше концерту співачки, «каліфа на час»: «Хто згадає про це через десять років?», чи не натрапляємо ми на третій сторінці у звіті про засідання Академії написів[48] на щось само з себе не таке важливе, на вцілілий повністю з доби фараонів пересічний віршик? Звісно, у межах короткого віку окремої особи, може, це й не зовсім так. А проте через кілька років, ув одному домі, де гостював маркіз де Норпуа і де я вважав його за найпевнішу підпору, бо він був батьків приятель, поблажлива до всіх людина, та ще й наділена в силу свого походження та службового становища делікатністю, мені розповіли, коли посол уже пішов, що він згадав, як я одного вечора «мало не цмокнув його в руку», і тут я спік рака: як же це так, маркіз де Норпуа говорив про мене зовсім інакше, ніж можна було думати, а потім, така чіпкість його пам'яти! Ця «язикатість» несподівано розкрила мені справжнє співвідношення між неуважністю і зосередженістю, дала уявлення про пам'ятливість і забудькуватість, із яких складається людська свідомість; і я був вражений не менше, ніж того дня, коли вперше прочитав у книжці Масперо[49], що точно відомий список мисливих, яких Ашурбаніпал[50] запрошував на лови за десять віків перед Христом.

— Ох, якщо пан виконає свою обіцянку, — гукнув я потому, як маркіз де Норпуа пообіцяв переказати Жільберті та її матері, що я ними захоплений, — якщо ви поговорите про мене з пані Сванн, усього мого життя не вистачить, щоб віддячитися вам, і все моє життя належатиме вам! Але звертаю вашу увагу, що я з пані Сванн не знайомий, мене їй ще не відрекомендували.

Останні слова я додав для годиться і щоб не здаватися тим, хто хвалиться вигаданим знайомством. Але мовивши їх, відчув, що вони зайві: тільки-но я почав послові дякувати, дякувати з надто великим палом, здатним людину остудити, як побачив, що по його обличчю промайнув вираз якогось вагання та нехоті, і помітив його потуплений, звужений, зизий погляд (достоту як на перспективному кресленні якогось геометричного тіла відбіжна лінія однієї зі сторін), звернений на незримого внутрішнього співрозмовника, як буває, коли не хочуть, щоб слова, адресовані до нього, почув інший співрозмовник, з яким допіру йшла розмова, у цьому разі — я. До мене одразу дійшло: слова, що, як я сподівався, мали зворушити маркіза і надихнути його на те, щоб без особливих зусиль ощасливити мене, могли єдино змусити маркіза де Норпуа (немов слова зловмисно вигадані найлютішими моїми ворогами) відмовитися від посередництва. І справді, вислухавши мене і діючи ніби той незнайомець, з яким ми щойно, на обопільну втіху, начебто зійшлися в думці про вуличних перехожих, звичайнісіньких, як на нас обох, паскудників, і який зненацька показує, що між нами пролягає безодня, лапаючи свою кишеню й недбало кидаючи: «Шкода, що не при мені револьвер, а то я перебив би їх усіх до ноги», маркіз де Норпуа, свідомий того, що нема нічого банальнішого і простішого, як бути відрекомендованим пані Сванн і введеним до неї, а також пересвідчений, що для мене це, навпаки, дуже важливо і, з усього видно, дуже важко, подумав, що висловлене мною бажання, на позір, природне, приховує задню думку, якусь підозрілу мету, якийсь давній мій прогріх, через який ніхто, боячись гніву пані Сванн, не береться мені допомогти. І тут я зрозумів, що маркіз де Норпуа ніколи не справдить своєї обіцянки і, хоч би бачився з пані Сванн щодня впродовж цілих років, ні разу не заговорить із нею про мене.

А втім, через кілька днів він вивідав у неї про те, що я просив, і через мого батька переказав мені здобуті відомості. Але він не вважав за потрібне сказати пані Сванн, для кого він ці відомості просив. Вона так і не довідалася, що я знайомий з маркізом де Норпуа і як я рвався потрапити до неї, але це, мабуть, було менше лихо, ніж я гадав. Бо друга з цих новин навряд чи надто посилила б дієвість першої, дієвість, зрештою, сумнівну. Річ у тім, що в Одетти уявлення про своє життя і свій дім не будили жодного таємного хвилювання, і той чи інший її знайомий, її гість не видавався їй казковою істотою, якою ввижався мені, мені, хто цілком міг би кинути у Сваннове вікно камінь, якби на ньому написати, що я знайомий з маркізом де Норпуа; я був певен, що таке послання, хоча й переслане так брутально, радше піднесло б мене в очах господині дому, аніж обурило її. Але навіть якби я знав, що місія, провалена маркізом де Норпуа, не дасть нічого, ба більше — зашкодить мені у Сваннових очах, мені забракло б духу — якби посол і виявив добру волю — відрадити його і зректися втіхи (хай і здатної викликати сумні наслідки) відчути, що бодай на хвильку моє ім'я і я сам власною особою вдерлися в Жільбертину незнану оселю і в невідоме її життя.

