Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ІМЕНА КРАЇВ: КРАЙ»

Франсуаза помилялася щодо Робера й тоді, коли запевняла, що Сен-Лу тільки вдає, ніби не гордує простими людьми, що це неправда: досить послухати, як він гримає на візника. Справді, Робер іноді трактував його шорсткувато, але тут давалася взнаки не так станова ріжниця, як станова рівність. „Пощо мені з ним цяцькатися? — відповів він мені на докір, що він різкий з візником. — Хіба ми не рівня з ним? Хіба він не такий близький мені, як мої дядьки чи кузинки? Чи ви гадаєте, ніби я маю бавитися з ним у ввічливість лише тому, що він нібито нижчий за мене? Ви говорите, як великий пан“, — додав він спогорда.

Далебі, він ставився необ'єктивно й упереджено лише до одного стану — до вельмож, але так необ'єктивно, аж важко було йому повірити в чесноти світської людини, а в чесноти людини з низів — легко. Якось я забалакав з ним про принцесу Люксембурзьку, яку зустрів колись із його тіткою.

— Дурепа несосвітенна, — сказав він, — як і всі до неї подібні. Зрештою вона доводиться мені далекою ріднею.

Він був упереджений проти людей світських, сам виїздив у світ рідко, і та погорда чи ворожнеча, яку він там виявляв, ще збільшувала згризоту, якої він завдавав своїм близьким кревним інтрижкою з „акторочкою“, а згубною цю інтрижку вони вважали, зокрема, тому, що вона розвинула в ньому дух заперечення, злосливий дух, знепутила його, так що він міг пошитися в „декласовані“. Отож золота молодь Сен-Жерменського передмістя була немилосердна до Роберової коханки. „Хвойди правлять своє ремесло, — казала вона. — Що з них візьмеш, хвойди як хвойди, але ця, о!.. Ми їй цього не подаруємо! Надто страшного лиха накоїла вона людині, яку ми любимо“. Звісно, не він перший попавсь у таку западеньку. Але інші розважалися, як люди світські, підходили, як люди світські, до політики, до геть усього. А Робера вважали в сім'ї за „відмінча“. Сім'я не усвідомлювала, що часто справжніми навчителями багатьох молодих салонників, які інакше зосталися б неотесаними, товстошкурими в почуттях, позбавленими доброти і смаку, стають їхні коханки, а такі взаємини — єдиною школою моральности, де набувають вищої культури, де вони пізнають вартість некорисливого знайомства. Навіть у найнижчих верствах (своєю грубістю схожих так часто на вищий світ) жінка, вражливіша, чуйніша, вільніша, тягнеться до гожости, шанує душевну красу, красу в мистецтві, і хоча б навіть вона цього не розуміла, але вона ставить це понад те, що видається чоловікові найпожаданішим, — гроші, становище. Отож молодий клубмен, як от Сен-Лу, чи молодий робітник (приміром, електротехніки сьогодні в лавах справжнього Лицарства) так умліває перед своєю любкою і так її шанує, що не може не умлівати перед тим, перед чим і вона, і не шанувати того самого, що й вона; шкала вартостей для нього перекинута. Кохана — істота слабка, бо вона з білої челяді, у неї трапляються незбагненні нервові розлади, і якби нервувалися так чоловіки чи навіть якісь інші жінки, його тітка чи кузина, то це викликало б посмішку у здорового молодика. Але він не може спокійно дивитися на муки коханки. Молодий панич, який має, як Сен-Лу, полюбовницю, звик, ідучи з нею до ресторану, брати з собою валер'янку, про всяк випадок, він вимагає, твердо і цілком поважно, аби кельнер причиняв двері без грюку і не ставив на стіл вогкого моху, бо його подруга ще зомліє, і ця млість, ним ні разу не звідана, для нього таємничий світ, в реальність якого навчила його вірити вона, млість, яка будить у ньому співчуття, хоча він не уявляв, що це таке, і змусить його співчувати, навіть якщо стане млосно не їй, а комусь іще. Роберова коханка — як перші середньовічні ченці християн — навчила його жаліти звірят, бо сама кохалася в них і нікуди не рушала без свого пса, без своїх канарок і папуг; і Сен-Лу чував над ними з материнською дбалістю, а тих, хто бив звірят, він обзивав бидлом. До того ж „акторочка“, чи так звана „акторочка“, та, що жила з Робером, — була вона розумна чи ні, не знаю, — впливала на нього так, що в товаристві світських дам він нудив світом і вважав ці прохані вечори за кару; так вона вберегла його від снобізму і вилікувала від вітрогонства. Завдяки їй світські знайомства посідали в житті молодого її любчика менше місця, ніж коли б він був світським левом, в основі приязних взаємин якого, назначених тавром брутальносте, лежать марнота чи розрахунок, — коханка привчила його ушляхетнювати й одухотворювати їх. Наділена жіночим інстинктом, вона особливо цінувала в чоловіках такі душевні прикмети, які Робер без неї, може, й не розгледів би, а то й узяв би їх на жарти; серед Роберових друзів вона вміла зразу вирізнити того, хто йому щиро симпатизував, і віддавала йому перевагу. Вона вміла прищепити Сен-Лу почуття вдячности до нього, змушувала його віддячуватися йому, помічати, що його приятелеві приємне, а що прикре. І незабаром Сен-Лу перестав потребувати її науки, і в Бальбеку, де її не було, задля мене (а вона ніколи мене не бачила і Робер навряд чи встиг про мене написати), без мого нагадування, зачиняв вікно в нашому повозі, прибирав квіти, від яких мене починала обіймати млость, а коли перед від'їздом мав прощатися з кількома особами, то намагався швидше їх здихатися, аби наостанок залишитися сам на сам зі мною, щоб показати ріжницю між ними і мною, щоб виявити до мене особливу ласку. Коханка відкрила йому очі на невидиме, вона внесла в його життя високе, розтопила його серце, але все це проходило повз увагу його сім'ї, там плакали і знай приказували: „Ця мерзотниця, зрештою, занапастить його, а поки що заплямовує ганьбою його ім'я“. Щоправда, Робер уже взяв від коханки все добре, що вона могла дати, і нині вона була для нього причинницею всіх його мук, бо розлюбила його і завдавала йому болю. Одного дня їй здалося, ніби він дурний і смішний, — у цьому її переконали приятелі, молоді літератори й актори, і вона повторювала це за ними з такою пасією, з такою безоглядністю, яку ми виказуємо щоразу, як перебираємо чи присвоюємо від інших погляди та звички, доти зовсім нам чужі. Вона залюбки, як і ці комедіянти, розводилася про те, що між Робером та нею провалля, бо вони різної раси, вона інтелектуалка, а він, хоч би як випендрювався, зроду ворог інтеліґентности. Вона була переконана у своїй глибокій правоті і шукала доказів слушности свого переконання в найневинніших словах, найдрібніших учинках свого коханця. Але коли ці самі приятелі переконали її ще й у тому, що вона нівечить у такому не відповідному для неї товаристві свій талант, а вона ж подавала великі надії, що коханець зрештою заморозить її, що, живучи з ним, вона розбиває свою акторську кар'єру, вона, раніше тільки гордівниця, зробилася тепер ненависницею Сен-Лу, ніби той уперто намагався прищепити їй якусь смертельну хворобу. Вона обходила його десятою вулицею, але ще не зважувалася на остаточний розрив, який особисто мені здавався малоймовірним. Ради неї Сен-Лу йшов на величезні жертви, і хоча вона була гожа (Робер не показав мені її фотографії, він казав: „Зрештою вона не красуня, а потім вона зле виходить на знімках, це моментальні світлини, я робив їх „кодаком“, у вас вийшов би спотворений її образ“), а проте, навряд щоб вона знайшла людину, яка виявила б стільки самопожертви. Не спадало мені на думку, що і в жінки безталанної маніакальна жадоба слави та визнання, хай би то було тільки визнання поважаних нею людей, може бути (що, зрештою, не конче мало поширюватися на Роберову коханку), навіть коли вона й звичайнісінька кокотка, важливішою спонукою, ніж утіха оббирати свого коханця. Сен-Лу, не дуже здогадуючись, що діється в душі його полюбовниці, вважав, що вона не зовсім щира, коли кидає йому несправедливі докори і коли присягається у вічному коханні, проте іноді відчував, що вона порвала б з ним, якби могла, і тому, ведений, мабуть, інстинктом збереження свого кохання, далекогляднішим, ніж сам Робер, виявляючи практичну тяму, яка вживалася в ньому з найвищими і найщирішими пориваннями душі, він відмовився перевести на її ім'я капітал; він напозичався на велику суму, щоб їй ні на чому не збувало, але видавав гроші їй тільки видавцем, на день уперед. І якщо вона справді поклала собі кинути його, то, очевидно, любісінько чекала, коли „зіб'ється капітал“, а для цього, якщо зважити, які суми давав їй Сен-Лу, вимагалося часу, певна річ, нетривалого, але в кожному разі час цей давав моєму новому приятелеві змогу подовжити своє щастя чи нещастя.

Ця драматична пора в їхньому зв'язку досягла тепер для Сен-Лу особливо болісної гостроти, бо коханка звеліла йому поїхати з Парижа, де його присутність її дратувала, і провести відпустку в Бальбеку, поблизу його гарнізону. Ця пора почалася з вечора у Роберової тітки, яка згодилася на те, щоб його подруга прийшла до неї і для численних гостей прочитала уривки з символістської п'єси, де вона грала колись на сцені новаторського театру, передавши Сен-Лу своє захоплення цією п'єсою.

Коли ж вона з'явилася з великою лілією в руці, у строї, скопійованому з Ancilla Domini, попередньо переконавши Робера, що це справжній „художній прорив“, збіговисько клубменів і великих дам привітало її усмішками, але монотонна декламація, мовні неологізми і їхнє часте повторення викликали у зібрання вже не усмішки, а дикий регіт, спершу притлумлений, а потім нестримний, отож-бо довелося безталанній декламаторці припинити читання.

Назавтра Роберова тітка зазнала одностайного осуду за те, що дозволила у своєму домі виступити такій жахливій акторці. Один добре знаний герцог сказав тітці Сен-Лу в живі очі, що вона сама винна.

— Сто чортів твоїй матері! Не можна ж частувати такими гарненькими номерами! Аби ж то вона мала хоч талант, але таланту вона не має і не матиме ніколи! До ката! Париж не такий дурний, як заведено думати. Товариство складається не з самих ідіотів. Ця панянка, мабуть, думала здивувати Париж. Але Париж не так просто здивувати, є такі речі, які нас ніхто не змусить проковтнути.

А виконавиця, відходячи, сказала Роберові:

— До яких дурепищ, до яких невихованих шереп, до яких хамлюг ти мене привів? Ба! Я тобі скажу все: там не було жодного чоловіка, який би мені не моргнув, не штовхнув ногою, я їхні хамські зальоти відкинула, то вони й помстилися.

Ці слова обернули Роберову антипатію до салонних шаркунів у щонайглибшу болісну нехіть, і навіяли йому це почуття саме ті, хто найменше на це заслуговував: віддані родичі, делеговані родиною намовити Роберову коханку порвати з ним, тимчасом як вона доводила йому, що вони зчинили бучу через залюбленість у неї. Робер більше не потикався до них ні ногою, але коли він, як оце зараз, був далеко від своєї приятельки, йому все ввижалося, що вони або інші користуються його відсутністю, щоб допнутися свого, і, гляди, запобігають її ласки. І коли він говорив про донжуанів, які зраджують своїх приятелів, розбещують жінок або намагаються їх затягти до дому розпусти, лице його дихало болем і злістю.

— Мені було б легше вбити їх, ніж пса, пес — звірятко принаймні миле, віддане, вірне. По них тужить гільйотина більше, ніж по бідолахах, яких привели до злочину нужда і бездушність багатіїв.

Багато часу забирало у нього надсилання листів і депеш до коханки. Коли вона забороняла йому приїздити до Парижа і на відстані шукала приводу на те, аби посваритися з ним, я щоразу дізнавався про це з його похмурого обличчя. Подруга ніколи ні в чому йому не докоряла, а Робер, підозрюючи, що вона, може, сама не знає, що поставити йому на карб, і що він просто увірився їй, однаково прагнув з нею порозумітися і писав їй: „Скажи мені, що я зробив лихого. Я готовий повинитися“, — гризота переконувала його, що він, мабуть, десь таки сплохував.

