Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ДОВКОЛА ПАНІ СВАНН»

Якщо Франсуаза того дня вся була пройнята полум'яною певністю великих творців, то мене терзав лютий неспокій шукача. Безперечно, поки я не бачив Берми, я жив радістю. Я жив нею в театральному скверику, під голими каштанами, узор гілля яких через дві години мав заблищати у світлі газових ріжків металевим полиском. Я жив радістю, поставши перед контролерами, чия робота, кар'єра і доля залежали цілком від акторки: саме вона порядкувала в театрі, а не примарні, чисто декоративні директори, від зміни яких нічого не мінялося. Контролери взяли наші квитки, не дивлячись на нас, заклопотані зовсім іншим: чи всі накази пані Берми передані новому персоналові, чи знають клакери про заборону плескати їй, чи попередили, що вікна мають залишатися відчинені, поки вона появиться на сцені, а після появи, що всі двері мають бути позачинювані і що біля неї має бути схований глек із гарячою водою — очищати курне повітря. А потім, мине хвилина-друга, і до театру підкотить її карета, запряжена гривастою парою, з карети вийде у хутрах пані Берма, кивне знуджено на всі вітання й пошле свою покоївку з'ясувати, чи загнули для її приятелів літерну ложу, скільки градусів у залі для глядачів, хто сьогодні в ложах і як справляють службу капельдинерки. Театр і публіка були для Берми другим, верхнім одінням, яке вона зараз на себе накине, а атмосфера в залі ліпшим чи гіршим провідником її таланту. Я жив радістю і в залі для глядачів. Відтоді, як я знав, що все зовсім не так, як уявлялося моїй дитячій фантазії, що сцена — одна для всіх глядачів, я гадав, що інші люди застуватимуть мені, як застує юрба; а вийшло навпаки: місця в театрі розташовані так, що стають якимось символом чистого сприймання, і кожен глядач почуває себе центром театру. Тепер до мене дійшло, чому Франсуаза, запроторена аж на галерку, запевняла нас, що мала найкраще місце і що це зовсім недалечко від сцени, мовляв, навпаки: її бентежила таємнича й жива близькість завіси. Моя втіха зросла ще більше, коли з-за спущеної завіси до мене долетів відгомін, подібний до цокання в яйці, коли прокльовується курчатко. Незабаром відгомін став гучніший, а потім зі світу, непроникного для наших очей, озвався, безперечно, до нас, трьома владними ударами, такими самими хвильними, як сигнали, передані з планети Марс. І вже після підняття завіси, — коли поставлені на сцені бюрко та коминок, досить, зрештою, буденні, підказали, що зараз появляться не декламатори, яких я чув на одному вечорі, а просто люди, заклопотані своїм життям, куди я вдирався незримо для них, — моя насолода так само ще тривала; порушило її короткочасне занепокоєння: тільки-но я нашорошив вуха перед початком п'єси, як на кін вийшло двоє чоловіків, явно розлючених, бо говорили вони так голосно, що в залі, де зібралося понад тисячу душ, чути було кожне їхнє слово, тоді як навіть у малій кав'яреньці доводиться питати гарсона, за що сваряться двоє клієнтів; але вражений тим, що публіка слухає їх спокійно, затоплений в одностайну мовчанку, на поверхні якої то тут, то там починав скипати смішок, я невдовзі збагнув, що ці забіяки — актори і що одноактівка, грана перед виставою, вже йде. Антракт після цього прологу так затягнувся, що глядачі, повернувшись на свої місця, з нетерплячки затупотіли ногами. Я вжахнувся; коли я читав у звіті з зали суду, що якийсь шляхетний чоловік дав свідчення, забувши про свою вигоду, на користь невинного, я щоразу боявся, що свідка не пошанують, що йому не подякують, що до нього не виявлять ґречности, що його щедро не винагородять і що він, обурений, стане на бік скаржників; так і тепер, не відокремлюючи генія від шляхетности, я боявся, що Берма обуриться бешкетом невихованої публіки (а не зрадіє, — як я гадав, — побачивши в залі знаменитості, чия думка була їй небайдужа) і почне на зло тій публіці погано грати. І я благально озирався на це тупотливе бидло, — ану ж своєю несамовитістю воно розіб'є те крихке й коштовне враження, по яке я сюди прийшов. Я вже перестав відчувати втіху, аж це почалася «Федра». Сама Федра в перших сценах другої дії не з'являється, одначе тільки-но завіса піднялась, а за нею злинула і друга, з червоного оксамиту, для переділу сцени, як заведено за участи «зірки», на задньому плані показалася акторка, судячи з постаті й голосу, начебто Берма. Виходить, склад виконавців поміняли, і я даремно так старанно штудіював ролю Тесеєвої дружини. Та ось подала репліку інша акторка. Взявши першу за Берму, я, безперечно, вклепався, адже друга скидалася на неї ще більше, насамперед — дикцією. До того ж обидві супроводжували гру шляхетними жестами, — їхні жести я добре бачив і вгадував, коли акторки піднімали свої гарні пеплуми, розумів зв'язок між цими рухами і текстом ролі; так само добре до мене доходили і їхні продумані інтонації, то палкі, то іронічні, допомагаючи осмислювати глибше прочитані вдома похапцем вірші. Аж тут у проході між двома полотнинами червоної завіси храму, немов у рямцях, показалася жінка, і я злякався ще більше, ніж могла б оце боятись Берма, що зараз стукне вікно, що зашелестить програмка на звук її голосу, що партнеркам плескатимуть щедріше, ніж їй, і їй це буде прикро; і з того, що я ще повніше, ніж Берма, сприймав від цієї миті залу, публіку, акторів, п'єсу і моє власне тіло як акустичне середовище, цінне лише остільки, оскільки воно надається для переливів її голосу, я зрозумів, що дві акторки, якими я щойно захоплювався, аж ніяк не подібні до тієї, задля якої я сюди прийшов. І моя втіха де й поділася; хоч як я натужував зір, слух, мозок, щоб тільки радіти з Берминої гри, а радости не було. У її партнерок я вловлював щирі інтонації, примічав гарні рухи, а в неї — ні. Слухав я її так, ніби сам читав «Федру» або ніби промовляла сама Федра: що ж тоді вносив у цю гру талант Берми? Я намагався зрозуміти, в чому її майстерність, її сила, тож мені хотілося, щоб кожна інтонація виконавиці лунала якнайдовше, щоб кожен вираз на її личку завмирав на якийсь час; я зосереджував усю гнучкість розуму на тому, щоб змусити мою увагу випереджати вірш, поставити її к строці й тримати напохваті, не гаяти марно жодної хвилі, допоки лунає слово, триває жест, і завдяки напруженню уваги пірнути в них так само глибоко, як коли б мені на це було відведено кілька годин. Але ці хвилі були такі коротенькі! Моє вухо не встигало сприймати один звук, як його вже заступав інший. Ось одна сцена, де Берма якийсь час стоїть нерухомо, тримаючи руку перед обличчям, у штучній зливі зеленастого світла, проти задника із зображенням моря, зірвала бурхливі оплески, але акторка вже відступила на інше місце, і образ, який мені хотілося розібрати, пропав. Я сказав бабусі, що мені зле видно, і вона дала мені бінокля. Але якщо ти, вірячи в реальний світ, вдаєшся до штучних засобів, щоб краще його розглянути, то не думай, що ти вже наблизився до нього. Мені здавалося, ніби тепер я бачу не Берму, а її зображення під лупою. Я відклав бінокля; але, можливо, сприйнятий моїм оком, зменшений відстанню образ — це теж спотворений образ: яка ж тоді з двох Берм справжня? Треба почекати на її освідчення Іполітові; я дуже розраховував на нього, тут вона, судячи з того, як гарно и партнерки доносили красу не таких сильних віршів, звичайно, знайде інтонації несподіваніші, ніж ті, які мені вчувалися, коли я читав трагедію вдома; проте Берма навіть не досягла того, чого зуміли досягти Енона[21] й Ариція[22]; відкинувши рваний ритм, виграшністю якого скористалася б будь-яка недосвідчена трагічна акторка, навіть учениця, вона виголосила цілу тираду зовсім монотонно. До того ж вона випалила все такою скоромовкою, що тільки наприкінці останнього вірша я усвідомив: одноманітність її декламації навмисна. Нарешті мене порвала перша хвиля захвату: він був викликаний бурею овацій. Я заплескав і собі й не жалів долонь, щоб Берма на віддяку перевершила потім саму себе, я вже вірив, що бачу найкращу її роль. Цікаво, що публіка почала умлівати, коли Берма, як я згодом дізнався, показала їй найефектнішу свою знахідку. Очевидно, деякі трансцендентні реальності випромінюють світло, і юрба чутлива до цього випромінення. Так, скажімо, коли відбувається якась подія, коли щось загрожує кордонам, при воєнній поразці чи перемозі, невиразні чутки про це так мало говорять культурній людині, тоді як у натовпі вони викликають незрозуміле хвилювання, а вже потім, після знайомства з оперативними зведеннями, ми визнаємо за простими людьми відчуття «аури», супутної великим подіям і видимої на відстані в сотні кілометрів. Про звитягу люди довідуються або заднім числом, як війна закінчилася, або одразу, з радісного обличчя у придверника. Про те, що таке-то місце Берма зіграла геніально, люди дізнаються через тиждень, із рецензії, або здогадуються миттю, з оплесків у партері. Проте властиве юрмі щире відчуття збивають на манівці безліч помилкових відчуттів, і тому юрма била в долоні здебільшого даремно, до того ж, цей грім оплесків механічно викликався попередніми, — так море, збурене штормом, жене й жене вали, хоча вітер ущух. А все ж таки що палкіше я плескав, то більше мені подобалася гра Берми. «Принаймні, — казала якась непоказна моя сусідка по кріслу, — вона викладається, гупає себе в груди, гасає по сцені, оце гра, так гра!» І радий-радісінький, що я розкусив, чим бере Берма, хоч і сумніваючись, що її вигуки врозумливіші за вигуки якогось селюка перед Джокондою чи бенвенутівським Персеєм: «Оце-то зроблено! І все із щирого золота! Здорово!» — я упивався кепським вином загального ентузіазму. А проте, як завіса впала, я відчув розчарування, я чекав на щось більше, але водночас мені хотілося, щоб ця втіха, хоч би яка вона була, тривала; дуже шкода було б, вийшовши з зали для глядачів, попрощатися з життям театру, яке кілька годин було і моїм життям і з якого мене ніби виривали, посилаючи на вигнання, якби вдома я не сподівався дізнатися багато чого про Берму від її шанувальника, того, кому я завдячував дозволом піти на «Федру», — від маркіза де Норпуа.

