Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ІМЕНА КРАЇВ: КРАЙ»

У Гаврі, де кипить прибій,

В Венеції, на мертвім Лідо,

Де море котить хвильку блідо

На чийсь гробочок трав'яний.

Отож, коли ми захоплюємося кимось на віру, ми збираємо в пам'яті і радо наводимо вирази куди гірші за ті, які покладаючись на власний смак, беззастережно відкинули б так письменник на тій підставі, що, мовляв, усе це достеменне, уживає в своєму творі такі «слівця» і виводить таких героїв, які в живій цілості є мертвим вантажем, які псують роман. Сен-Сімонові портрети, писані з нехіттю, чудові, а ті дотепи розумних людей, яких він знав і які йому здавалися блискучими, або зовсім нікудишні, або незрозумілі. Він би вважав за недостойне вигадувати те, що йому уявлялося таким тонким і колоритним в устах пані Корнюель[162] або Людовіка XIV. Щось подібне можна завважити і в багатьох інших письменників і витлумачити по-різному, на разі обмежмося однією інтерпретацією: коли ти «спостерігаєш», ти стоїш на куди нижчому щаблі, ніж коли твориш.

Отож до мого товариша Блока заплішився Блок старший, який на сорок років відстав від сина, розповідав дуренські анекдоти і реготав над ними в душі мого друга ще голосніше, ніж Блок-батько зовнішній і достеменний, бо зі сміхом, яким пирскав Блок старший, вважаючи за потрібне разів зо два-три повторювати останнє слово, щоб слухачі розсмакували всю сіль розказаної історії, зливався галасливий сміх, яким син незмінно вітав за столом батькові придибашки. Бовкнувши щось дуже закрутисте, молодий Блок виставляв напоказ одібраний ним спадок: він втридцяте частував нас якимись словесами, які Блок старший добував (як і сурдут) у врочисті дні, коли молодий Блок приводив когось, на кого треба було пускати ману: когось зі своїх викладачів, колегу, увінчаного всіма відзнаками, або, як сьогодні, Сен-Лу і мене. Ось приклади: «Це могутній письменник-баталіст, він із фактами в руках довів, що в російсько-японській війні японці неодмінно будуть погромлені, а росіяни переможуть». Або: «Цю людину можна назвати найкращим політиком серед фінансистів, а серед політиків — найкращим фінансистом». Такі історії часом пересипалися анекдотами про барона Ротшильда або сера Руфуса Ізраеля — цих двох магнатів виводилося на сцену по-особливому — давалося наздогад, що Блок знає їх особисто.

Я сам попався на гачок і з того, як Блок старший говорив про письменника Берґотта, виснував був, що і той його давній приятель. Так ось, усіх цих видатних людей Блок бачив здалеку у театрі, на бульварах — на цьому його знайомство і кінчалося. Але йому здавалося, ніби його фізична подоба, його прізвище, його особа їм не чужі і що, розминаючися з ним, вони ледь стримуються, щоб не вклонитися. Світські люди можуть водитися з якимись талантами, диваками, можуть кликати їх до себе на обід, проте розуміти вони їх розуміють так само погано, як і перед знайомством. Якщо ми якийсь час жили у вищому світі, людська глупота аж занадто схиляє нас прагнути обертатися в тих темних колах, обертатися, не відмовляючи їм у можливому розумі, — де можна «бути знайомим, не знайомлячись». Я скоро в цьому переконався, знявши мову про Берґотта. Не один лише Блок старший тішився вдома успіхом. Мій товариш мав ще більший успіх у своїх сестер: він говорив до них через губу, уткнувшись у тарілку, а вони сміялися до сліз. Вони запозичили й собі братову мову і говорили скоромовкою, ніби ця мова була єдиною й обов'язковою для інтелігентних людей. Коли ми ввійшли, найстарша сказала молодшій: «Ходи попередь нашого премудрого батька і нашу чесну матір». — «Суки! — сказав їм Блок. — Перед вами вершник Сен-Лу, меткий списоборець, він прибув сюди на кілька днів з Донсьєра, де оселі з гладенького каменю і де комоні ржуть». Блок був не тільки очитаний, а й соромітник, а тому промова його завершувалася вже не таким гомеричним жартом: «Нумо, запніть ваші балахони на гарні клямри, чого ви такі нечупари? Адже це все-таки не батько!» І панни Блок лягали зо сміху. Я сказав їхньому братові, яку втіху зробив він мені, порадивши читати Берґотта, і як мені подобаються його книги.

