Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ІМЕНА КРАЇВ: КРАЙ»

Одна з незнайомок вела ровер; дві несли ключки для гольфа; їхні строї аж брали на себе очі, не те що строї бальбецьких дівчат, з яких дехто хоч і брався до спорту, але спортивної одежі не носив.

О цій порі панії і панове гуляли по надбережжю під убивчим вогнем, який відкривала по них, наводячи на них лорнет, ніби вони були якимсь усипищем пороків, які вона мала докладно вивчити, пані головиха, котра врочисто засідала перед відкритою естрадою, посеред грізного ряду стільців, на які скоро посідають, з акторів пошившись у критики, самі погуляльники, щоб судити тих, хто проходитиме мимо. Усі ці люди, які ходили по надбережжю, погойдуючись ніби на чардаку корабля (вони не вміли підняти ногу так, щоб не ворухнути при цьому рукою, не позирнути вбік, не звести плечей, не врівноважити допіру зробленого поруху порухом зустрічним і не почервоніти з натуги), бажаючи показати, що їх ніхто не обходить, удавали, ніби не бачать тих, хто йшов поряд чи в протилежний бік, хоч нишком усе-таки позирали на них із побоювання зіткнутися, та ба! однаково стикалися і якийсь час не могли розчепитися, бо ж і з боку тих інших були предметом тієї самої таємної уваги, прихованої під тією самою позірною байдужістю; любов до юрби, — а отже, і страх юрби, — то одна з найбільших рушійних сил у всіх людей, байдуже, хочуть вони сподобатися, здивувати чи висловити погорду: у схимника спонукою майже цілковитого усамітнення, що триває довіку, часто буває безтямна любов до юрби, яка виявляється настільки сильніша за інші його почуття, що, не годен викликати захоплення у придверника, у перехожого, у візника, він воліє за краще зовсім їх не бачити і зрікається всякої діяльносте, аби лиш не виходити з дому.

Деякі з цих людей були захоплені якоюсь думкою, але думкою стрибучою, що виявлялася в них у поривчастих рухах, у блудних поглядах, і ця поривчастість і це блукання очей були такі самі незграйні, як і рахубне хибання сусідів; і лише дівчатка, яких я зауважив, ішли просто себе, з тією певністю рухів, яка завдячує досконалій гнучкості членів і щирій погорді до всієї людськости, йшли, не гойдаючись і не напружуючись, роблячи лише ті рухи, які їм хотілося робити; їхні руки й ноги були цілком самостійні, а голова і корпус вражали своєю нерухомістю, тією нерухомістю, якою славляться добрі вальсівники. Вони були вже близько. Кожна являла собою зовсім окреміший тип, але врода була в усіх; щоправда, я дивився на дівчат усього лише кілька хвильок, не зважуючись дивитися в живі очі, і ще не встиг схопити своєрідности кожної з них. Якщо поминути ту, що впадала в очі своїм рівненьким носиком і смаглістю, — так на середньовічному полотні впадає в очі завдяки своїй арабськості мудрець, — в одної з них мене різонули лише цупкі, уперті й веселі очі, у другої — щічки, чий рум'янець, шаріючи міддю, нагадував герань; та навіть і ці риси ще не пов'язувалися у моїй голові саме з цією дівчиною, а не з іншою; і коли (в тому ладу, в якому розгортався переді мною цей дивовижний гурт, де сусідували найрозмаїтіші подоби, де буяли всілякі барви, але злиті між собою, як музика, бо в музиці я не зумів би виокремити і впізнати фрази, за першого прослуховування вирізнені мною і одразу ж забуті) переді мною зринав білий овал личка, очі чорні, очі зелені, я вже не знав, чи це вони щойно обворожили мене, я не міг наділити цими рисами якусь дівчину, щоб відрізнити від інших і впізнати. І ось через цей брак у моєму сприйманні граней, які я мав невдовзі провести, в дівочому гурті спостерігалося розмірене колихання, безперервне яскріння плинної, збірної, рухомої краси.