Батько познайомив мене з маркізом перед обідом, закликавши до свого кабінету. Коли я ввійшов, дипломат підвівся, подав руку, похиливши свою високу постать, і вліпив у мене пильний погляд небесних очей. Хоча ще служивши послом, маркіз заводив свої знайомства з мандрівними чужинцями десь у далеких краях, ці його знайомі, і серед них знані співаки, були у всіх на очах, і маркіз міг десь у Парижі чи в Петербурзі ввернути в розмові, який пам'ятний вечір провів він із ними у Мюнхені чи в Софії, тим-то він і звик примилятися до них, показуючи свою радість від знайомства з ними; ба більше, певний, що в столичному житті, стикаючись із цікавими людьми, які тут проїздом, і з місцевими мешканцями, ми набуваємо знань куди глибших, ніж можна почерпнути з книжок історії, географії, народознавства, європейських рухів, — маркіз де Норпуа вигострював на кожній новій особі свій проникливий розум спостерігача, щоб навчитися одразу розпізнавати, з ким має справу. Уряд давно вже не посилав маркіза за кордон, але коли його з кимось знайомили, очі його, ніби байдужі до того, що він «позаштатний», починали плідне обстеження, а він сам усім своїм поводженням намагався показати, що ім'я нового знайомого йому не чуже. Ось чому він озвався до мене ґречно і з імпозантним виглядом бувальця, не перестаючи вивчати мене з гострою цікавістю, для збагачення свого досвіду, ніби я був якимсь екзотичним звичаєм, вартим уваги пам'ятником або зіркою-ґастролером. Він демонстрував водночас і величне доброхіття премудрого Ментора[23], і цікаву допитливість юного Анахарсиса[24].