Блок старший, який бачив Берґотта лише здалеку, а про його життя відав лише з пліток, мав таке саме опосередковане уявлення про його перо, вироблене з допомогою відгуків горе-літераторів. Він жив у світі, де все приблизне, все більш-менш, де уклоняються кудись у простору, де все насліпо, все без ладу. Плутанина, некомпетентність там не зменшує самовпевненосте, якраз навпаки, в цьому і є спасенне диво самолюбства, що ті, кому не пофортунило налагодити великі зв'язки і здобути глибокі знання (мало хто може похвалитися тим і тим!), усе ж мають себе за щасливчиків, бо оптика соціальних щаблів така, що кожен, хоч би де він сидів, вважає свій ряд за найкращий, а тих, хто набагато вище за нього, він називає невдахами, знедоленими, горопахами, перелічує їхні імена і бозна-що про них варнякає, хоча з ними незнайомий, судить і зневажає їх, хоча і не розуміє їх. Навіть у тих випадках, коли б жалюгідних особистих переваг самолюбству, хай би як він їх множив, однак не вистачило, аби ущасливити його більше за правдивих щасливчиків, недобір надолужується заздрощами. І справді: коли заздрощі удаються до презирливих реплік, то слова: «Я знати його не хочу» треба перекласти: «Я не можу з ним познайомитися». — Атож, саме це на умі. А на душі інше: «Я знати його не хочу». Людина знає, що це неправда, і все ж править так не з простої комедії, вона так править, бо так відчуває, і цього досить, щоб знищити відстань, тобто щоб ощасливити себе.

Отож егоцентризм дозволяє кожному з нас дивитися на світ згори вниз і уявляти себе його царем, — ось чому Блок старший давав собі право бути царем немилосердним: уранці, за шоколадом, побачивши Берґоттів підпис під статтею в газеті, яку він оце розгорнув, він на більшу зневагу учиняв над ним аж надто швидку розправу, ухвалював присуд і, смакуючи гарячим напоєм, приказував: «Берготт просто нечитабельний! Нудний, хоч вішайся! Треба відмовитися від газетної передплати. Теревені, плескання язиком!» — і шмарував маслом рогалика.

Зрештою Блок старший мав дешеву славу не лише у себе самого. Насамперед, власні діти дивилися на нього як на людину особливу. Діти завше схильні або недооцінювати або переоцінювати рідню, для люблячого сина його батько завжди кращий за інших батьків, хоча для такої думки жодних об'єктивних підстав нема. Кінець кінцем хай би там що, а Блокові діти мали для неї певні підстави до своїх послуг, він був людина освічена, дотепна, чадолюбна. Усі домівники за ним просто дух ронили; в «товаристві» людей судять за хай і недоречним, та все ж твердим критерієм, за хай фальшивими, але надійними правилами, їх порівнюють із загалом світських людей, тоді як розпорошеність міщанського життя призводить до того, що родинні обіди й вечори крутяться довкола осіб, які вважаються милими і цікавими, зате у «світі» вони маком сіли б на першому ж вечорі. Зрештою в тому середовищі, де немає поділу, коли серед панства вирізняють найвельможнішого, його заступає розмежування ще безглуздіше. Так близькі і навіть далекі родичі на підставі гаданої схожости вусів та перенісся охрестили Блока «безмаль не дук Омаль».

(Серед «гінців» деяких клубів хтось носить кашкет набакир і защіпнуту глухо куртку, — чи не гадає він, що це робить його схожим на чужинчого офіцера, і чи не дивляться колеґи на нього як на якусь цяцю?)