Можливо, не тільки випадок добрав і поєднав таких гожих подружок; можливо, ці дівчата (уже сама їхня поведенція говорила про те, що вони зухвалі, грайливі й затяті) не терпіли нічого смішного, нічого бридкого, виявляли духовну і моральну глухоту, відчували мимовільну нехіть до тих своїх однолітків, у яких мрійливість і вражливість давалася взнаки в сором'язливості, в несміливості, в незграбності, в тім, що ці дівчата, мабуть, називали „моветоном“, не сходилися з ними і, навпаки, зближувалися з тими, в кому їх вабило поєднання грації, спритности й тілесної гожости, тобто єдина форма, яка, на їхню думку, могла мати в собі щирість щасливої вдачі і заповідь приємного дозвілля, проведеного разом. Можливо, і клас, до якого вони належали і який я не міг визначити, був ще в тій фазі свого розвитку, коли чи то завдяки заможності й дозвіллю, чи то завдяки новомодному захопленню спортом (це захоплення перекинулося навіть на деякі верстви простого люду) і фізичною культурою, до якої поки що не прилучилася культура духова; можливо, їхнє суспільне середовище, подібно до тих гармонійних і плідних течій у скульптурі, які ще не прагнуть віддати страдницького виразу, легко і рясно плодить гарні тіла з гарними ногами, з гарними клубами, з личками здоровими і сумирними, із жвавим і лукавим поглядом. І чи не явились мені біля моря шляхетні й безжурні моделі людської вроди, схожі на статуї, поставлені колись на сонце на грецькому узбережжі?

Отож-бо, рій цих дівчаток, які світлистою кометою верстали свою путь надбережжям, гадав, ніби навколишній натовп складається з істот зовсім іншої раси, — і навіть страждання цих істот навряд чи могли б викликати в ньому співчуття; дівчата просто не бачили юрми, змушуючи тих, хто стояв на шляху, роздатися, як перед запущеною без керма машиною, від якої годі чекати, що вона об'їде пішохідців, і лише в крайньому разі, якщо якийсь підстарок, існування якого вони нехтували і знати його не хотіли, тікав від них, вони, дивлячись на його рвучку й кумедну жестикуляцію, сповнену перестраху й люті, ззиралися й пересміхалися. Вони не хизувалися погордою до всього, що було за межею їхнього гурту, — щирість їхньої погорди була й так очевидна. Але, побачивши якусь перепону, вони не могли утриматися від того, щоб не взяти її з розгону або одним махом, бо в них буяла, кипнем кипіла молодість; і ця молодість так і рветься шумувати, навіть коли їй сумно чи нездужається, улягаючи радше потребам віку, ніж теперішньому гумору; і вона не змарнує жодної нагоди з неабиякою вмілістю стрибнути чи шаснути, уриваючи, перебиваючи повільний свій крок, — наче Шопен наймеланхолійнішу фразу, — чарівними арабесками, у яких примха поєднується з віртуозністю. Жінка старого банкіра після довгих вагань усадовила нарешті чоловіка на лежак, лицем до набережжя, біля естради, яка затуляла його од вітру й сонця. Переконавшись, що вона влаштувала його як слід, жінка пішла по газету, аби потім почитати йому вголос; ці її п'ятихвилинні відгоди здавалися їй задовгими, але вона дозволяла їх собі частенько: хай старий муж, про якого вона хоч і турбувалася, але непомітно, думає, ніби він ще здатний жити, як живуть усі, і опіки не потребує. Підмостки естради височіли над ним природним і спокусливим трампліном, і ось туди без найменшого вагання і пустилася гоном найстарша в рою; вона перестрибнула через переляканого дідугана, збивши своїми борзенькими ніжками його морського кашкета, на превелику радість решти дівчат, надто — пари зелених очей на рум'яному личкові, які палали захватом і веселощами, крізь які, як мені здалося, прозирала сором'язливість, ніякова і задерикувата, — прозирала лише у неї самої. „Горопашний дідуньо, шкода його, ще б трохи, і ноги задер би“, — насмішкувато й хрипкувато кинула одна з дівчат. Вони ступили ще кілька ступнів, потім, незважаючи на те що заступили шлях, зупинилися порадитися, утворюючи неправильної форми збіговисько, щільне, примхливе й щебетливе, подібне до пташиної зграї на вилеті; після чого вони знову рушили в свою повільну надморську прохідку.

