Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

— Ще б пак, вона його дуже любить.

— Моя донька теж. Бріана так сильно любить Вогнерукого, що не хоче з ним розмовляти. Коли він раніше йшов кудись — до хащі, на море, куди його саме вабили вогонь чи вітер, — вона бігла вслід за ним своїми маленькими ніжками. Мені здається, він цього навіть і не помічав: він зникав швидко, наче лис, що вкрав курку. Та вона все одно любила його. Чому? Цей хлопець теж його любить. Він навіть думає, що він йому потрібен, але Вогнерукому не потрібен ніхто, крім вогню.

Феноліо задумливо подивився на неї.

— Ви помиляєтеся! — сказав він. — Він був дуже нещасний, коли так довго був далеко від вас. Ви б його бачили.

Як недовірливо вона поглянула на нього.

— Ви знаєте, де він був?

Ну і що тепер? Старий дурень, що він тут знову наговорив!

— Е-е-е, так, — пролепетав він. — Звісно. Я ж сам там був.

«Ну, збреши вже що-небудь. Де вони були? Правдою тут не задовольнитися. Трішки доладної брехні, яка б усе пояснила. Чому б не вигадати кілька хороших слів для Вогнерукого, хоч і заздрю йому через дружину?»

— Він каже, що не міг повернутися. — Роксана не вірила цьому, та з голосу було чути, як би вона хотіла в це повірити.

— Свята правда! То був жахливий час! Каприкорн наказав Басті вполювати Вогнерукого, вони завезли його далеко звідси. Намагались вивідати, як примовляти до полум'я. — Оце так брехня. І хто там знав, брехня то чи ні? Можливо, вона близька до правди. — Повірте мені, Баста помстився за те, що ви надали перевагу Вогнерукому, а не йому! Вони ув'язнили вогнедува на довгі роки. Зрештою він утік, та невдовзі його знайшли і забили мало не до смерті. — Про це йому розповідала Меґі. Трішки правди не зашкодить, і Роксані не обов'язково знати, що це було через Резу.

Феноліо відчував, як йому ставало приємно розповідати, як його тішило спостерігати за Роксаною: як збільшуються її очі, як вона заворожено слухає, пристрасно очікуючи наступних слів. Може, таки щось зіпсувати Вогнерукому? Ні, старий уже якось убивав вогнедува, нині він зробить йому послугу: змусить дружину пробачити десять років відсутності.

«Часом я можу бути люб'язним чоловіком!» — подумав Феноліо.

— Він думав, що помре, що ніколи більше не побачить вас. І це було найстрашнішим для нього. — Феноліо відкашлявся. Він розчулився з власних слів, і Роксана теж. Він бачив, як недовіра зникла з її очей, як вони стали лагідними від любові. — Він блукав чужими країнами, мов підкинутий під двері пес, шукаючи шлях, у кінці якого не Баста чи Каприкорн, а ви чекали б на нього. — Слова з'являлися самі по собі, ніби Феноліо знав, що відчував Вогнерукий усі ці роки. — Від самотності його серце стало холодне, мов камінь. Нічого, крім туги, не жило в ньому, туги за вами і за донькою.

— Він мав двох доньок, — стиха долинув Роксанин голос.

Прокляття, старий геть забув. Звісно, двох! Та Роксана настільки захопилась його словами, що така помилка не розірвала тенета.

— Звідки ви знаєте? — запитала вона. — Він мені ніколи не розповідав, що ви так добре знайомі.

«О, ніхто не знає його ліпше за мене! — подумав Феноліо. — Запевняю вас, моя красуне».

Роксана відкинула з лиця чорне волосся. Феноліо побачив у ньому слід сивини, неначе вона причесалася запорошеним гребінцем.

— Я поїду завтра з самого ранку, — сказала жінка.