Подоба була вельми сумнівна, але можна було подумати, ніби це титул. Перепитувано: «Блок? а який це пак? дук Омальський?[163]» — як перепитують: «Принцеса Мюрат[164]? яка це пак? королева Неаполітанська?» Пановитого вигляду, на думку рідних, додавали йому якісь дрібні риси. На власний виїзд Блок не отягнувся і тому в певні дні винаймав у конярстві відкриту парокінну «вікторію» і катався в Булонському лісі, відкинувшись на сидінні, два пальці приставивши до скроні, а ще двома підщочившись, і хоча ті, хто його знав, обзивали його «гримасником», зате кревні були переконані, що стосовно шику вуйко Соломон заломить самого Грамона-Кадрусса. Він належав до тих, про кого після смерти у світській хроніці газети «Радикал»[165] згадується, що цю людину знав у лице весь Париж, — а все через те, що він колись сидів за одним столиком у бульварному ресторані з редактором цієї газети. Роберові та мені Блок сказав, що Берготт добре знає, чому він, Блок, йому не кланяється; забачивши його здалеку в театрі чи в клубі, Берготт відводить очі. Сен-Лу зашарівся, бо подумав, чи це не жокей-клуб, головою якого був раніше його батько. А проте це, мабуть, більш чи менш закритий клуб, якщо Блок запевняє, що сьогодні Берґотта туди б не прийняли. Отож, побоюючись, як би не «скривдити противника», Сен-Лу спитав, чи це не клуб на Королівській вулиці; в його родині цей клуб вважали за «третьорядний», він знав, що туди приймали і жидів. «Ба ні, — з недбалою, гордою і зніченою міною відповів Блок, — цей клубик хоч і маленький, зате дуже приємний. Це „клуб дурнів“. З публікою там не церемоняться». — «А хто ж там голова — чи не сер Руфус Ізраель?» — спитав батька Блок молодший, — він хотів дати тому нагоду мовити приємну для вух брехню, а що ім'я фінансиста могло ані кришечки Сен-Лу не вразити, такого йому й на думку не спадало. Насправді очолював «клуб дурнів» не сер Руфус Ізраель, а хтось із його підлеглих. Стосунки з принципалом у нього були чудові, до своїх послуг він мав візитівки великого фінансиста, і коли Блок їхав залізницею, у правлінні якої був сер Руфус, не відмовляв йому в візитівці, через що Блок старший казав: «Зайду до клубу попросити рекомендаційного листа сера Руфуса». Ця візитівка засліплювала обер-кондукторів. Панночок Блок більше цікавив Берготт; не підтримавши розмови про «дурнів», наймолодша повернулася до Берґотта і, гадаючи, що до талантів уживається лише таких виразів, які в ході у нього, спитала якнайповажніше: «А що, Берготт справді утішний тип? Він з розряду великих моголів, таких типів, як Вільє[166] чи Катюль?» — «Я з ним зустрічався на прем'єрах, — сказав Ніссім Бернар. — Незграба, сущий Шлеміль». Сама собою алюзія на казку Шаміссо не мала нічого глибокодумного, але епітет «Шлеміль» належав до німецько-жидівського суржика, і Блок кохався у ньому в тісному колі, хоч при сторонніх суржик здавався йому вульгарним і недоречним. Ось чому Блок старший суворо глипнув на дядька. «Він — талант», — сказав Блок молодший. «А-а! — протягла поважно його сестра, ніби натякаючи цим, що тоді моє захоплення прощенне. „Всі письменники — таланти“, — погордливо кинув Блок старший. „Здається навіть, — проголосив син, піднімаючи виделку і мружачи з диявольською іронією очі, — що він збирається кандидувати до академії“. — „Де там, з таким багажем туди не пробитися, — заперечив Блок старший, настановлений до академії не так зневажливо, як його чада. — Він тонку кишку має“. — „Зрештою академія — це салон, а Берґотт — нешеретований“, — озвався дядько пані Блок, своєї спадкоємиці, нешкодливий і добродушний йогомосць, саме прізвище якого — Бернар — може, саме собою пробудило його діагностичний хист, але ніби розминалося з його зовнішньою подобою, побачивши яку можна було б подумати, ніби її перенесли з палацу Дарія і ніби її відреставрувала пані Дьєлафуа, коли б ім'я Ніссім, обране якимось аматором, який захотів увінчати по-східному цю сузьку постать[167], не розгорнуло над ним крил людськоголового бика з Хорсабада.[168] Але Блок старший не переставав коренити дядька, чи то тим, що його під'юджувала безборонна добродушність жертви, чи то тим, що віллу оплачував Ніссім Бернар, і той, хто нею користувався, хотів показати, що він зберігає свою незалежність, а надто, що він не підсипається до цього багатія ради спадку.

Пана Бернара особливо ображало, що йому так грубіянять при метрдотелі. З прохарамарканої ним репліки можна було збагнути лише два слова: „При мешоресах“. Мешоресами у Біблії називаються Божі служники. Між собою Блоки так називали челядь, і це завжди їх звеселяло; певність того, що їх не зрозуміють християни, не зрозуміють навіть слуги, тішила Ніссіма Бернара і Блока старшого у двоякому характері їхнього становища хлібодавців і жидів. Але відчуття радости змінялося невдоволенням при гостях. Тоді Блок старший, чуючи слово „мешорес“, вважав, що дядько надто випинає свій східний корінь, — так кокотка, запросивши своїх товарок разом із порядними людьми, сердиться, якщо товарки натякають на своє ремесло або вживають гнилих слів. Отож-бо дядькова просьба не лише не зробила ніякого враження на Блока старшого, а ще й навпаки, його роздрочила. Тепер він при першій-ліпшій нагоді брався кобенити безталанного дядька. „Атож, коли у вас з'являється оказія ляпнути якусь дурницю, можна бути певним, що ви цієї нагоди не проґавите“. — „Ви перший лизали б у нього халяву, якби він тут був!“ — кричав Блок старший на Ніссіма Бернара, який сумно схилив свою кучеряву бороду, гідну царя Сарґона. Мій колега, як тільки він став носити бороду таку саму кільчасту і таку саму чорну, аж синю, дуже нагадував свого діда у перших.

— Що? Ви син маркіза де Марсанта? Я ж його знав як облупленого, — звертаючись до Робера, сказав Ніссім Бернар. Я подумав, що „знав“ він ужив у тому значенні, в якому Блок старший казав, що знає Берґотта, тобто в лице. Але Бернар додав: „Ваш батько був моїм щирим приятелем“. Тут Блок збуряковів, його батько мав дуже сердитий вираз, а панни Блок пирхали сміхом. Бо у пана Ніссіма Бернара хвалькуватість, яку стримували в собі Блок старший і його чада, виробила звичку брехати. Наприклад, зупинившись у готелі, Ніссім Бернар, як міг би це вчинити й Блок старший, наказував своєму лакеєві під час сніданку приносити до їдальні газету, аби всі бачили, що він подорожує з лакеєм. Але людям, з якими він зближувався в готелі, дядько казав (чого б ніколи не дозволив собі його сестринець), що він сенатор. Рано чи пізно його мали вивести на чисту воду, жодного сумніву він не мав, а проте не узурпувати собі цього титулу було понад його силу. Блок старший потерпав від дядькової брехні та від усіх клопотів, яких вона йому завдавала. „Ви не зважайте, він хвалько, яких мало!“ — півголосом сказав він Роберові, але Робер ще більше зацікавився дядьком: його вабила психологія брешків. „Він як не брехне, то не дихне, куди тому ітакійцеві Одіссеєві, а Афіна ж узивала його найбрехливішим зі смертних“, — додав наш товариш Блок. „Овва! — вигукнув Ніссім Бернар. — Чи міг я сподіватися, що обідатиму з сином мого приятеля? У Парижі я маю знімок вашого батька і силу-силенну листів від нього! Він завжди називав мене „вуйком“, а чому — Господь його знає. Що за чудова, чарівна була людина! Пригадую, в Ніцці у мене обідали Сарду, Лабіш, Ож'є…[169]“ — „Мольєр, Расін, Корнель“, — іронічно додав Блок старший, а завершив список син: „Плавт, Менандр, Калідаса[170]“. Пан Ніссім Бернар, допечений до живого, урвав розповідь і, позбавляючи себе неабиякої втіхи, стоїчно німував до кінця обіду.

— Мідношоломий Сен-Лу! — сказав Блок. — Доберіть-но трохи цієї тлустобокої качки, на яку славетний офірник не раз узливав червоне вино на вівтарі.

Зазвичай, підносячи на тарелі вельможному синовому гостеві анекдоти про сера Руфуса Ізраеля та інших, Блок старший, відчуваючи, що зворушив сина до глибини душі, ішов собі геть, аби надто не гнути кирпи перед „школяриками“. Але ради якоїсь особливої врочистости, наприклад, коли син склав іспити, Блок старший до звичної серії анекдотів додавав іронічне зауваження, яке він припасав про своїх друзів; отож Блок-син дуже пишався, що батько висловлює цю свою думку і його приятелям: „Уряд дав страшенного хука. Він не порадився з Кокленом! Коклен висловив невдоволення“. (Блок старший хизувався своєю реакційністю і погордою до людей театру.)