Він не прохопився ні словом про «Ревю де Де Монд», але заходився розпитувати мене, як я ся маю, що роблю, чим цікавлюсь, і тут я вперше почув, що про мої зацікавлення мовиться так, ніби вони заслуговують на підтримку, тоді як досі я гадав, що з ними треба боротися. Щодо моїх літературних зацікавлень, то проти літератури він нічого не мав; навпаки, про літературу він говорив шанобливо, як про гідну уваги, чарівну особу вищого товариства, про яку в нього збереглися найкращі римські чи дрезденські спогади і з якою він, на превеликий свій жаль, заклопотаний ділами, зустрічається в рідку стежку. Усміхаючись мені грайливою усмішкою, він ніби заздрив мені, що я щасливіший за нього, вільніший і можу віддавати їй своє дозвілля. Проте вирази, якими маркіз де Норпуа користувався, зовсім розминалися з образом літератури, що склався у мене в Комбре, і тут я зрозумів, що мав подвійну рацію, зрікшись її. Досі я усвідомлював лише те, що я безталанний; тепер маркіз геть знеохочував мене до писання. Мені закортіло поділитися з ним своїми мріями; трусячись від хвилювання, я силкувався вилити як-найщиріше все, що зібралося в мене на душі, але чого я ще не висловлював; ось чому виходила якась словесна плутанина. Можливо, через професійну навичку, можливо, завдяки спокою, яким проймається всяка значна людина, коли в неї просять поради, бо вона знає, що нитка розмови залишиться у неї в руках, і дає співрозмовникові повну волю хвилюватися, метатися, ставати гопки; а ще, можливо, ради того, щоб показати гарну поставу своєї голови (як на нього самого, грецьку, попри довжезні баки), маркіз де Норпуа, коли йому щось тлумачили, зберігав на лиці кам'яний вираз, ніби ти в якійсь глиптотеці звертався до античного — і глухого — погруддя. Нараз, подібно до стуку молотка аукціоніста чи пророцтв дельфійського оракула, лунала відповідь посла і вражала тебе тим дужче, що жоден м'яз на його виду не віщував враження, яке ти на нього справляв, і не попереджав про те, що він збирався тобі сказати.

Власне, — раптом озвався гість так, ніби мою долю вже визначено, коли я геть розгубився під його нерухомим поглядом, втупленим у мене, — у сина мого приятеля, mutatis mutandis,[25] те саме, що й у вас. (Він заговорив про наші спільні нахили таким заспокійливим тоном, ніби ми мали нахил не до літератури, а до ревматизму, і йому хотілося запевнити мене, що від цього не вмирають.) Він навіть волів покинути Ке д'Орсе[26], куди батько протоптав йому стежку, і, махнувши рукою на всі злі язики, хай собі говорять, узявся за перо. І не пошкодував. Два роки тому він оприлюднив (хлопець, звісно, куди старший за вас) книгу про почуття Безконеччя, що охоплює людину на західному березі озера Вікторія-Ньянца[27], а цього року — опус не такий значний, але написаний жваво, ба навіть сміленько — про скоростріл у болгарських збройних силах, і ці два твори його прославили. Він уже вибився в люди, він піде далеко, і я знаю, хоча його кандидатуру ще не розглядали, про нього йшла мова, цілком доброзичлива, в Академії моральних наук. Словом, свого зеніту він ще не сягнув, але ціною самовідданих зусиль забезпечив собі гарне становище, і успіх, який не завжди випадає на долю паливод і головотес, усіх цих ловців рибки у каламутній воді, успіх увінчав його труди.

Батько, заполонений мрією, що за кілька років я вийду на академіка, весь аж сяяв від задоволення й був потішений ще дужче, коли маркіз де Норпуа по хвилинному ваганні, ніби зваживши наслідки свого вчинку, подав мені свою візитівку і мовив: «Зверніться до нього від мого імені, він дасть вам цінні поради», спантеличивши цим мене так, ніби ознаймив мені, що взавтра я вступаю юнгою на вітрильник.