Коли маркіз де Норпуа пішов, батько почав переглядати вечірню газету, а мої думки знову вернулися до Берми. Насолода, яку дала мені її гра, потребувала якогось доповнення, тим паче, що вона не вельми справдила мої надії; ось чому я миттю вбирав у себе все, що могло її підситити, — скажімо, ті заслуги Берми, які за нею визнав маркіз де Норпуа і які моя душа поглинула як стій (так поглинає воду випалена спекою лучка). Аж це батько показав мені допис із позначеними словами: «Вистава „Федра“ перед захопленою публікою, де зібралося чимало видатних митців і критиків, стала для виконавиці ролі Федри пані Берми чи не найбільшим тріумфом, який будь-коли випадав у її карколомній акторській кар'єрі. Ми ще повернемося, щоб розібрати повніше, до цього виступу, цієї справжньої театральної події; на разі ж ствердьмо одне: найавторитетніші судді дружно заявили, що пані Берма тлумачила зовсім по-новому ролю Федри, цей найчудовніший і найглибший витвір расінівської драматургії, і що її гра — взірець найчистішого і найвищого мистецтва, яким може похвалитися наша доба». Як тільки до моєї свідомости дійшов новий для мене вираз: «взірець найчистішого і найвищого мистецтва», він доточив до неповної втіхи, якої я зазнав у театрі, ту дещицю, якої бракувало, і це поєднання було таке збудливе, що я гукнув: «Яка велика акторка!» Звичайно, хтось може сказати, що я не був цілком щирий. Але подумаймо про те, як письменники, невдоволені написаним, читають похвалу Шатобріановому генію або згадують якогось великого митця (от би з ким їм дорівнятися) і починають мугикати, скажімо, бетховенівську фразу і зіставляти відчутний у ній смуток із тим, який вони хочуть передати у своїх писаннях: перейнявшись духом генія, вони переносять той дух, повертаючись думкою до своєї роботи, у власні твори, і тепер ці твори виглядають якось інакше, і письменники, повіривши в себе, гукають: «Зрештою годиться!», не здогадуючись, що такої втішної оцінки не було б, якби не спогади про чудородні Шатобріанові сторінки, які вони видають за свої, але ж вони не їхні; згадаймо, як багато чоловіків переконані, що коханки їм вірні, хоча й добре знають, що ті невірниці; згадаймо, як невтішні чоловіки, втративши коханих дружин, як художники у чеканні на те, що слава ще окриє їх, гріють надію на незбагненне життя в потойбіччі, або як дехто, навпаки, згадуючи про вчинені гріхи, які треба спокутувати по смерті, уповає на спасенне небуття; подумаймо, як туристи, захоплені цілісною картиною подорожі, забувають, як вони кожен Божий день нудилися; ну, а тепер, признайтеся: чи є в нашому житті, в нашій свідомості бодай одна з найвеселіших думок, яка спершу не паразитувала б на іншій, спорідненій думці, черпаючи з неї головну її силу?

Мати була, очевидно, не дуже рада, що батько перестав думати про мою «кар'єру». По-моєму, дбаючи головно про те, щоб розмірене життя зміцнило мою нервову систему, вона була вражена не так моєю відмовою від дипломатичної служби, як моїм присвяченням літературі. «Дай спокій! — вигукнув батько. — Передусім треба любити те, що робиш. Адже він уже не дитина. Тепер він себе знайшов, і навряд, щоб його уподобання змінилися; він добре усвідомлює, в чому його щастя». Знайшов я себе чи не знайшов, але того вечора дану мені батьком волю я сприйняв із прикрістю. Коли батько виявляв доброту до мене, мені кортіло розцілувати його в рум'яні щоки над бородою, і я утримувався лише з остраху, що батькові це не сподобається. Сьогодні, — мов автор, нажаханий тим, що його фантазія, в його очах безвартісна, бо він не відокремлює її від себе, змушує видавця добирати папір і шрифт, може, занадто для неї гарні, — я питав себе, чи щось витанцьовується з мого писання і чи не марно клопочеться про мене батько. А його зауваження, що вподобання мої вже не зміняться і тому я доконче себе знайду, посіяло в моїй душі два болісні сумніви. Перший полягав у тім, що (хоча тоді я щодня відчував себе тільки на порозі ще не розквітлого життя, цвітіння якого почнеться щойно завтра вранці) буття моє вже почалося і те, що буде, мало різнитиметься від того, що було. Другий сумнів, власне, перший, хіба що тільки трошки підправлений, полягав у тім, що я не існую поза Часом, що я підлягаю його законам достоту, як герої романів, які саме через це наганяли на мене тугу, коли я читав про них у Комбре, примостившись у лозовому курені. Теоретично ми знаємо, що Земля крутиться, але на практиці цього не помічаємо; грунт, по якому ми ходимо, здається нам нерухомим, і ми почуваємося безпечно. Так само і з Часом. І щоб дати відчути його біг, романісти змушують читача, шалено прискорюючи рух годинникової стрілки, перескакувати за якісь дві хвилини через десять, через двадцять, через тридцять років. На початку сторінки ми покидаємо сповненого надій коханця, а наприкінці наступної віднаходимо його, коли він, вісімдесятирічний непам'ятущий дідуган, ледве відбуває свою щоденну прохідку по двору притулку для старих і тільки щось харамаркає, як до нього озиваються. Мовлячи про мене: «Він уже не дитина, уподобання його не зміняться» тощо, батько нараз показав мене самому собі в Часі, і мене обняла страшенна туга: я відчув себе коли ще й не таким немічним, недоумкуватим рамоликом, то принаймні героєм, про якого автор геть бездушним у своїй байдужості тоном оповідає наприкінці книжки: «З рідного села він уже виїжджав дедалі рідше й рідше. Нарешті осів там назавше» і так далі.