Панни Блок та їхній брат почервоніли по вуха від зворушення, коли Блок старший, щоб пригнітити величчю двох синових „співучнів“, звелів принести шампану і недбало заявив, що, збираючись „частувати“ нас, він наказав купити три крісла на виставу, що її якась трупа комічної опери давала цього вечора у казино! Він шкодував, що не міг дістати ложі. Всі ложі були вже продані. Зрештою, як він перевірив на власному досвіді, у партері зручніше. Але якщо вадою сина, тобто тим, що, як здавалося йому, не помічали в ньому інші, була брутальність, то батьковою вадою була скупість. Ось чому під маркою шампану нам було подано у карафці ігристе, а замість крісел у партері він посадив нас на стільці в амфітеатрі, наполовину дешевші, свято вірячи завдяки чудородній дії вади своєї вдачі, що ні за столом, ані в театрі (де всі ложі порожнювали) ніхто не помітить ріжниці. Коли ж ми випили з пласких келихів, — Блок молодший величав такий келих „глибокожерлим кратером“, — Блок старший повів нас помилуватися полотном, яке він так любив, що привіз його з собою до Бальбека. Він сказав, що це Рубенс. Простодушний Сен-Лу запитав, чи підписана картина. Блок старший, почервонівши, відповів, що підпис він велів зрізати через раму, але що загалом це байдуже, бо продавати він її не збирається. Потім він поквапливо попрощався з нами, аби заглибитися в читання „Офіційної газети“, числами якої було в нього захаращене все житло і читання якої було йому потрібне „задля його становища в парламенті“, а яке він обіймав там становище, він так цього й не пояснив. „Я надіну шалик, — заявив Блок, — а то Зефіри й Бореї змагаються за владу над рибодайним морем, до того ж якщо ми затримаємося після вистави, то вернемося вже, як зажевріє рожевоперста Еос. До речі, — коли ми вийшли, заговорив він, звертаючись до Робера, — що це за чортова личина в темній парі, яку ви водили позавчора уранці на пляжі?“ Серце у мене так і тьохнуло, я зразу здогадався, що цим іронічним тоном Блок говорить про пана де Шарлюса. „Це мій дядько“, — дратливо відповів Сен-Лу. На жаль, Блок постійно наступав людям на мозолі. Він зареготався. „Моє шанування! Як же це я зразу не зрозумів, адже й мармиза у нього хоч куди, мармиза великого дурня“. — „Ви дуже помиляєтесь, — розуму йому не позичати“, — люто заперечив Сен-Лу. „Шкода! Аж на такого він не показує. Я залюбки з ним познайомився б, я певен, що непогано вивів би таких, як він, кепів. На нього тільки глянеш, зі сміху помреш. Але карикатурний його бік я б знехтував, карикатура — це жанр, власне, негідний митця, закоханого в пластичну красу слова, я б змовчав про його сурло, хоча, даруйте мені, через нього я живіт собі надірвав, — я підкреслив би аристократичний бік вашого вуйка; загалом він справляє дуже сильне враження, коли пересмієшся, він фрапує своєю стильністю. Ну, — звернувся він цього разу до мене, — а це вже зовсім з іншої опери: я все хочу спитати тебе про одну річ, але щоразу, як ми здибаємося, з призволу якогось бога, блаженного мешканця Олімпу, я роблюся геть непам'ятким і забуваю взяти в тебе дані, які могли б мені прислужитися, особливо в майбутньому. Так ось, хто та гарна жінка, з якою я спіткав тебе в Зоологічному саду? З нею йшли добродій, якого я, здається, десь бачив, і довговолоса дівчина“. З розмови з пані Сванн я зрозумів, що прізвища Блокового вона не запам'ятала, вона назвала мені якесь інше і прирядила мого товариша до якогось міністерства, а я відтоді так і не перевірив, чи він справді міністерський урядник. Але яким побитом Блок, якого, судячи з того, що пані Сванн мені тоді розповідала, з нею познайомили, міг не знати її прізвища? Мене це так здивувало, що я так і не знав, що йому відповісти. „У кожному разі, віншую, — озвався Блок, — ти з нею, мабуть, не нудився. За кілька днів перед тим, як я побачив її з тобою, я спіткав її в потязі приміської зони. Вона ласкаво згодилася відкрити доступ твоєму покірникові у заборонену зону, я гарно збавив з нею час, і ми вже домовлялися про майбутнє побачення, але на передостанній станції треба ж було нетактовно впертися її знайомому“. Я змовчав, і Блокові це не сподобалося. „Я мав надію, — сказав він, — вивідати в тебе її адресу і кілька разів на тиждень заживати розкошів улюбленця богів Ероса, але не наполягаю, якщо ти вирішив шануватися щодо цієї професіоналки, хоча вона віддалася мені тричі поспіль, дуже рафінованим робом, між Парижем і Пуендю-Журом. Ну та рано чи пізно, я таки віднайду її“.

