Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ІМЕНА КРАЇВ: КРАЙ»

— Не можу, ваша ясновельможносте, він ночує не тут.

— У такому разі йдіть собі.

— Ваша доброта, пане, незмірна, — сказав я, коли ґрум вийшов, — але мені досить однієї книжки Берґотта.

— Зрештою і я так думаю.

Пан де Шарлюс никав і далі по номеру. Так збігло кілька хвилин, після чого, повагавшись і, мабуть, передумавши, він крутнувся на п'ятах, знову кинув гострим тоном: «На добраніч!» — і вийшов.

По всіх цих вечірніх речах про високі почуття назавтра (то був день його від'їзду) пан де Шарлюс неабияк здивував мене: на пляжі він підійшов до мене переказати, щоб я, після купання, одразу ж ішов до бабусі, ущипнув мене за карк і по-панібратському, з дурненьким смішком сказав:

— Ну що, лайдачисько, вам, звичайно, начхати на стареньку бабцю, ге?

— Що ви, пане, я кохаю її ревне!

— Пане! — сказав барон, відступаючи на крок і без усякого почуття. — Ви ще молодик, скористайтеся ж цим і навчіться двох речей. По-перше, утримуйтеся від виразу емоцій природних, зрозумілих і так. По-друге, не вихоплюйтеся зі словом, поки до вас не дійде те, що ви почули. Якби ви оце шанувалися, то не ляпнули б мені спохвату, наче глуха тетеря, і не сплохували б — ви й так кумедний при цих вишитих якорцях на купальникові. Мені потрібна Берґоттова книжка. Пришліть її за годину з метрдотелем, який носить таке смішне й неоковирне ім'я, він, мабуть, о тій порі вже не спить. Ви мені довели, що вчора я зарано заговорив з вами про чари молодощів, я б вам більше прислужився, коли б звернув увагу на їхню легковажність, нетактовність і нетямущість. Маю надію, любий пане, що цей маленький душ буде вам такий самий спасенний, як ікупання. Та не стовбичте на місці слупом, а то застудитеся. Моє шануваннячко, пане!

Очевидячки, барон пошкодував потім про свої слова, бо невдовзі я отримав назад книжку, яку він мені позичав і яку я йому відіслав, але не з Еме, «який десь відлучився», а з ліфтером. У сап'янову оправу книжки був уклеєний шкураток з витисненими на шкірі незабудками.

Коли пан де Шарлюс поїхав, ми з Робером зуміли нарешті пообідати у Блока. І ось під час цієї маленької учти я побачив, що історії, які здавалися нашому колезі смішними, він почув з уст Блока старшого і що отою «прецікавою людиною», про яку згадував Блок молодший, був один із друзів батькового дому, якого батько саме так характеризував. Є люди, якими ми захоплюємося в дитинстві: батько, найбільший сімейний дотепник, викладач, якого ми підносимо до небес за те, що він знайомить нас із метафізикою, товариш, розвиненіший за нас (таким був для мене Блок), який зневажає «Уповання на Бога» Мюссе, коли воно ще до вподоби нам, а коли ми доростаємо до батечка Леконта чи до Клоделя, захоплюється лише такими рядками:

Це на храм святого Блеза

Вся Зуекка[161] нетвереза.

Або ще:

Ось Падуя, цей рай для того,

У кого адвокатська тога…

Немає каші як полента…

Хіба що в чорнім доміно

Майне Красоха.

А з усіх «Ночей» пам'ятає лише: