Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ІМЕНА КРАЇВ: КРАЙ»

«Маркіз де Сен-Лу-ан-Бре! А, хай тобі грець!» — вилаявся він, — прокльоном у нього завжди передавалася найвища міра пошани до вельмож. І кинув на сина, здатного нав'язати такі високі стосунки, захоплений погляд, мовляв: «Оце здивував! Невже цей вундеркінд — моє дитятко?» Той погляд справив моєму колезі втіху не меншу, ніж коли б його місячне утримання зросло на п'ятдесят франків. Бо Блок почував себе в домі зле, він знав, що батько вважає його за схибнутого через його захоплення Леконтом де Лілем, Ередіа[159] та іншою подібною «богемою». Але знайомство з маркізом де Сен-Лу-ан-Бре, батько якого — голова Суецького каналу (а, хай тобі грець!), — це здобуток «безперечний». Ось тільки шкода, що в Парижі залишився, щоб тут, бува, його не зіпсували, стереоскоп. Лише Блок старший умів чи принаймні мав право користуватися ним. Зрештою він показував його зрідка, і то при нагоді, в дні, коли скликалося гостей і донаймалося чоловічу челядь. Отож-бо стереоскопічні сеанси були наче нагородою, привілеєм, ласкою для тих, хто приходив, а господареві дому вони здобували таку саму славу, яку дає людині талант, ніби і знімки робив, і апарат винайшов він сам. «Ти не був учора в Соломона?» — питали одне в одного родичі. «Ні, я до кола обраних не потрапив! А що там було?» — «Ґвалт і репет, стереоскоп і всі ці штучки-дрючки». — «А, і стереоскоп? Тоді шкода, що мене не було, — я чув, Соломон здорово показує».

— Дарма, — сказав Блок старший синові, — не все зразу, це буде для нього принадою на майбутнє.

Батьківська ніжність його дійшла до того, що він уже подумував, аби потішити сина, виписати стереоскоп. Але «фізичного часу» не було, чи здавалося, що не було. А тим часом довелося через нас відкласти обід: Сен-Лу сидів на місці, дожидаючи вуйка, який мав приїхати на два дні до маркізи де Вільпарізіс. Вуйко дуже кохався у фізичних вправах, надто в ходьбі на далекі відстані, і хотів більшу частину шляху від замку, де відпочивав, пройти пішки, ночуючи на фермах, а тому ніхто не знав до пуття, коли саме він появиться у Бальбеку. Боячись рушати з готелю, Сен-Лу доручав мені носити до Енкарвіля, де було телеграфне бюро, депеші його коханці, а надсилав він їх щодня. Очікуваного вуйка звали Паламед — це ім'я він одідичив від предків, княжат сицилійських. А згодом, вичитавши в історичних книгах, що якийсь подеста чи князь Церкви носив таке саме ймення, цю гарну ренесансову медаль, а на думку інших, античну, яка завжди зоставалася в сім'ї, переходила від роду й до роду, а потім від ватиканської колекції до вуйка мого приятеля, я втішався, як втішаються ті, хто не має грошей, аби колекціонувати медалі, збирати пінакотеку, хто обмежується пошуками старих імен (імен країв, імен достеменних і барвистих, як стара мапа, як емблема, корогва чи збірка кутюм; імен хресних, де в гарних французьких кінцівках лунають і чуються мовні хиби, простацькі інтонації, огріхи вимови, всі ті перекручення, на які наші предки довго наламували латинські чи саксонські слова, і це каліцтво згодом було взаконене граматиками), словом, хто завдяки такій збираниці старовинних звучань влаштовує для себе концерти, як ті люди, які купують viola da gamba або viola d'amore, аби виконувати на старовинних інструментах старосвітську музику. Сен-Лу сказав мені, що навіть у найзамкнутішому аристократичному колі його вуйко Паламед вирізнявся своєю особливою неприступністю, що він гоноровитий, пишається своєю вельможністю і що він, братова та ще кілька обранців створили так званий «клуб феніксів». Але й там він так усіх залякав своєю зарозумілістю, що бували випадки, коли люди з товариства зверталися з проханням рекомендувати їх йому до його рідного брата і чули відмову: «Що ви, і думати забудьте просити мене, щоб я познайомив вас із моїм братом Паламедом. Моя дружина, ми всі, тут безпорадні. Або ж він буде з вами неласкавий, а мені б цього не хотілося». Разом зі своїми друзями він склав список членів Жокей-клубу, з якими нізащо в світі не хотів знайомитися, — до цього списку потрапило двісті душ. А у графа Паризького за свою гожість і за свою пиху він дістав прізвисько Принц.

Сен-Лу оповідав мені про давноминулу молодість свого дядька. Щодня дядько приводив жінок до ґарсоньєрки, яку винаймав укупі з двома приятелями, не меншими красенями, як сам, за що їх і охрестили «трьома Граціями».

— Якось один чолов'яга, котрий нині, за висловом Бальзака, на оці в Сен-Жерменському передмісті, а в певну давнішу, досить похмуру, пору життя виказував химерні вподобання, попрохав мого вуйка одвезти його до себе в ґарсоньєрку. Але не встиг він туди ввійти, як почав освідчуватися в коханні не жінкам, а моєму дядькові Паламеду. Вуйко вдав, ніби нічого не розуміє, під якимсь приводом повів двох своїх приятелів до суміжної кімнати, потім вони повернулися, згребли провинника, роздягли, спустили йому кров і викинули в десятиградусний мороз на вулицю, де його й знайдено напівживого. Поліція почала слідство, і нетяга ледве зумів затерти цю справу. Тепер дядько Паламед не вчинив би такої жорстокої екзекуції, ба більше: ти собі не уявляєш, скільки простацтва він, такий пиндючний зі світськими людьми, приголубив, скільком став підпорою, часто сам наражаючись на невдячність. Він влаштовує в Парижі служника, який обслуговував його в готелі, а якогось кмета посилає навчатися ремеслу. Либонь, у ньому це навіть гарне-миле, на відміну від його світських манер. — Сен-Лу належав до того розряду світських молодиків, які вже досягай такого рівня, що могли дозволити собі репліки на зразок: «Либонь, у ньому це гарне-миле, це добрий його бік», і з цього химерного насіння дуже швидко виростало таке розуміння речей, що, мовляв, ти — ніщо, а народ — усе, словом, цілковита супротивність плебейській гордині. — Кажуть, годі собі уявити, як він замолоду вів перед, виступав праводавцем усього товариства. Сам він при лихій чи добрій годині робив лише те, що йому здавалося найприємнішим, найзручнішим, і його сліпо наслідували сноби. Коли в театрі йому хотілося пити і йому приносили напої до ложі, то наступного тижня в усіх підсобках при кожній ложі з'являлися пляшки з прохолодним. Одного дощистого літа у нього почалися ревматичні болі, і він замовив собі пальто з вігоні, м'якої, але теплої, — з неї роблено лише пледи, а йому сподобалися сині й оранжеві смужки на цих коцах. Після цього клієнти модних кравців почали замовляти сині кошлаті пальта з торочками. Якщо вуйкові чомусь стріляло в голову, щоб обідали без усяких церемоній у замку, куди він приїздив на цілий день, і, щоб опрощатися, не прихоплював з собою фраку, сідаючи до столу в тому самому піджаку, в якому ходив до обіду, то одразу ж ставало модним обідати на селі в піджаку. Коли ж він їв тістечко замість ложечки виделкою або причандаллям власного винаходу, що його замовляв ювелірові, або пальцями, то інакше робити було не вільно. Йому забаглося знову послухати деякі квартети Бетховена (бо попри всі свої дикі витребеньки, він аж ніяк не дурний і дуже кебетливий), і він найняв музик, аби ті щотижня грали їх для нього та кількох приятелів. Того року верхом вишуканости стало влаштовувати невеличкі зібрання, щоб слухати камерну музику. Зрештою, я думаю, що світом він не нудив. Гарний, як бог, він не міг не бути бабодуром! Кого саме він дурив, я навряд чи міг би вам сказати, бо він людина дуже потайлива. Знаю лише, що не раз зраджував мою сердешну тітку. А проте він біля неї упадав, вона його божествила, і пізніше він довго її оплакував. У Парижі він ходить на цвинтар майже щодня.

Другого дня, потому як Робер оповідав усе це про свого вуйка, даремно його очікуючи, я вертався сам до готелю повз казино, аж це відчув, як хтось поблизу приглядається до мене. Я обернувся і помітив чоловіка сорока років, височенького й огрядненького, з дуже чорними вусами; нервово поплескуючи по штанях ціпочком, він уп'явся у мене гострими від пильности очима. Вряди-годи ці очі прошивали все довкола надзвичайно меткими поглядами, — так, угледівши незнайомця, нишпорить очима той, кого незнайомець чомусь навів на думки, що не спали б нікому іншому, скажімо, божевілець або шпиг. Кинувши на мене останній погляд, нахабний і водночас обачний, глибокий і швидкий, наче постріл (так стріляють, перш ніж дати драла), він роззирнувся навколо, відтак, раптом прибираючи неуважної й гордовитої міни, крутнувся на підборах і поринув у читання афіші, курникаючи щось і чепурячи пишну троянду в бутоньєрці. Потім дістав із кишені записника, удав, ніби записує титул п'єси, кілька разів позирнув на годинника, насунув на очі чорне солом'яне канотьє, прикладаючи до крис долоню, ніби виглядав когось, махнув з досади рукою, мовляв, скільки можна чекати, але ті, хто справді жде, ніколи так не махають, потім, зсунувши на потилицю капелюха, під яким стирчала щітка коротко стриженого волосся, хоч цілком могло бути, що обабіч у нього буяли довгенькі хвилясті голубині крила, він гучно зітхнув, як зітхають ті, кому аж ніяк не жарко, але хто хоче показати, що він задихається від жароти. Я подумав, що це готельний злодій, що він уже кілька днів вистежує бабусю та мене, аби пограбувати, а тепер побачив, що я розкусив, чому він мене пасе; можливо, лише на те, щоб спантеличити мене, він і намагався, змінивши позу, вдати неуважність і байдужість, але він так передавав куті меду, аж здавалося, ніби мав на меті не тільки приспати мою пильність, а й помететеся за кривду, якої я ненароком йому завдав, не так показати, що він мене не бачить, як створити враження, ніби я нікчема, не вартий жодної уваги. Він задерикувато випинав груди, шилив губи, підкручував вуса, а в його погляді стояло щось геть байдуже, недобре, майже образливе. Коротко кажучи, вираз на його обличчі був такий чудний, що я брав його то за злодія, то за навіженця. А його вбрання, мов допіру від кравця принесене, було куди строгіше й куди простіше, ніж у всіх бальбецьких літників, і, побачивши його, я перестав червоніти за свій піджак, який так часто принижувала сліпуча і банальна білота їхніх пляжних костюмів. Мене перестріла бабуся, ми пройшлись удвох, а через годину, коли я чекав на неї біля готелю, куди вона забігла на хвилинку, я побачив, що з готелю виходить маркіза де Вільпарізіс із Робером де Сен-Лу і з тим самим незнайомцем, який мене так пильно розглядав перед казино. Погляд його прошив мене зі швидкістю блискавиці, так само, як тоді, коли я угледів його вперше, і, ніби не помітивши мене, знов ледь потупився, відтак, утративши гостроту, задивився кудись у простору, погляд, який удає, ніби нічого не бачить зокола і не передає того, що всередині, погляд, який хоче показати лише те, як приємно йому відчувати довкола себе вії, які він розхиляє солодкою своєю круглявістю, погляд побожний і облесливий, притаманний іноді дурням. Я зауважив, що незнайомець переодягнувся. Тепер його вбрання було ще темніше, справжня гожість, звісно, ближча до простоти, аніж фальшива, але тут було щось інше: зблизька відчувалося, що костюм майже безокрасний не тому, щоб той, хто усунув барви, був до них байдужий, а радше тому, що з якихось міркувань він воліє їх зректися. Строгість його вбрання здавалася радше наслідком якихось режимних положень, ніж униканням того, що бере на себе очі. Темно-зелена нитка в матерії штанів гармоніювала зі стрілкою на шкарпетках, і лише ця добірність і свідчила про жвавість уподобань: скрізь цей смак тримали за поли, а тут на тобі — змилостивилися. Що ж до червоної плямки на краватці, то хай собі жевріє непомітно, як вільнощі, на які не кожен зважиться.

— Добрий вечір! Рекомендую вам мого братана, барона Ґермантського, — звернулася до мене маркіза де Вільпарізіс, тоді як незнайомець, не дивлячись на мене, прохарамаркав: «Радий», після чого, даючи наздогад, що його ґречність силувана, хмикнув: «Хм, хм, хм», — і, згинаючи мізинок, вказівець і палюх, подав мені середній палець і підмізинець, на яких не було перснів і які я потиснув крізь шведську рукавичку; потім барон, не підносячи на мене очей, обернувся до маркізи де Вільпарізіс.

— Ой леле мій, де моя голова, — сказала, сміючись, вона, — назвала тебе бароном Ґермантським! Рекомендую панові барона де Шарлюса. Зрештою помилка не така вже велика, — додала вона, — так чи інакше, а ти таки Ґермант.