Я був у Блока невдовзі по тому обіді, він мене візитував теж, але не застав мене і звернув на себе увагу Франсуази: Блок хоча й приїздив до Комбре, але так траплялося, що вона його ні разу не бачила. Вона лише могла переказати, що мене питав „добродій“, якого я знаю, але навіщо я йому потрібен — цього він не „сказав“; що убраний він абияк і особливого враження на неї не справив. Я зрозумів, що погляди Франсуазині на певні соціальні явища так і залишаться для мене неприступними, погляди, сперті на плутанину в словах та іменах, які раз і на все поперемішувалися в голові у Франсуази, і все ж не міг утриматися, хоча вже зарікся розпитувати її при такій нагоді, від даремної зрештою спроби з'ясувати, що ж таке незвичайне для Франсуази у прізвищі Блок. Бо ледве я сказав їй, що молодик, який заходив до мене, це і є пан Блок, вона аж оступилася назад на два кроки, такі великі були її подив і розчарування. „Як? Це і є пан Блок?“ — збентежено вигукнула вона, ніби така видатна особа мусила мати зверхність, з якої можна притьмом здогадатися, що перед нами — „можний світу цього“, а потім, як той, хто вважає, що якась історична фігура не виправдовує своєї слави, почала схвильовано повторювати на різні лади, і в голосі її вже чулися зароди прийдешнього всескептицизму. „Як? То це і є пан Блок? От уже зроду не скажеш!“ Здавалося, вона чула жаль до мене, так ніби я колись „перехвалив“ їй Блока. А проте вона з гречности додала: „Гаразд, хай уже пан Блок лишається такий як є, зате панич може собі сказати, що виглядає не гірше за нього“.

У Сен-Лу, якого вона божествила, Франсуаза небавом розчарувалася інакше і не так прикро: вона дізналася, що той республіканець. Адже, хоча, приміром, про королеву португальську вона говорила з тією непошаною, яка у простолюду є знаком найбільшої пошани: „Амелія, Філіппова сестра“[171], Франсуаза була роялістка. Проте маркіз, який так зачарував її і який тягнув руку за республікою, здавався їй уже якимсь лжемаркізом. Вона виявляла таке саме обурення, як коли б я подарував їй золоте пуделко і вона палко мені подякувала, а тоді ювелір їй сказав, що золото накладне. Зопалу вона перестала шанувати Робера, але потім знову сповнилася поваги до нього; вона вирішила, що маркіз де Сен-Лу ніякий не республіканець, що він тільки удає його з себе, бо при теперішньому уряді це вигідно, на цьому можна „наскарблюватися“. Відтоді холодок у її ставленні до нього зник і на мене вона уже не дулася. Говорячи про Робера, вона називала його „прикидьком“ і всміхалася широкою й доброю усмішкою, — мовляв, вона „величає“ його, як і колись, вона йому пробачила.

Тим часом, навпаки, Роберові щирість і безкорисливість були стеменнісінькі, і саме завдяки великій душевній чистоті, яка не знаходила цілковитого вдоволення у такому егоїстичному почутті, як любов, і яка, з другого боку, мала хист, — до чого був геть-то нездатний, приміром, я, — знаходити для нього духовну поживу деінде, ніж у самому собі, він міг дружити, а я не міг.