Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ІМЕНА КРАЇВ: КРАЙ»

Якого розчарування зазнавав я щоразу, коли потім здибав його в готелі чи на узмор'ї, — він ішов, звівши голову, раз у раз достосовуючи свої рухи до прудкого, танцюристого монокля, який здавався їхнім центром, — і міг переконатися, що він утримується від зближення з нами, що він навіть не кланяється, хоча добре знав, що ми на дружній стопі з його тіткою! І згадуючи, яка була до мене привітна маркіза де Вільпарізіс, а перед нею — маркіз де Норпуа, я починав думати, що, може, вони просто з «голопузої шляхти» і, може, в тому кодексі, що його дотримується вельможне панство, є секретна стаття, за якою жінкам і декотрим дипломатам у їхніх взаєминах із міщанством чомусь дозволено не копилити так губу, як мав неодмінно її копилити молодий маркіз. Мій розум мав би це відкинути. Але в моєму тодішньому ще недійшлому віці, віці вельми плідному, й аж ніяк не невдячному, зазвичай не йдуть із такими питаннями до голови, і найдрібніші об'яви чийогось характеру сприймають як невід'ємну частку людської особистости. Ви оточені лише марюками і богами і не знаєте спокою. Мабуть, нема такого вчинку, зробленого нами в цей час, якого б не хотілося пізніше зректися. Та, навпаки, ми мали б шкодувати, що нам уже бракує тієї спонтанности, яка нами керувала. Згодом ми бачимо речі практичніше, достоту так само, як бачить решта суспільства, але молодість — це єдина пора, коли ми чогось та навчаємося. Те, що в молодого маркіза де Сен-Лу, як мені гадалося, пихи на три міхи, а також уся його вроджена сухість виявлялися в його поводженні, коли він проходив мимо, завжди випроставшись усім тілом, з так само високо піднесеною головою, з незворушним, ба більше, безжальним поглядом, позбавленим навіть тої невиразної пошани, яку ми відчуваємо до прав інших людей, навіть якщо ці люди незнайомі з нашою тіткою, тієї пошани, через яку я ставився до старшої дами інакше, ніж до газового ріжка. Цей його крижаний холод був так само далекий від чарівних листів, у яких він, як я снив ще кілька днів тому, освідчувався б мені про свої почуття, як далекі марення мрійника про захват палати депутатів і народу після його незабутнього виступу (звісно, гаданого) від його справжнього жалюгідного становища невдахи, що фантазує вголос на самоті і, як тільки примрійні оплески ущухнуть, знову сидить біля розбитого корита. Коли маркіза де Вільпарізіс, вирішивши, мабуть, покрити прикре враження, яке справляли його манери, зраджуючи зарозумілу й черству натуру, знов заговорила про невичерпну доброту свого троюрідного сестринича (він доводився сином її сестриниці, трохи старшим за мене), я здивувався, як світ уміє, топчучи всяку істину, вкладати високі душевні прикмети у людей бездушних, хоч би які вони були лагідні з блискучими представниками їхнього кола. Маркіза де Вільпарізіс навіть сама спричинилася до того, що головні, вже безперечні для мене риси вдачі її сестринича виявилися ще раз того дня, коли я спіткав їх обох на стежці такій вузенькій, що маркізі не залишилося нічого іншого, як відрекомендувати мене молодикові. Він наче й не чув, що йому називають чиєсь ім'я, жоден м'яз не ворухнувся на його виду; в самій бездушності, у пустці його очей, де не блиснуло навіть найкволішого відсвіту людського почуття, було щось пересадне, близьке до мертвоти холодного дзеркала. Відтак, вліпивши в мене тверді очі, наче бажаючи довідатися, перш ніж відкланятися мені, хто я такий, він рвучким рухом, наче викликаним радше м'язовим рефлексом, аніж актом волі, зберігаючи максимальну відстань між мною і собою, простяг на всю довж руку і поручкався, так і не наближаючись. Коли ж назавтра мені передали його візитівку, я подумав, що він принаймні викликає мене на герць. Але він говорив зі мною лише про письменство і після довгої розмови заявив, що дуже хотів би бачитися зі мною щодня по кілька годин. Під час своєї візити він не лише виявив велику зацікавленість до духовних запитів, а й висловив мені симпатію, зовсім несподівану після вчорашнього уклону. Переконавшись, що так він кланяється всім, коли знайомиться, я зрозумів, що це всього лишень світський звичай, властивий більшості його родини, і до якого мати, дбаючи про те, щоб син дістав блискуче виховання, наламала його тіло; він кланявся, думаючи про уклони так само, як про свої гарні убрання, про свій гарний чуб; цей його рух був позбавлений морального значення, яке я приписав спершу, рух завчений, як і ще одна його звичка — одразу ж просити відрекомендувати його рідні свого знайомого, звичка, яка зробилася в нього інстинктом: так, зустрівши мене назавтра після нашого побачення, він підскочив до мене і, не вітаючись, попросив мене відрекомендувати його моїй бабусі, присутній тут, і зробив це надзвичайно гарячково, ніби його нетерпіння було викликане інстинктом самозахисту, — десь так ми відбиваємо удар чи заплющуємо очі від струменя окропу, від якого могли б потерпіти через мить, коли б не встигли поберегтися.

Після звершення чарівної примови ця погордлива істота, наче злослива фея, яка скидає свою стару шкіру й обмарює ворожбитськими чарами, у мене перед очима перекинулася наймилішим, найґречнішим хлопцем, якого я тільки коли-небудь знав. «Ба! — сказав собі: — Я обмилився на ньому, я жертва помилки, але я з'ясував собі одну помилку й допустився іншої, бо це ж великий пан, він пишається, що він шляхетного роду, але намагається це приховати». Отож, під усім чарівним вихованням Сен-Лу, під усією його поштивістю мені справді відкрилося інше нутро, про яке я в ньому не здогадувався.

Цей молодик, як поглянути, знуджений аристократ і спортовець, жив і цікавився лише духовними запитами, особливо модерністськими течіями в літературі й мистецтві, які брала на жарти його тітка; а ще він був просякнутий тим, що тітка називала соціалістичною фразеологією; сповнений великої погорди до своєї касти, цілі години просиджував він з Ніцше та Прудоном.[149] То був один із тих захоплених «інтелектуалів», які запоєм читають, які в полоні лише високих дум. У Сен-Лу об'яв цієї тенденції, украй абстрактної і вельми далекої від моєї злоби дня, зворушував мене і водночас трохи докучав. Скажу, що коли я довідався, хто його батько (з мемуарів, нашпигованих анекдотами про славетного графа де Марсанта, який втілював у собі особливу гожість далекої від нас доби), то, впавши в замрію, запраг дізнатися про життя графа де Марсанта більше, і мене сердило, що Робер де Сен-Лу замість просто бути сином свого батька, замість стати мені за провідника по старомодному романові, яким було графове життя, витворив собі культ Ніцше та Прудона. Його батько моїх жалів не поділяв би. Він був людина розумна, і йому були тісні рямці вищого світу. Він не встиг пізнати свого сина, але йому хотілося, щоб той син був кращий за нього. І я гадаю, що, на противагу решті родини, він захоплювався б, радів, що син задля суворих роздумів покинув марні батькові розваги; я певен, що мовчки, зі скромністю культурного магната, він нишком прочитав би улюблених синових авторів, щоб побачити, наскільки Робер його переріс.

Зрештою було прикро, що граф де Марсант, людина широких поглядів, міг би поцінувати сина, такого не схожого на нього, тимчасом як Робер де Сен-Лу, бувши з тих, хто думає, ніби вартість людини пов'язана з певними формами мистецтва та життя, заховав хоч і ніжну, але трохи зневажливу пам'ять про батька, який ціле життя кохався в полюванні та верхогонах, позіхав на Вагнері й божествив Оффенбаха. Сен-Лу не мав олії в голові, аби збагнути, що інтелігентність нічого спільного не має з визнанням якоїсь естетичної формули, і до розуму графа де Марсанта він ставився з тією зневагою, з якою поставилися б до Буальдьє[150] чи до Лабіша молодший Буальдьє або син Лабіша, пошившись у шанувальники надсимволічної словесности чи надскладної музики. «Батька я знав дуже мало, — мовив Робер. — Людина він був наче славна. Його горем було те, що він жив у лихоліття. Народитися в Сен-Жерменському передмісті і жити в добу Гелени Прекрасної — це суща катастрофа. Якби він був міщанин, прихильник Нібелунгів[151], може, він вийшов би на когось іншого. Мені навіть казали, що він кохався в письменстві. Але це ще нічого не означає, бо те, що він вважав за письменство, це все старий мотлох». Мені здавалося, ніби Сен-Лу занадто поважний, а Сен-Лу не розумів, що я не досить поважний. Міркуючи про все з інтелектуального погляду, не розуміючи чарів фантазії, декотрі з яких здавалися йому вбогими, він дивувався, як це я — я, кого він ставив куди вище за себе, — можу ними цікавитися.