Тітка Леонія відписала мені вкупі з пожитками і меблевим мотлохом майже всю свою готівку — чим тобі не посмертна любов до мене (прижиттєвої я якось не помічав). До мого повноліття цим маєтком мав орудувати батько, і він порадився з маркізом де Норпуа, як ліпше ним розпорядитися. Той порекомендував придбати цінні папери під невеликі, зате надійні відсотки, а саме, англійські консоліди і чотирипроцентну російську позичку. «На них можна покластись, як на гору, — проголосив маркіз де Норпуа, — прибутки, щоправда, не дуже високі, зате можна не хвилюватися за свій капітал». Батько у загальних рисах розповів маркізові, які закупки він зробив за решту грошей. Маркіз де Норпуа повіншував його ледве помітною усмішкою: як усі капіталісти, він був загребущий, але з делікатности як і вітав того, хто щось мав, то лише стриманим знаком порозуміння. Сам він купався в багатстві і вважав за краще вдавати, ніби чужі малі прибутки здаються йому значними, а сам у душі тішився й радів, що його прибутки куди вищі. А проте маркіз де Норпуа не забув поздоровити батька з приводу того, що той уміє «з лишком примножувати своє добро», виявляючи «такий непохибний, такий вишуканий, такий витончений смак». Можна було подумати, ніби посол приписує співвідношенню біржових вартостей і навіть самим вартостям якусь естетичну цінність. Коли батько згадав про одну з таких вартостей, ще нову і маловідому, маркіз де Норпуа подібно до людини, обізнаної з книгою, яку, як вам здавалося, читали тільки ви, зронив: «Авжеж, я стежив якийсь час із захватом за її індексом, — це було цікаво», і посміхнувся мрійливою усмішкою абонента, захопленого недавнім читанням роману, який друкувався з числа в число у журналі. «Бувши вами, я передплатив би, як тільки почнеться чергова емісія. Щоб це акції продавалися по такій дешевинці — це спокуса». Боячись переплутати назви давніх паперів з назвами інших, подібних до них, батько для надійности висунув шухляду й показав їх послові. Акції мене зачарували; їх оздоблювали шпилі соборів та алегоричні постаті, мов у старих виданнях романтиків, які я колись проглядав. Усе, що належить до однієї доби, наділене спільними рисами; митці, які ілюструють вірші, написані в той чи той період, виконують замовлення фінансових фірм. І ніщо краще не нагадувало випуски «Собору Паризької Богоматері» і творів Жерара де Нерваля, вивішені на вітрині комбрейського бакалійника, як іменна акція Пароплавства — її прямокутну і квітчасту обводку підтримують річкові божества.

Склад мого мислення будив у батька зневагу, настільки злагоджену ніжністю, що загалом його ставлення до мене можна було назвати сліпою поблажливістю. Тому він без вагання послав мене по маленьку поемку в прозі, яку я написав колись у Комбре, повернувшись із прогулянки. Я складав її в екстазі і думав, що мій екстаз неодмінно захопить і читача. Але маркіза де Норпуа поема, мабуть, не захопила, бо він повернув її мовчки.

Мати, сповнена, як завжди, побожности щодо батькових справ, тихо вступила лиш на те, щоб спитати, чи можна подавати їсти. Учасницею розмови вона бути не могла і боялася перебити її. І справді, щохвилі батько нагадував маркізові про важливий захід, який вони вирішили провести на черговому засіданні комісії, і нагадував він тим особливим тоном, яким говорять між собою при сторонніх — схожі у цьому на двох школярів — двоє колег: цих колег зв'язують на службі спільні спогади, недоступні іншим, і тому вони перепрошують тих, хто чує їхню розмову.

Але цілковита автономія лицьових м'язів, на яку здобувся маркіз де Норпуа, дозволяла йому слухати, вдаючи, ніби він не чує. Зрештою батько збентежився. «Я хотів би запевнити собі думку комісії…» — після довгих преамбул похвалився він маркізові де Норпуа. Тоді з уст аристократа-віртуоза, досі завмерлого, ніби оркестрант у чеканні на свою партію, вилетів так само шпарко, хіба що кинутий різкішим тоном, немовби кінець батькової фрази, тільки вимовлений в іншому тембрі: «…яку ви, звичайно, скликаєте не гаючись, тим більше що членів її ви знаєте в лице, а зібрати їх дуже легко». Сам собою цей висновок не мав нічого незвичайного. Але нерухомість, яку досі зберігав посол, надавала йому кришталевої прозірчастости, характеру тієї майже зухвалої вихватки, з якою мовчазне фортепіяно, коли настає його черга, відповідає віолончелі в концерті Моцарта.

— Ну як, задоволений виставою? — спитав мене батько, коли ми йшли до їдальні: йому хотілося, щоб я покрасувався і щоб маркіз де Норпуа побачив мій захват. — Він оце слухав Берму — ви нашу розмову пам'ятаєте? — звертаючись до дипломата, спитав батько тоном, який натякав на щось недавнє, пов'язане з якоюсь справою, і загадкове, ніби йшлося про засідання комісії.

