Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

— Ні! — волав Орфей, аж було чути аж на кухні. — Ні, ні, ні! Впусти мене нарешті, тричі клята річ! Це ж я повернув Вогнерукого до книжки! Зрозумій нарешті!

Що ти значиш без нього? Я повернув тобі Мортолу й Басту! За це я заслужив винагороду, правда?

Ґевал не стояв перед бібліотечними дверима. Певно, він саме тинявся по будинку, шукаючи, що б його вкрасти (те, що книжки найцінніші в цьому будинку, він не додумався б і за сотню років). Елінор не пригадувала, якими лайливими словами наділила Орфея. Вона пам'ятала лише книжку, чудове видання віршів Уїльяма Блейка. І все одно Орфей кинув томівку з вікна, а Ґевал схопив її ззаду й потягнув до сходів у підвал.

«О Меґі! — думала Елінор, лежачи на своєму надувному матраці й розглядаючи облущений тиньк на підвальній стелі. — Чому ти не взяла мене з собою? Чому ти мене принаймні не спитала?»

Болотяник

Кожен лікар має знати, що Бог наділив трави великою таїною.

Взяти хоча б до уваги вплив трав на злих духів та божевільні фантазії, які доводять людину до відчаю. Вплив не від лукавого, а від природи.

Парацельс. Медичні трактати

Море. Меґі не бачила його відтоді, як вони поїхали з Каприкорнового села до Елінор, разом із феями та кобольдами, які тепер перетворилися на порох.

— Тут живе цирульник, про якого я розповідав, — сказав Вогнерукий.

З-за дерев виринула бухта. Вона була надзвичайна. Вода вилискувала на сонці, як зелене скло, грайливе скло, яке вітер вигинав щоразу новими складками. Потужний вітер гнав серпанок хмар блакитним небом і пахнув сіллю й далекими островами. Він потішив би серце, якби вдалині серед заліснених верховин не було голого пагорба, а на ньому — замку, грубого, як обличчя його господаря, попри посріблені дахи та зубці бійниць.

— Так, це він, — сказав Вогнерукий, помітивши переляканий погляд Меґі. — Сутінковий замок. А пагорб, на якому він стоїть, називають Зміїною горою. Лиса, мов голова старого чоловіка, щоб ніхто, переховуючись під деревами, не зміг наблизитись до замку. Не хвилюйся, він не так близько, як видається.

— Вежі, — промовив Фарид, — зі справжнього срібла?

— О, так, — відповів Вогнерукий. — Видобуте з гірських надр. Смажена птиця, молодиці, родючий край і срібло — Змієголов має чималий апетит.

Уздовж бухти простяглося широке піщане узбережжя. Там, де воно здіймалося до дерев, височіли довжелезний мур і вежа. Угору, мов гадючий шлейф, звивався шлях, та Вогнерукий повів їх дворами під покровом дерев. Він нетерпляче підкликав їх порухом голови, потому зник у тіні муру. Дерев'яна брама, перед якою вони зупинились, була старезна, а дзвін, що висів над нею, іржавий від солоного вітру. Все здавалося таким погідним. Дзижчання оси долинуло до Меґі і змішалося з шумом хвиль, та вона добре пам'ятала, яким сумирним їй видався млин. Вогнерукий стояв, прислухаючись, перш ніж витягти руку й смикнути за ланцюжок іржавого дзвона. Його нога знову кровила.

— Ліпшого цирульника немає, — сказав він. — І немає жодного іншого, котрому ми можемо більше довіряти. Крім того, звідси недалеко до Сутінкового замку, а туди Меґі все ще хоче дістатися, чи не так? — Він нагодував їх пухнастим гірким листям. — Ковтайте! Там, куди ми йдемо, ви зможете лишитися тільки тоді, коли матимете щонайменше зо п'ять отаких у шлунку.

Дерев'яні двері прочинились, і з-за них визирнула жінка.

— Ти?! Заходь скоріше! — прошепотіла вона.

Відтак брама відчинилась, і рука, тонка й зморшкувата, така ж, як і сама жінка, поманила їх досередини.

— Вчора! Він ще вчора казав! — вигукнула жінка. — Ось побачиш, Белло, він повернувся, хто б ще підпалив млина? Хто ще завиграшки з вогнем? Цілу ніч він не стулив очей: хвилювався, чи з тобою все гаразд. Що з ногою?