Тим часом надійшла бабуся, ми всі рушили разом. Роберів вуйко не лише не зволив озватися до мене бодай слівцем, він навіть не глянув на мене. Незнайомців він обзирав (протягом цієї короткої прогулянки він кілька разів бликав моторошно й проникливо, ніби міряв щупом, на перехожих, усе простолюд, усе низота), а на знайомих, наскільки я міг судити по собі, не дивився ані секунди, — так детектив за друзями не наглядає, бо цього не вимагає його компетенція. Барон гомонів з бабусею і маркізою де Вільпарізіс, а я відстав з Робером іззаду.

— Скажіть-но, я, може, не те почув, маркіза де Вільпарізіс сказала вашому дядькові, що він Ґермант?

— Авжеж, так воно і є, він — Паламед Ґермантський.

— Він що, з тих самих ґермантів, які мають замок поблизу Комбре і вважають, ніби вони походять від Жене-в'єви Брабантської?

— Із тих самісіньких. Геральдичнішого над мого вуйка на світі нема нікого, так ось він розтлумачив би вам, що наш клич, наш бойовий клич, який потім став «Роздайся!», раніше був «Комбрезіс!» — сказав Робер і засміявся, аби я не подумав, ніби він хвалиться цим привілеєм: на клич мали право можновладці, отамани військові. — Він брат нинішнього кастеляна.

Отак породичалася з Ґермантами, та ще так близько, та сама маркіза де Вільпарізіс, яка довший час зоставалася для мене дамою, яка подарувала мені, коли я пішки під стіл ходив, качку з коробкою шоколаду в дзьобі, дамою, яка була така далека від Ґермантської сторони, ніби жила весь час на Мезеґлізькій стороні, яка здавалася мені не такою блискучою, як комбрейський оптик, яку я ставив нижче його і яка нині підскочила в ціні так само казково, як знецінюються деякі наші власні речі, при чому ці підвищення і зниження вносять у нашу молодість і в періоди нашого життя, в яких щось іще збереглося від нашої молодости, перетворення такі численні, Овідієві метаморфози.

— Чи це правда, що в замку зібрані всі погруддя давніх володарів Ґерманта?

— Атож, це дивовижне видовище, — сказав іронічно Сен-Лу. — Сказати по щирості, це, як на мене, дуже кумедно. Але в Ґерманті — це буде цікавіше! Тут є дуже зворушливий портрет моєї тітки пензля Кар'єра. Це така сама розкіш, як Вістлер чи Веласкес, — додав Сен-Лу, — у своїй горливості неофіта він іноді починав плутатися в величинах, — є там і приємні полотна Ґюстава Моро. Моя тітка, сестриниця вашої приятельки маркізи де Вільпарізіс, виросла при ній і вийшла за свого кузена, теперішнього дука Ґермантського, а герцог теж доводиться небожем моїй тітці Вільпарізіс.

— А хто ж тоді ваш дядько?

— У нього титул барона де Шарлюса. За положеннями по смерті мого діда у перших вуйко Паламед мав прибрати титул принца де Лом, який носив його брат, перш ніж став дуком Ґермантським, бо в цій родині титули міняються, як сорочки. Але вуйко на все це дивиться по-своєму. На його думку, нині надуживають трохи титулами італійських княжат, іспанських грандів тощо, і хоча він мав до вибору кілька титулів принца, проте з духу суперечности і щоб показати, який він простий, хоча за цією простотою криється велика пиха, зберіг титул барона де Шарлюса. «Нині всі принци, — каже він, — треба ж бодай чимось відрізнятися від інших; я носитиму титул принца, лише коли захочу подорожувати інкогніто». Він запевняє, що нема титулу давнішого, ніж титул барона де Шарлюса; аби довести вам, що цей титул давніший за титул Монморансі, які загарбали собі право називатися першими баронами Франції, хоча вони всього лишень перші барони Іль-де-Франса, де було їхнє лено, вуйко просторікуватиме цілими годинами і з дорогою душею, адже він людина хоча й дуже тонка, дуже кебетлива, а проте вважає це за животрепетну тему для розмови, — додав з усмішкою Сен-Лу. — Але я вдався не в нього, і ви не змусите мене говорити про родовід: що може бути нуднішого, кого це може тепер хвилювати? їй-бо, життя коротке.

У невблаганному погляді, який змусив мене озирнутися біля казино, я пізнав той самий погляд, який був звернений до мене в Тансонвілі, коли пані Сванн гукала Жільберту.

— Ви мені казали, що ваш дядько, барон де Шарлюс, мав багато коханок. А пані Сванн — теж?