Тепер їхні гарні риси вже не були нерозрізненні й сукупні. Я розподілив їх і обдарував ними (через брак невідомих мені імен) найвищу, ту, яка стрибнула через старого банкіра; найменшу, чиї повні рожеві щічки і зелені очі світили на тлі морської далечини; смаглявку з рівним носиком, одразу помітну серед інших; ще одну з личком білим, наче яйце, з кирпою, задертою, як дзьобик у курчатка, — такі личка мають деякі молодесенькі хлопці; ще одну, росляву, в пелерині (у якій вона здавалася вбогою дівчиною і яка так розминалася з гожістю її постави, що пояснити цю супроть можна було хіба тим, що її батьків, людей родовитих і не вельми охочих ради бальбецьких пляжників вичепурювати своїх чад, зовсім не обходило, що їхня донька, відпущена гуляти по узмор'ю, на суд усякої там низоти, вбрана скромненько); врешті дівчину з блискучими веселими очима, з пухкими матовими щоками, в чорному начоленому поло, — ведучи ровер, вона так хвацько вихала клубами, уживала таких неподобних словець (серед яких я розчув заяложене „ловити кайф“), так цокотіла, що, порівнявшись із нею, я відкинув здогад, на який мене навела пелерина її товарки, і подумав, що, десь-найпевніш, ці дівки з тих, хто одвідує велодроми, що це молодесенькі любки перегонників. Принаймні я не допускав і думки, що ці дівчата порядні. Я одразу — вже з того, як вони зі сміхом перезиралися, з пильного погляду дівчини з матовими щоками — збагнув, що вони ледащиці. Зрештою бабуся прищепила мені надто суворі погляди на моральність, ось чому те, чого не слід робити, уявлялося мені чимось єдиним, отож-бо, — міркував я, — якщо дівчата не шанують старощів, то що ж тоді може змусити їх утриматися від спокус більших, ніж стрибок через голову вісімдесятилітка?

Тепер я їх уже відрізняв одну від одної, а проте розмова, яку провадили між собою їхні погляди, пожвавлені самовдоволенням і духом товариства, в яких іноді спалахувала цікавість або зухвала байдужість, залежно від того, ішлося про подругу чи про перехожих, а також і відчуття близькости, яка гуртує на прогулянку разом, „цілою зграйкою“, встановлювали між їхніми тілами, незалежними й відрубними, поки вони поволеньки посувалися вперед, якийсь зв'язок, невидимий, але гармонійний, огортали їх теплою хмаркою, оточували особливою атмосферою, творячи з них єдину цілість, настільки ж однорідну, наскільки вирізнялися вони від решти юрби, серед якої чвалали.

На мить, коли я розминався з кругловидою чорнявкою, яка вела велосипед, мій погляд схрестився з її поглядом, зизим і веселим, який стріляв з глибини того нелюдського світу, в якому жило це маленьке плем'я, з неприступної безвісти, куди уявлення про мене, звісно, не могло б просмикнутися, де для нього не знайшлося б місця. В низько начоленому поло, поглинута розмовою з подругами, чи побачила вона мене тієї миті, коли чорний промінь, викресаний її очима, упав на мене? Якщо побачила, то яким я їй здався? З лона якого Всесвіту угледіла вона мене? Відповісти на ці запитання мені було б так само важко, як із певних ознак сусідньої планети, побачених у телескоп, зрозуміти, що там живуть люди, що вони бачать нас, і вгадати, яке враження ми на них справляємо.