— Уявляю, як ви умлівали від захвату, тим паче що ви, мабуть, слухали її вперше. Ваш татусь боявся, як би ця витівка на вас не окошилася, адже ви, по-моєму, кволенький, дещо занепалий. Але я його уговкав. Нині театри вже не ті, як були ще двадцять років тому. Крісла дуже зручні, приміщення провітрюється, хоча нам ще далеко до Німеччини та Англії, — в цьому вони, як і багато в чому іншому, значно випередили нас. Пані Берми у «Федрі» я не бачив, але кажуть, вона там прегарна. І ви, звичайно, були нею захоплені?

Маркіз де Норпуа, людина в тисячу разів мудріша за мене, склав собі про гру Берми, мабуть, правильне уявлення, не те що я, і зараз він скаже мені свою оцінку; відповідаючи на його запитання, я попрохаю розтлумачити мені, в чому Бермина сила, і тоді з'ясується, що я мав рацію, мріючи побачити велику акторку. Я маю у своєму розпорядженні лише хвилину, треба нею скористатися і спитати мого співрозмовника про найголовніше. Але в чому полягає це головне? Всю свою увагу я зосередив на моїх невиразних враженнях і, вже зовсім не думаючи красуватися перед маркізом де Норпуа, а ждучи від нього відкриття бажаної мені правди, не пробуючи заступити брак слів завченими виразами, я знітився і, зрештою, щоб вивідати в посла, чим бере Берма, признався, що я розчарований.

— Як ти можеш твердити, — вигукнув батько, наляканий тим, як би моя товстошкурість не вразила прикро маркіза де Норпуа, — як ти можеш твердити, що не мав утіхи? А бабуся розповідала, що ти ловив кожне слово Бермине, що ти витріщався на неї, що в усьому театрі тільки ти був такий глядач?

— Воно-то так, я слухав її дуже уважно, щоб збагнути, що ж у ній такого незвичайного. Певна річ, вона дуже гарна…

— Якщо вона дуже гарна, то чого ж тобі треба ще?

— Один з головних секретів успіху Берми, — озвався маркіз де Норпуа, звертаючись до матері, щоб залучити її до розмови і щоб сумлінно сповнити обов'язок ґречности щодо господині дому, — це її досконалий смак у доборі репертуару, — ось що завжди приносить їй правдивий міцний успіх. Вона рідко грає в поганеньких п'єсах. Скажімо, зараз вона взялася за ролю Федри. Зрештою цей смак видно у всьому — в туалетах, у грі. Вона часто Гастролювала в Англії й Америці, і хоча виступала там із блиском, а проте вульгарність (не кажу Джона Булля, було б несправедливо звинувачувати у вульгарності Англію, принаймні Англію вікторіанську, — мається на увазі вульгарність дядька Сема) до неї не прилипла. Ніякого форсування, ніяких награшів. А її чудовий голос, він ніколи її не підводить, і послуговується вона ним, так би мовити, як оперова співачка!

Мій інтерес до гри Берми потому, як спектакль завершився, дедалі зростав, бо дійсність уже не сковувала його і не обмежувала; але я намагався зрозуміти, чим викликаний цей інтерес; ба більше, поки Берма виступала на сцені, він однаково жадібно вбирав у себе все, що її гра, неподільна, як саме життя, давала моїм очам, моїм вухам; мій інтерес нічого не дрібнив і не вирізняв; тому він був би радий-радісінький, якби йому відкрилася якась розумна основа у хвалі акторчиній простоті й доброму смаку; він усотував у себе цю хвалу, видавав її за свою, як веселий пияк видає за свої вчинки сусіда, які чимось його розчулюють. «Авжеж, — казав я собі, — гарний голос, жодного надриву, прості строї, і як розумно обрати було саме „Федру“! Ні, я не розчарований!»

Подано холодну воловину з морквою, укладену нашим кухняним Мікеланджело на величезних скалках драглів, схожих на прозорі брили собачої соли.

— Шеф-кухар у вас, пані, першорядний! — проголосив маркіз де Норпуа. — Це річ неабияка. За кордоном я мусив жити на широку ногу і тому знаю, як важко знайти віртуоза пательні. Ми сьогодні просто бенкетуємо.

І справді Франсуаза, охоплена амбітним поривом догодити вельможному гостеві обідом, готування якого вимагало мобілізації всіх її талантів, куховарила цього разу так, як уже перестала куховарити для нас, і знов досягла своїх комбрейських висот.