З перших же днів Сен-Лу підкупив мою бабусю не лише безмежною добротою, яку він так настійливо виявляв до нас обох, а й тією природністю, яку він укладав у це, як і в багато чого іншого. Природність — мабуть, тому, що дає відчути природу в мистецькій душі — була тією чеснотою, яку бабуся ставила над усе: так у садах (наприклад, у комбрейському) вона не любила надто регулярних куртин, у куховарстві не терпіла «фігурних тортів», бо не так просто здогадатися, які їхні інгредієнти, а в грі піаністів їй не подобалась надто ретельна обробка, надмірна плавкість, вона навіть кохалася в незграйних, фальшивих нотах Рубінштейна. Цю саму натуральність вона з утіхою примічала навіть у строях молодого Сен-Лу з їхньою м'якою гожістю, без тіні «піжонства» або «натяжки», без цупкости чи накрохмалености. Ще більше шанувала вона цього багатого хлопчину за недбальство і вольність, з якими він жив у розкошах, не показуючи, що в нього «грошей до смутку», і не пробуючи високо носитися; чари простоти вона бачила навіть у його нездатності приховати, щоб не було видно на лиці, будь-якого почуття — ця властивість утрачається зазвичай укупі з іншими фізіологічними особливостями, характерними для дитячого віку. Якщо йому чогось кортіло і це раптом здійснилося — наприклад, йому говорили комплімент, — він радів такою раптовою, палкою, нестримною, буйною радістю, що не міг її стримати й приховати; утіха розливалася миттю по всьому його обличчю; яскравий рум'янець шарів крізь тонку шкіру щік; очі світилися сором'язливістю й радістю. І бабуся одразу ж відгукувалася на цей чарівний вираз щирости й відвертосте, тим паче, що тоді, як ми приятелювали з Сен-Лу, він, зрештою, не був облудним. А проте я знав ще й іншого (а таких немало), у кого фізіологічне щиросердя цього перебіжного рум'янцю не виключало аж ніяк лукавства; часто краска на лиці говорить лише про те, що навіть у безчесних людей радісне почуття буває таке сильне, що вони перед ним безборонні і мусять признатися до нього перед іншими. Але особливо захоплювалася бабуся природністю, з якою Сен-Лу без зайвої балаканини признавався у своїй симпатії до мене і для передачі якої в нього знаходилися такі слова, яких бабуся сама, за її твердженням, не могла б знайти, слова влучні і справді ніжні, під якими підписалися б «Севіньї і Босержан»; він не боявся кепкувати з моїх вад (угадуючи їх, на бабусин подив, дуже проникливо), але кепкував так, як кепкувала б вона, зичливо, підносячи, навпаки, мої душевні прикмети з запалом і завзяттям, діаметрально протилежними стриманості й холодності, якими його однолітки прагнуть зазвичай утвердитися. Щоб часом я не добув остуди, він, як холоднішало, а я цього не помічав, укутував мені ноги пледом; якщо він відчував, що я нуджу світом або нездужаю, то засиджувався ніби знічев'я зі мною ввечері; словом, опікувався мною навіть більше, ніж, на бабусину думку, годилося б, бо моєму здоров'ю був би корисніший гарт, але його турботливість глибоко зворушувала бабусю, як доказ його прихильности до мене.

Ми й незчулися, як уже стали нерозлий-друзями. Сен-Лу говорив «наша дружба» так, ніби йшлося про щось важливе й чудове, суще поза нами, а незабаром він уже називав це найбільшою — поминаючи почуття до коханої — радістю свого життя. Ці слова майже засмучували мене, я не знав, чим на них відповісти, бо при ньому, розмовляючи з ним (та й, мабуть, при будь-кому) я не зазнавав такого раювання, яке міг би пережити на самоті. Вряди-годи, зоставшися сам, я відчував, як із дна моєї душі починає джерелитися, бити живою цівкою якесь блаженство. Але якщо я був із кимось, якщо я розмовляв із приятелем, моя душа робила вольт, думки мої текли вже до співрозмовника, а не до мене самого і, йдучи у противному напрямку, не справляли мені жодної втіхи. Розлучившись із Робером, я впроваджував з допомогою слів якийсь лад у безладні хвилини, проведені з ним; я казав собі, що в мене щирий друг, що щирі друзі — рідкість, але відчував (свідомий своїх безцінних скарбів) щось зовсім супротивне добре знайомій мені втісі — втісі добувати з себе й витягати на світло те, що таїлося в сутіні. Якщо я дві-три години проводив з Робером де Сен-Лу і він не тямився від того, що почув від мене, я відчував потім гризоту, жаль, утому, що я не залишився сам і не взявся нарешті до праці. Але я себе вмовляв, що розум нам дається не для нас самих, що найбільші з нас добивалися визнання, що я не можу вважати за згаяні години, під час яких я підніс себе в очах мого друга, я завиграшки переконував себе, що повинен бути щасливий, і тим дужче боявся, як би в мене не забрано щастя, що його я не відчував. Над усе ми боїмося втратити радощі, які тікають від нас, бо вони не підручні нашому серцю. Я відчував, що здольний дружити більше, ніж багато хто з інших (бо добро моїх друзів я завше ставив понад власними інтересами, за які так тримаються інші і які для мене нічого не важили), але мене не могло б тішити почуття, яке замість випинати ріжницю між моєю душею і душею інших — а душі в нас несхожі — затирало б цю ріжницю. Зате іноді моя думка виокремлювала в Робері загальнішу істоту, ніж він сам, «пана», того, хто, мов загніжджений у ньому дух, пускає його в хід, орудує його рухами і вчинками; у такі хвилини, хоча він був зі мною, я відчував свою самоту, як перед картиною природи, чиєю гармонійністю я пройнявся. Він ставав тоді неживим предметом, і я намагався вивчити його глибше. Зайвий раз я виявляв у ньому давнішу, вікову істоту, того аристократа, яким Робер намагався не здаватися, і я зазнавав великої втіхи, але ця втіха йшла від моєї голови, а не від нашої дружби. В душевній і тілесній легкості, яка робила його ласкавість такою гожою, в розкутості, з якою він запрошував бабусю до своєї коляски, а потім підсаджував її, в моторності, з якою він, опасуючись, що мені холодно, зіскакував з передка, щоб накинути свого плаща на мої плечі, я відчував не лише спадкову звинність великих мисливців, яких було чимало в роду цього молодика, зацікавленого лише інтелектом, їхню зневагу до багатства, яка, вживаючись у ньому з бажанням бути багатим лише на те, щоб якнайкраще гостити друзів, дозволяла йому недбало кидати свої розкоші до їхніх ніг; насамперед я вгадував у всьому цьому певність чи злуду магнатів, які вважали, що вони «вищі за інших», а отже, не могли наділити Сен-Лу хоттю показувати, що він «такий, як усі», страхом, як би не здатися надто послужливим, який і справді був йому незнаний і який робить такою бридкою навіть найщирішу ввічливість плебея, позначаючи її пихою і незграбністю. Часом я дорікав собі за те, що мені приємно дивитися на мого приятеля як на мистецький витвір, себто уявляти собі, що всі частини його істоти допасовані між собою і регулюються загальною думкою, від якого вони залежні, але якої він не знає і яка, виходить, нічого не додає до його високих прикмет, до його розумової і духовної вартосте, хоча він сам так нею дорожив.

А проте його високі прикмети почасти завдячували цій загальній думці. Саме тому, що він був панич, у його розумовій діяльності, в його соціалістичних уподобаннях, які змушували його сходитися з молодими студентами, погано вбраними, але з великими примхами, було щось направду чисте й безкорисливе, чого не було в них. Вважаючи себе за спадкоємця темної і самолюбної касти, він щиро прагнув, аби вони вибачили йому його шляхетне уродження, а їх, навпаки, воно вабило, і вони шукали його товариства, хоча й намагалися гороїжитися і пиндючитися перед ним. Так само він лабузнився до людей, яких, на думку моїх батька-матері, поклонників комбрейської соціології, мав би цуратися. Одного дня ми сиділи з Робером на піску, аж це з парусинового шатра почулися кльони й прокльони на жидів, якими кишів Бальбек. «Тут кроку не ступиш, щоб не спіткати жида, — мовив чийсь голос. — Я, Боже збав, не якийсь юдофоб, але від їхнього племені не сховаєшся ніде. Тільки й чути: „Слухай, Абрашо! Я вже бачив Янкеля“. Таке враження, що ти на абукірській вулиці». Той, хто вергав громи і блискавиці проти Ізраїлю, вийшов нарешті з намету, і ми позирнули на антисеміта. То був мій товариш Блок. Сен-Лу негайно попросив мене нагадати йому, що вони з ним зустрічалися на конкурсі ліцеїв, де Блок узяв першу нагороду, а потім у народному університеті.

Мене трохи смішила єзуїтська наука, яка виявлялась у Робера в тій ніяковості, яку породжувало в ньому побоювання уразити когось із його приятелів-інтелектуалів, хто порушував світський етикет, хто заганявся на слизьке: самого його це не обходило, але він відчував, що той спаленів би, якби помітив свій прогріх. А паленів сам Робер, ніби винний був він, як, скажімо, того дня, коли Блок, пообіцявши завітати до нього в готель, додав:

— Я не зношу показного шику цих величезних караван-сараїв, від циган мене млостить, отож хай пан скаже лайфтерові, щоб він їх уговкав і одразу ж доповів панові.

Особисто мене не дуже тішив прихід Блока до готелю. Він був, на жаль, у Бальбеку не сам, а з сестрами, які теж мали тут силу кревних та приятелів. Отож ця жидівська колонія була більше мальовнича, ніж приємна. З Бальбеком було так само, як із деякими країнами, Росією чи Румунією, де, як наводиться у підручниках з географії, жидівська людність не тішиться такою доброзичливістю і не асимілювалася такою мірою, як, приміром, у Парижі. Коли Блокові кузинки та вуйки або їхні одновірці чоловічої чи жіночої статі, збиті в гурт, усі типові, без чужорідних домішок, простували до казино, одні на «бал», інші до бакари, то ця процесія була одностайна, процесія людей, які нічого спільного не мали з тими, хто на них дивився і хто бачив їх тут щороку, ніколи їм не кланяючись, а це міг бути і гурт Камбремера, і клан голови суду, і великі й дрібні буржуа, і навіть звичайнісінькі паризькі Гендлярі збіжжям, чиї доньки, гарні, горді, задерикуваті, щирі французки, наче ті реймські статуї, не захотіли б мішатися з цим кагалом невихованих дівуль, які так цупко держалися курортної моди, що завше мали такий вигляд, ніби повертаються з ловитви креветок або збираються танцювати танго. Що ж до чоловіків, то попри пишноту їхніх смокінгів і лакованих черевиків, їхній різко окреслений тип викликав згадку про знахідки художників, так званих «глибоких знавців матеріалу», які, ілюструючи Новий Заповіт або «Тисячу й одну ніч», намагаються уявити собі край, де відбувалися події, і зображують апостола Петра чи Алі-Бабу точнісінько з таким обличчям, як у найтовстішого бальбецького «понтера». Блок рекомендував мені своїх сестер; він трактував їх украй брутально, зацитькував, а сестри реготали, аж за боки бралися на кожен вибрик брата, їхнього божища й кумира. Виходить, і в цьому середовищі, як і в кожному іншому, були свої розваги, високі прикмети і чесноти. Щоб у цьому переконатися, треба було до нього потрапити. Але воно не справляло приємного враження, воно це відчувало, воно бачило в цьому вияв антисемітизму і виступало проти нього щільною, зімкнутою фалангою, крізь яку ніхто зрештою і не мав охоти продиратися.

Що ж до «лайфта», то це вже не могло мене здивувати, бо кілька днів тому Блок запитав мене, чому це я приїхав до Бальбека (зате йому видавалося цілком природним, що він тут сам), «чи не маю я наміру завести якісь цікаві знайомства», і, почувши, що бальбецька поїздка була моєю давньою мрією (хоча не такою пожаданою, як венеційська), відповів: «Авжеж, поїхати бодай для того, щоб пити шербет із гарними дамульками і при цьому вдавати, ніби ти читаєш „Стоунз Венайз“[152] лорда Джона Рескіна[153], дурного пустомолота, химерного нудителя». Очевидно, Блок був певен, насамперед, що в Англії всі особи чоловічої статі — лорди, а потім, що літера «і» завжди вимовляється там «ай». Зате Сен-Лу вважав, що неправильна вимова ніякої ваги не має, він бачив у цьому лиш незнання правил доброї поведінки, якими він гребував саме тому, що сам знав їх як своїх п'ять пальців. Але побоюючись, як би Блокові колись не розтлумачили, що треба говорити «Веніс» і що Рескін — не лорд, і як би Блок не подумав, ніби він пошився в Роберових очах у дурні, Сен-Лу відчув себе винним у тому, що нібито не показав належної поблажливосте, хоча якраз був поблажливий аж надто, і краска сорому, яка, звичайно, шибнула б у лице Блокові того дня, коли він дізнався б про свою помилку, загодя залила Роберів вид. Робер думав, що Блок надає своєму промахові більше ваги, ніж він. Блок невдовзі це й довів, перебивши мене, коли я сказав «ліфт»:

— А, треба говорити «лаіфт»! — і сухим тоном, спогорда додав: — Та це зрештою байдуже, — спогорда кинув репліку, схожу на рефлекс, репліку, яку кидають усі самолюбні люди за поважних і за дрібних обставин, репліку, яка при будь-якій нагоді показує, якою важливою насправді видається нам річ, що її ми називаємо незначною; репліку часом трагічну, болісну, і тоді вона перша вихоплюється з уст того, кому відмовляють у послузі, позбавляючи його останньої надії: «Це пусте, менше з тим, я якось залагоджу цю справу». А залагоджується ця справа, така нібито незначна, іноді не чим іншим, як самогубством.

Потім Блок почав мастити мене медом. Мабуть, йому страх хотілося примилятися до мене. А проте він запитав мене: «Це що, через зачарування вельможним панством, панством, сказати по щирості, нешеретованим, — ти водишся з Сен-Лу-ан-Бре? У тебе, певне, страшенний напад снобізму. Признайся, ти сноб? Сноб, егеж?» Ні, Блокові не перехотілося упадати коло мене. Але він був, якщо скористатися неправильним виразом, «погано поведений», і цієї вади своєї не помічав чи принаймні й гадки не мав про те, що ця вада може разити інших.

Те, що в людей за будь-яких обставин часто трапляються одні й ті самі чесноти, не дивовижніше, ніж обтяженість кожного з них численними вадами. Безперечно, «найпоширеніший» не здоровий глузд, а доброта. Нас чарує, як вона розквітає як самосійка, в найзанехаяніших, найглухіших закутинах, наче в якомусь урочищі мак, подібний до всіх інших маків, хоча він ніколи їх не бачив і знав лише вітер, який іноді погойдував його самотню червону шапинку. Навіть якщо доброта, прибита корисливістю, ніяк себе не виявляє, вона все-таки існує, і коли, — наприклад, при читанні роману чи газети, — її не глушать якісь егоїстичні рушії, вона вруниться, вона розпускається навіть у душі вбивці, аматора романів, друкованих із номера в номер, який завжди тягне руку за слабким, за правим і упослідженим. Одначе розмаїтість вад не менш дивовижна, ніж подібність чеснот. Найпрекрасніша людина може мати ваду, яка вражає нас і обурює. Один напрочуд розумний — усе ідеалізує, не відгукується погано ні про кого, але може забути в кишені дуже важливого листа, якого сам-таки зголосився вкинути в поштову скриньку, а потім ви через нього пропустили побачення, дуже важливе для вас, і він навіть не вважає за потрібне перепросити, та ще й усміхається, хизуючись тим, що, мовляв, не помічає часу. Інший чуйний, лагідний, хоч у вухо бгай, співає тобі милі речі, але ти відчуваєш, що він щось замовчує, затаює щось неприємне у своєму серці, а там воно тухне-протухає; тим часом йому з тобою так добре, що він ладен сидіти в тебе доти, доки ти не впадеш з утоми. Третій щиріший, але його щирість доходить до того, що він неодмінно нагадає тобі, що того дня, коли ти, відмогшись тим, що болить голова, не прийшов до нього, тебе бачили, як ти входив до театру і виглядав нівроку, або що твоя підмога виручила його не дуже, до того ж, крім тебе, ще троє обіцяли свою підмогу, тож він не вельми тобі й завдячує. За таких околичностей другий удав би, що й гадки не має про те, що ти був у театрі, і не сказав би тобі, що не лише ти, а й інші зробили тобі цю саму послугу. Та для того третього друга він не приклад. Третій відчуває потребу повторювати і розповідати іншим щось украй тобі прикре, пишається тим, що він такий прямодушний, і з притиском вам каже: «Такий уже я вдався!» Інші дратують тебе непроханою цікавістю або, навпаки, таким цілковитим її браком, що ти можеш розповідати про якусь сенсаційну пригоду, а вони навіть не поцікавляться, що там і до чого; ще інші цілі місяці не відповідають на твої листи, якщо твої листи стосуються тебе, а не їх, або ж напишуть тобі, що прийдуть до тебе з просьбою, і ти даремно просидиш удома, бо вони так і не прийдуть, і ти марно прождеш їх ще два-три тижні тільки через те, що не відповів на їхнього листа, хоча він і не вимагав відповіді, а вони подумали, що ти на них образився. Дехто, думаючи лише про себе й ані крихти про тебе, якщо йому весело і хочеться тебе бачити, хоча б ти мав якусь пильну роботу, теревенить про щось, не даючи тобі й рота розтулити, але якщо його дратує негода або якщо він у злому гуморі, тобі доведеться тягнути його за язика, але тупа його лінь непереборна і він не спроможеться навіть буркнути щось на відповідь, наче йому позакладало. У кожного з наших приятелів стільки вад, що для того, щоб не розлюбити їх, нам доводиться втішатися тим, що вони талановиті, добрі, щиросерді або, згнітивши серце, дивитися на їхні хиби крізь пальці. На жаль, над милостивою впертістю, з якою ми намагаємося не бачити якихось вад нашого приятеля, бере гору впертість, з якою наш приятель віддається своїм гріхам, чи то тим, що він сам засліплений, чи то тим, що приписує сліпоту іншим. Він своїх вад не помічає і думає, що вони не помітні й іншим. Ризик не сподобатися іншим здебільшого пов'язаний із трудністю визначити, якою мірою щось залишається у нас непомітним, а тому, бодай з обачности, ніколи не слід говорити про себе, бо можете бути певні, що на цей предмет ваш погляд розбігатиметься з поглядом будь-якого співрозмовника. Коли ми відкриваємо для себе справжнє життя іншої людини, відкриваємо світ дійсний під оболонкою світу позірного, ми буваємо вражені так, ніби забралися в дім, як поглянути, зовсім звичайний, але насправді напхом напханий скарбами, відмикачками, трупами; але не менш ми буваємо вражені й тоді, коли замість образу, який ми створили про себе, покладаючись на почуте від багатьох, ми дізнаємося з розмови, яку вони провадили про нас без нас, що ті люди бачать наш образ і наше життя в зовсім іншому світлі. Отож коли ми говоримо про себе, можемо бути певні, що наші невинні й обережні слова, які були вислухані з позірною ґречністю й лицемірним схваленням, викличуть злостиві чи веселі, але в кожному разі негарні для нас балачки. В найкращому разі ми ризикуємо породити роздратування невідповідністю нашого уявлення про самих себе нашим словам, невідповідністю, через яку суд людей про самих себе звичайно такий самий смішний, як мугикання нездарних аматорів співу, які відчувають потребу курникати улюблену мелодію і пнуться присмачити нерозбірливе мимрення своє енергійною мімікою і екстатичним виразом на лиці, хоча цей екстаз нам не передається. До лихої звички говорити про себе та про свої вади треба додати іншу, супутню їй звичку, звичку відшукувати в інших ті самі ґанджі, які ми маємо самі. Саме про ці вади ми мовимо повсякчас: це дає змогу говорити про себе, хай небезпосередньо, змогу, яка поєднує в собі втіху сповіді з утіхою розгрішення. Зрештою наша увага, завжди звернута на те, що в нас характерне, бачить найкраще ці самі риси і в інших. Короткозорий мовить про іншого короткозорого: «Та він же ледве бачить»; сухотник сумнівається, чи здорові легені у здорованя; нечупара тільки й мовить про тих, хто не миється; смердючка нарікає, що від когось тхне; рогоносець скрізь бачить рогоносців; легковажна жінка — легковажних жінок; сноб — снобів. До того ж кожен порок, так само як і кожен фах, вимагає від людини й розвиває в ній спеціальні знання, якими вона не проти похизуватися. Збоченець винюхує збоченця, кравець, якого ти частуєш у себе, ще не озвавшись до тебе, уже прикинув вартість краму, з якого зшито твою пару, і пальці в нього аж сверблять, аби його помацати; а як ти, погомонівши хвилю-другу з дантистом, спитаєш його, якої він думки про тебе, він скаже, скільки у тебе попсутих зубів. Це видається йому найважливішим, тоді як тобі, хто помітив попсовані зуби в нього, це уявляється в ньому найсмішнішим. Ми гадаємо, що інші сліпі, не лише коли говоримо про самих себе; поводимось ми так, ніби вони сліпі. Для кожного з нас існує свій окремий божок, і він приховує від нас наші вади або обіцяє, що їх ніхто не побачить, так само як він закриває очі й затикає ніздрі тим, хто не миється, аби вони не знали, що в них леп за вухами, не відчували, що під пахвами у них пахне потом, і запевняє їх, що вони можуть сміливо йти куди заманеться, ніхто нічого не зауважить. А ті, хто носить чи дарує фальшиві перли, уявляють собі, що їх матимуть за правдиві. Блок був погано вихований, він був невропат, сноб, належачи до малопоштивої родини, він, як на дні моря, витримував на собі страшелезний тиск, і тисли на нього не лише християни, утримувані на поверхні, а й нижчі шари жидівських каст, нижчі щодо християн, але вищі щодо його касти, кожна з яких гнітила своєю погордою ту, що була відразу ж під нею. Аби випливти аж на свіже повітря крізь шари жидівських родин, Блок потребував би кілька тисячоліть. Треба було пробивати собі шлях інакше.