Якби ми думали, що дівочі очі — це лише блискучі кружальця слюди, ми б не прагнули познайомитися й поєднати з юнкою своє життя. Але ми відчуваємо, що світіння цих дзеркальних дисків залежить не лише від їхньої будови; що для нас вони незбагненні, темні тіні уявлень, які робить ця істота про людей та про знайомі їй краї, — про травники іподромів, про піщані шляшки, якими, крутячи педалі, через поля та ліси, несла б мене з собою ця маленька пері, звабливіша, ніж пері перського раю; а ще вони для нас тіні дому, куди вона повернеться, тіні того, що виношує вона і що виношують за неї інші; головне ж — вона сама, з її прагненнями, симпатіями, нехотями, з неусвідомленою, але непохитною волею. Я знав, що мені не взяти в обладу юної велосипедистки, якщо я не заволодію тим, що таїться в її очах. І тим самим усе її життя збуджувало у мене жагу; жагу болісну, бо я відчував її незбутність, але і рвійну, бо те, що досі було моїм життям, нараз перестало бути всім моїм життям, — воно вмістилося на зникомій часточці розгорнутого переді мною простору, який я рвався покрити і який був не чим іншим, як життям цих дівчат, — і прирікало мені подовження, якнайбільше помноження мого „я“, а це ж бо і є щастя. І, певна річ, оскільки звички, — а також і думки, — ми мали з ними різні, мені було надто важко зійтися з ними, сподобатися їм. Але, можливо, саме завдяки цій ріжниці, завдяки свідомості, що ні в натурі, ні у вчинках дівчат нема нічогісінько знайомого чи властивого мені, почуття переситу поступилося в мені місцем жаді, подібній до тієї, від якої знемагає суха земля, — жаді того життя, яке досі не вділило моїй душі ні крапелиночки і яке моя душа поглинала б тим хтивіше, смакуючи, цілком віддаючись усмоктуванню.

Я довго дивився на яснозору велосипедистку, і, помітивши це, вона сказала найвищій щось смішне, і та засміялася, але я сказаного не почув. Сказати по щирості, мені найбільше подобалася не чорнявка, саме тому, що вона була чорнявка, а ще тому, що (від того дня, коли я на тансонвільській сакомці побачив Жільберту) недосяжним ідеалом залишилася для мене руда дівчинка з золотистою шкірою. Але саму Жільберту чи не тому я покохав, що вона явилася мені в ореолі Берґоттової приятельки, яка разом з ним оглядала собори? І чи не тому мене тішив погляд чорнявки (який полегшував, як мені думалося, знайомство з нею першою), що він подавав мені сподіванку на те, що чорнявка відрекомендує мене подружкам: живоїдці, яка перескочила через старенького, жорстокій, яка сказала: „Шкода його, горопашний дідуньо“, — усім по черзі, всім цим дівчатам, нерозлучна приязнь із якими надавала їй особливого чару? А проте думка, що я візьму та й потоваришую з одною з них, що їхній чужий мені погляд (який, неуважно ковзаючи по мені, як грає на стіні сонячний зайчик, раптово прошивав мене), якимсь алхімічним дивом пропустить крізь прегарні частки їхніх очей вісточку про моє існування, якусь симпатію до моєї особи; що і я колись посяду місце серед них, пристану до їхнього походу узмор'ям, — ця думка здавалася мені не менш безглуздою, ніж коли б, стоячи перед античним фризом чи фрескою з зображенням кортежу, я, глядач, намагався втертися, заслуживши їхню любов, між божественними кортежниками.

Виходить, познайомитися з дівчатами — щастя недосяжне? Звичайно, такого щастя я позбавляв себе не вперше. Зі стількома незнайомками уже тут, у Бальбеку, розімчана карета розлучала мене навік! Сама насолода, яку справляла мені ця ватага, схожа своєю розкутістю на еллінських дів, виникала від того, що в ній щось було від миготіння зустрічних постатей на дорозі. Ця летючість істот, незнайомих нам, які виривають нас зі звичного світу, де жінки, з якими ми зустрічаємося, відкривають нарешті свої ґанджі, підбивають нас побігти вдогін за ними, і тут уяви нашої вже не стримати. А виймати з наших утіх уяву — означає звести їх нанівець. Якби цих дівчат запропонувала мені одна зі зведениць, від чиїх послуг я, як відомо, не відмовлявся, якби їх вирвати зі стихії, яка надавала їм стількох невловних відтінків, я був би не так зачарований ними. Треба, щоб уява, спонукувана непевністю в тому, чи пощастить їй засягти свого, поставила перед собою іншу мету, яка заслонила б нам першу, і, заміняючи змислові розкоші намаганням проникнути в чиєсь життя, не дала нам звідати цих розкошів, спізнати їхній правдивий смак, дати їм береги. Треба, щоб між нами і рибиною, — а то якби ми побачили її вперше на столі, за обідом, ми подумали б, що вона не варта сили-силенної штучок і підступів на озброєнні тих, хто її ловить, — постала під час пообіднього лову брижа на поверхні, що до неї у плинності прозорої і рухомої блакиті ринуло б із дна, поки ми ще вагаємося, що з ним робити, якесь лискуче тіло, якийсь розпливчастий силует.