Коли Блок закинув мені те, що я начебто переживаю напад снобізму, і вимагав, щоб я в цьому признався, я міг би йому відповісти: «Аби я був сноб, я з тобою не водився б». Але я тільки сказав, що він не надто ґречний. Він почав перепрошувати, але так, як перепрошує невихована людина, яка з великою охотою повторює свої слова, та ще й при цьому огрублюючи їх: «Даруй уже мені, — казав він при кожній зустрічі, — я тобі завгирив, я тобі дошкулив, я був з тобою невиправдано жорстокий. А проте, людина взагалі і твій приятель зокрема — рідкісне бидло! Бо ти не можеш собі уявити, як ніжно, наперекір злостивим вибрикам, я тебе люблю. Часто, думаючи про тебе, я плачу, плачу ніжними сльозами». І він схлипнув.

Ще більше, ніж його невихованість, мене дивувало, що він раз у раз провалювався як співрозмовник. Цей хлопчина — перебендя, який говорив про найвідоміших письменників: «Дурень дуренний, йолоп, сухоголовець», іноді залюбки розповідав анекдоти, в яких не було й дрібки соли, і наводив як «справді прецікаву людину» цілковитого нездару. Це очевидне попадання пальцем у небо в усіх його відгуках про розум людини, про її вартість, про її цікавість дивувало мене доти, доки я не познайомився з Блоком старшим.

Я не припускав, що ми колись ісподобимося чести познайомитися з ним: Блок молодший неприхильно відгукнувся про мене в розмові з Сен-Лу, а в розмові зі мною про Сен-Лу. Він навіть сказав Роберові, що я був (завше) страшенний сноб. «Атож, атож, він у захваті від того, що знайомий з Л-л-л-леґранденом», — бовкнув він. Манера вирізняти те чи інше слово була у Блока заразом ознакою іронії і літературносте. Ймення Леґрандена не говорило Сен-Лу нічого. «Хто се?» — спитав він здивовано. «О, цей йогомосць вельми поштивий!» — сміючись, відповів Блок, мерзлякувато встромляючи руки до піджачних кишень, і в цю мить йому здавалося, що перед ним уже маячить мальовнича й незвичайна постать провінційного шляхтича, проти якого провінційна шляхта Барбе д'Оревільї[154] ніщо. Досадуючи, що він не вміє намалювати портрета Леґрандена, Блок примножив кількість «л» у його найменні і смакував його як найдобірніше вино. Але його втіха була надто суб'єктивна, щоб її відчув хтось інший. Якщо Блок сипнув наздогад на мене у розмові з Сен-Лу, то так само сипнув він наздогад на Сен-Лу в розмові зі мною. Як він нас паплюжив, ми довідалися в усіх подробицях обидва другого ж дня, хоча ми нічого одне одному не переказували, бо нам обом це видавалося б ганебним, зате Блок вважав це за цілком природне і майже неминуче; стурбований і твердо вірячи, що скаже кожному з нас лише те, що й так випливе, він волів забігти наперед і, відтягнувши Робера набік, признався, що мовив зле про нього навмисне, аби йому це внесли у вуха, присягнувся «Кроніоном Зевесом, клятво-хранителем», що любить його, що віддав би життя за нього, і втер сльозу. Того ж таки дня, вибравши час, коли я був сам, він склав покуту і заявив, що виступав у моїх інтересах, вважаючи, що деякі світські знайомства для мене згубні і що я взагалі «заслуговую на кращу долю». Після чого, взявши мене за руку з розчуленням пияка, хоча сп'яніння його було чисто нервове: «Можеш мені не вірити, — сказав він, — але хай мене одразу ж ухопить чорна Кера[155] й потягне за пороги ненависного людям Гадеса[156], якщо вчора, думаючи про тебе, про Комбре, про безкраю ніжність, що я почуваю до тебе, про те, як ми разом протирали штани на шкільній лаві, хоча ти цього не пам'ятаєш, я не ридав усеньку ніч. Так, усеньку ніч, присягаюся, але, на жаль, я знаю, що то за штука — людська душа, і переконаний, що ти мені не віриш». Я й справді не вірив; його клятьба «на чорній Кері» не надавала більшої ваги його словам, які, як мені підказувало чуття, він оце щойно придумав, бо еллінський культ був у Блока чисто літературним. Зрештою, розчулившись і прагнучи розчулити когось своєю брехнею, він щоразу вигукував: «Клянуся тобі»; та й ці слова вимовляв він не так через те, що неодмінно хотів переконати когось у своїй щирості, як через те, що коли брехав, то зазнавав якоїсь істеричної втіхи. Я не вірив йому, але не сердився, бо це мені дісталося від матері й бабусі: не мати зуба навіть на тих, хто провинився куди більше, і ніколи на когось не кидати каменя.