Дівчата вигравали ще і від зміни соціальних пропорцій, характерної для курортного життя. Всі переваги, які у звиклому нашому середовищі дають нам підпору, підносять нас, тут стають непомітними, власне, касуються; зате особи, яким ми приписуємо зовсім незаслужено такі переваги, штучно більшають у вимірі. На курорті незнайомки взагалі, — а сьогодні ось оці дівчата, — прибирали в моїх очах великої ваги, а от я ніяк не міг їм показати, яку вагу мав би для них я.

Для курортного життя прохідка дівчачої ватаги була всього лише прогульком у безконечному маячінні жіночих постатей, завжди хвильним для мене, але ватага шурхала так поволеньки, що ця її забарність межувала з безрухом. Отож навіть при такій неторопкій ході обличчя, не підхоплені вихором, а спокійні й виразні, здавалися мені все-таки гарними, і я вже не міг гадати, як дуже часто гадав, коли мене несла карета маркізи де Вільпарізіс, що зблизька, аби я пристав на хвильку, якісь риси: ряботиння, глибоко вирізані ніздрі, тупий погляд, крива усмішка, погана фігура — змінили б лице і тіло жінки, які моя уява, певна річ, прикрашала; адже мені досить було здалеку помітити гарну лінію тіла, свіжий колір обличчя, і я вже залюбки домальовував розкішні плечі, чарівний погляд, який я завше беріг у своїй пам'яті або ж у своєму уявленні; але ці спроби піймати людську вроду на льоту ошукують нас так само, як занадто швидке читання, коли ми, вихопивши один-однісінький склад і не подбавши, щоб правильно прочитати інші, замінюємо написане слово зовсім іншим, підсунутим нам пам'яттю. Зараз цього бути не могло. Я добре розглянув дівочі личка, не кожну юнку я бачив у профіль, рідко кого анфас, але спостерігав за ними з кількох досить різних пунктів, що дало мені змогу уточнити, тобто виважити, „взяти пробу“ різних гадок про лінії і барви, гадок, на які наважується перший погляд, і вловити крізь мінливі вирази облич щось незмінно матеріальне. Отож, я міг сказати з цілковитою певністю, що ані в Парижі, ані в Бальбеку, хай би я уявляв їх у найрожевіших барвах, хай би навіть мені пощастило з ними розмовитися, серед перехожих незнайомок, на яких затримувався мій погляд, не було жодної, чия поява, а потім зникнення навіяли б на мене дужчу тугу, ніж могли навіяти поява і зникнення цих дівчат, жодної, що дала б мені відчути, що приязнь із ними може бути такою самою чудовою, як із цими. Ані серед акторок, ані серед селючок, ані серед кляшторниць я ні разу не бачив нічого такого самого пишного, сповненого такої самої загадковости, не бачив нічого такого самого казково многоцінного, такого самого справді недосяжного. То був такий розкішний і досконалий взірець незвіданого і неможливого у житті щастя, що я майже вже під впливом якоїсь духовної спонуки побивався від думки, що мені не пощастить за тих особливих умов, коли не можна давати маху, пізнати те найтаємничіше, чим ущедряє нас пожадана краса і що ніколи не дається нам до рук, через що нам доводиться здобріти тим, що ми шукаємо втіх (яких Сванн завжди зрікався до знайомства з Одеттою) у жінок некоханих, і ми помираємо, так і не заживши тих, інших, розкошів. Певна річ, насправді незвіданої насолоди могло і не бути, при наближенні до неї її таємниця могла розпорошитися, бути лише відсвітом, міражем нашої жаги. Але в такому разі я міг би нарікати лише на незнищенний закон природи, — якщо йому підвладні ці дівчата, то, виходить, підвладні й інші, — а не на ґандж самого предмета. Бо з усіх я обрав би саме його, з утіхою ботаніка усвідомлюючи, що годі знайти поєднання ґатунків рідкісніших, ніж ці молоді квіти, які застували від мене берегову лінію своїм легким живоплотом, подібним до розарію пенсільванських троянд, цієї оздоби садів на скелястому океанському березі, троянд, між якими видно хід пароплава: пароплав тихо суне блакитним поземним рівчачком, прокопаним від стебла до стебла, так поволеньки, що ледачий метелик, який забарився у віночку, повз який корабель давно пройшов, може бути певний, що добереться до сусіднього віночка раніше за судно, навіть як дочекається, поки лише вузенька стяга блакиті відокремлюватиме прову пароплава від крайньої пелюстки квітки, до якої він пливе.

Я повернувся до готелю, бо мене чекав обід у Рівбелі з Робером, а потім бабуся вимагала, щоб у такі дні я перед від'їздом робив „мертву“ годину, згодом місцевий лікар порадив мені влаштовувати такий відпочинок щовечора.

Але до готелю не треба було проходити через хол, себто з боку, протилежного надбережжю. Роблячи поступку, подібну до комбрейської, в суботу, коли ми снідали на годину раніше, у бальбецькому готелі накривали на вечерю, коли здавалося, що це ще полудник, такий по-літньому довгий був світловий день. Високі вікна упорівень з набережжям не причинялися. Один крок через тонку дерев'яну раму, — і я вже у їдальні, а з їдальні — просто до ліфта.

Минаючи бюро, я всміхався директорові і без тіні несмаку бачив усмішку і на його обличчі, яке відтоді, як я прибув до Бальбека, моє втаємничення нашпиговувало і видозмінювало, ніби то був препарат природознавчої історії. Його риси, стаючи буденними, наливалися сенсом неглибоким, але зрозумілим, як розбірливе письмо, і вже аж ніяк не скидалися на літерні, страшні для очей закарлюки, що з них складалося його лице, яким воно уявлялося мені першого дня, коли я узрів перед собою чолов'ягу, нині вже забутого або, якщо мені давалося воскресити його в пам'яті, невпізнанного, зовсім не схожого на цю жалюгідну, ввічливу людину, не більш як карикатурою якої він був, карикатурою огидною і вульгарною. Не відчуваючи ні побоювання, ні туги, як у день приїзду, я подзвонив ліфтерові, і ліфтер уже не мовчав, поки ми з ним піднімалися в ліфті, наче всередині огруддя, що пересувалося вздовж хребта, а все приказував:

— Уже не так людно, як минулого місяця. Скоро почнуть роз'їжджатися, дні коротшають.

Це розминалося з правдою, але він уже домовився про перехід до теплішого куточка узмор'я, і йому хотілося, щоб ми пороз'їжджалися якнайхутчій, щоб готель наш закрився і він у такий спосіб вигадав би кілька вільних днів перед „поверненням“ на „нове“ місце. До речі, „повернутися“ на „нове“ місце в устах ліфтера не було безглуздям, замість „вступати“ він звичайно казав: „повернутися“. Мене тільки здивувало, що ліфтер принизився до вживання слова „місце“, адже він належав до того новочасного пролетаріату, який намагається витравити зі своєї мови сліди рабства.

Зрештою він за хвилю повідомив мені, що в нових „умовах“, у які йому доведеться „повернутися“, „уніформу“ він матиме кращу й „платню“ більшу — слова „ліврея“ і „заслуженина“ здавалися йому задавненими і противними людській гідності. Але на противагу мові пролетарів мова „хазяїв“ уперто чіпляється за поняття нерівности, і тому я розумів ліфтера зле. Мене, скажімо, цікавило одне: чи бабуся у себе в кімнаті? Отож, випереджаючи мої запитання, ліфтер казав мені: „Ця пані допіру від вас вийшла“. Мене це щоразу збивало з пантелику: я думав, ніби він має на увазі мою бабусю. „Ні, інша пані, здається, вона у вас службовка“. Давньою мовою буржуазії, яку давно пора вивести з ужитку, куховарку не можна назвати службовкою, і я на мить задумався: „Він щось плутає, ми не маємо ні фабрики, ні службовців“. Аж це мені зринуло в пам'яті, що найменування „службовець“ — це все одно що носіння вусів для кельнерів у кав'ярні: воно почасти тішить самолюбство челяді, і я здогадувався, що пані, яка вийшла з нашої кімнати, — Франсуаза (вона пішла, мабуть, до кафетерію або подивитись, як шиє кравчиня бельгійки), але самолюбство ліфтера цим усе-таки не здобріло: співчуття до свого класу він любив висловлювати через однину: „у робітника“ або: „в небагатого“, — так само Расін мовить: „убогий“. Але я вже був далеко не такий цікавий і сором'язливий, як першого дня, і зазвичай з ліфтером не розмовляв. Нині він уже не діставав відповіді на свої запитання під час короткої поїздки, поки він линув угору по готелю, просвердленому, наче цяцька, готелю, який на всіх поверхах розкривав перед нами розгалуження коридорів, де у глибу світло м'якшало, тьмяніло, скрадало двері та приступки сходів і обертало їх у золотавий бурштин, хисткий і таємничий, ніби смерк у Рембрандта, коли пензель художника вихоплює з нього то підвіконня, то колодязну корбу. І на кожному поверсі золотавий відблиск на килимі ознаймував про захід сонця, а також про те, що тут близько клозетне віконце.