Зрештою Блок був не такий уже й пропащий хлопець, він умів поводитися і дуже люб'язно. Відколи комбрейська раса, з якої вивелися люди такі напрочуд чисті, як моя бабуся та матір, майже вимерла, і я вже міг вибирати хіба між чесним бидлом, бездушним і лояльним, сам звук голосу якого зразу ж виказує, що твоє життя його зовсім не обходить, та іншим заводом людей, тими, хто, поки він з тобою, розуміє тебе, кохає тебе, розчулюється до сліз, відтак, через годину-другу, відшкодовує це тим, що візьме тебе на нещадний жарт, але потім повертається до тебе, такий самий святий та божий, такий самий тихий, хоч у вухо бгай, — і мушу сказати: я, мабуть, віддавав перевагу саме цьому поріддю людей, — не тим, що вони душевно чистіші, а тим, що їхнє товариство мені більше до вподоби.

— Ти не уявляєш, як мене болить, коли я думаю про тебе, — провадив Блок. — Власне, це щиро жидівська риса, — додав він іронічно, мружачи око, ніби брався визначити під мікроскопом безконечно манісіньку дозу «жидівської крови», — ці самі слова міг би сказати (але зроду не сказав би) той чи інший французький потужник, серед предків якого, найщирісіньких християн, числився і Самуїл Бернар, а як сягти глибше, то й Богоматір, від якої нібито пішло коліно Леві. — Я залюбки, — додав він, — відкриваю в собі почування — правда, їх небагато, — які можна вивести з мого жидівського походження. — Він виголосив цю тираду, бо йому здавалося дотепним і водночас сміливим говорити правду про своє плем'я, правду, яку він принагідно намагався якось по-особливому пом'якшити, — так скнари, пішовши нарешті на те, щоб покрити борги, набираються духу заплатити лише половину. Цей різновид ошуканства, коли правду ми здатні сказати не інакше, як із підмісом до неї добрячої дещиці брехні, цього спотворювача правди, поширений більше, ніж ми собі уявляємо, і навіть ті, хто його зазвичай нехтує, за якоїсь гризоти, надто любовної гризоти, рятуються ним.

Усі ці таємні Блокові вихватки проти мене в розмовах із Сен-Лу і проти Сен-Лу в розмовах зі мною завершувалися запрошенням на обід. Я не певен, що він спершу не пробував покликати Сен-Лу самого. Така спроба ймовірна, а, отже, можлива, проте вона провалилася, бо Блок одного дня сказав мені та Сен-Лу: «Любий метре, і ти, вершнику — улюбленцю Ареса[157], маркграфе де Сен-Лу-ан-Бре, поскромителю румаків! Скоро я спіткав вас на пінноголосних берегах Амфітріади[158], під шатрами Меньє, на крилатих байдаках, то чи не будете ласкаві ви обидва завітати на трапезу найближчого дня до мого зацного батька, такого щиросердого?» Він кликав нас, бо хотів ближче заприязнитися з Сен-Лу, сподіваючись, що той уведе його до вищого світу. Якби пролізти туди захотів я, і тільки ради самого себе, Блок побачив би в цьому ознаку наймерзеннішого снобізму, цілком відповідного думці, яку він склав собі про одну з рис моєї вдачі, яку, одначе, не вважав, принаймні досі, за головну; але в цьому самому прагненні, народженому в нього, він бачив доказ похвальної цікавости його розуму, спраглого соціальних відкрить, які могли дати йому матеріал як письменникові. Блок старший, дізнавшись, що його син збирається привести обідати свого друга, чиє ім'я і титул він вимовив саркастично-хвалькувато: «Маркіз де Сен-Лу-ан-Бре», — був уражений.