Я загадувався, чи дівчата, яких я оце бачив, бальбецькі і хто вони такі. Коли нас тягне до якоїсь громадки, то все, що з нею пов'язано, спершу нас хвилює, а потім пориває у країну мрій. Я чув, як на пляжі одна дама сказала: „Це приятелька малої Сімоне“, і при цьому вона мала таку міну, ніби давала хвальний відгук, скажімо, такий: „Він і малий Ларошфуко — нерозлийвода“. Й одразу обличчя особи, яка про це довідалася, засвітилося цікавістю до тієї щасливиці, яка була „приятелькою малої Сімоне“. Такої чести, мабуть, сподобилися не всі. Адже велике панство — поняття відносне. В якомусь там Богом забутому закуті син торгівця меблями — законодавець мод і панує над своїм двором, наче юний принц Валійський. Я часто силкувався згодом пригадати, як пролунало для мене на узмор'ї прізвище Сімоне; форма його тоді ще була для мене неясна, воно лише ледь-ледь окреслилося, так само як і його зміст, так само як і те, що воно могло для когось означати; словом, воно мало ту непевність і ту новинечу, які так хвилюють згодом, коли це прізвище, літери якого з кожною миттю усе глибше врізає у нас непослабна наша увага, стане (у моєму житті прізвище малої Сімоне відіграватиме таку ролю лише через кілька років) першим словом, яке нам спадає на пам'ять після сну чи після зомління, ще перш ніж ми усвідомимо, котра година і де ми, майже раніше за слово „я“, ніби прізвище цієї істоти — більшою мірою ми, ніж ми самі, наче після кількох секунд безтямного стану раніше, ніж якийсь інший спочинок, завершується спочинок від думок про цю істоту. Чомусь я зразу здогадався, що Сімоне — прізвище однієї з дівчат, а потім усе сушив собі голову, як би мені познайомитися з родиною Сімоне: і то за посередництва людей, на яких сама ця родина дивилася б знизу вгору, аби не могла дивитися звисока на мене, а це, мабуть, буде нелегко, якщо ці дівулі — звичайнісінькі потіпахи. Бо не можна до кінця узнати того, хто нас зневажає, не можна увібрати його в себе доти, доки ти не перебореш його зневаги. А проте, коли в нас увійде образ таких різнорідних жінок, тоді, хіба його витіснить забуття або ж рій інших образів, ми не вгамуємося, поки не обернемо тих захожанок у щось подібне до нас; наша-бо душа тут так само реагує і так само чинить, як і наш організм, який не зносить присутности стороннього тіла й одразу намагається перетравити або ж засвоїти влазня; мала Сімоне мусила бути найгожішою з усіх, утім, мені здавалося, що саме вона могла стати моєю любаскою, бо тільки вона разів з кілька глянула на мене скоса і нібито помітила, що я пряду на неї очима. Я спитав у ліфтера, чи не знає він бальбецьких Сімоне. Не люблячи признаватися, що він чогось не знає, ліфтер відповів, що нібито чув це прізвище. Тільки-но ми піднялися на верхотуру, я попросив його надіслати мені списки останніх прибульців.