Вона безконечно довго не відписувала йому, та й у відповідях її було небагато глузду. Отож Робер був завжди стурбований і часто ходив даремно на пошту, — з усього готелю лише він та Франсуаза самі відносили і самі отримували листи, він через те, що нетерпеливився, як кожен коханець, вона через те, що була, як усі служники, недовірлива. (З депешами йому доводилося ходити набагато далі.)

Через кілька днів по обіді у Блоків бабуся, дуже втішена, сказала мені, що Сен-Лу спитав у неї дозволу сфотографувати її перед своїм від'їздом з Бальбека, і коли я побачив, що бабуся з цієї оказії наділа найкращу сукню і перемірює капелюшки, така легковажність не припала мені до вподоби: невже вона на це здатна? Аж урешті я запитав себе, чи не дав я маху щодо бабусі, чи не зависоко я її ставлю, чи так уже її не обходить її зовнішність, чи немає в ній того, чого вона, як досі мені здавалося, начисто позбавлена, — кокетства?

На жаль, пересердя, яке у мене викликав проект фотографування, а тим паче, радість, яку він, мабуть, справляв бабусі, відбилося на моєму виду так виразно, що Франсуаза не могла його не вгадати і несамохіть поглибила його, звернувшись до мене з сентиментальною, розчуленою промовою, яка мене анітрохи не зворушила:

— Ох, паничу, коханій пані дуже кортить знятися! З такої нагоди вона навіть надіне капелюшок, якого їй переробила стара Франсуаза. Ну й нехай, паничу!..

Тут я подумав, що мені не гріх буде позбиткуватися з сентиментальности Франсуази, згадавши, що бабуся і мама, яких я наслідував у всьому, не раз сміялися з служниці. Бабуся, угледівши, яка у мене кисла міна, заявила, що як я проти того, щоб вона знімалася, то вона відмовиться. Я не погодився; я запевнив її, що не бачу в цьому нічого поганого, і, аби дати їй змогу причепуритися, пішов геть, але, перш ніж піти, вирішив показати, який я проникливий і завзятий: я підпустив кілька шпильок та кпинів, щоб позбавити її радощів, які вона відчувала від знімання; отож-бо, хоча я все-таки побачив пишний бабусин капелюшок, зате мені вдалося прогнати з її обличчя той блаженний вираз, який мав би мене врадувати, але який, як це часто буває, поки ще живі ті, кого ми найбільше кохаємо, дратує нас, бо ми сприймаємо його як вульгарність, а не як вияв утіхи, тим паче для нас коштовний, що ми прагнемо ощасливити їх! Мій злий гумор був переважно викликаний тим, що весь цей тиждень бабуся ніби уникала мене, і я не міг ні хвилини побути з нею сам на сам — ні вдень, ні ввечері. Коли я повертався додому вдень, аби бодай ненадовго залишитися з нею на самоті, мені казали, що її нема; або ж вона замикалася з Франсуазою, і ці їхні тривалі наради мені не вільно було порушувати. Провівши десь вечір з Робером, я дорогою назад думав про ту хвилину, коли обійму бабусю, але даремно я чекав на ті тихі постуки в стіну, якими вона кликала мене сказати на добраніч, стуків не було чути. Зрештою я лягав, маючи до неї жаль за те, що вона позбавляє мене, з такою незвиклою для неї байдужістю, радости, на яку я так сподівався. Ще якийсь час я дослухався з розкалатаним, як у дитинстві, серцем, чи не скаже мені чогось стіна, але стіна німувала, і я засинав у сльозах.

Того дня, як і в попередні, Сен-Лу поїхав до Донсьєра, де вже і нині, до свого остаточного повернення, він мав затримуватися до вечора. Я без нього нудився. Я бачив, як із повозу висіли молоді жінки, як одні рушили до бальної зали казино, інші — до морозівника, і я здалеку замилувався ними. Я був о тій порі юности, порі вільній, коли ми ще ні до кого не привернулися серцем, коли — подібно до закоханого жонолюбця — ми прагнемо, шукаємо, виглядаємо Краси. Досить одного реального штришка — тієї дещиці, яку можна розрізнити в жінці здалеку або якщо вона стоїть до нас плечима, — і нам ввижається, що перед нами Краса, серце наше б'ється, ми прискорюємо ходи — і так до кінця і залишаємося наполовину переконаними, що то була Вона, але якщо тільки жінка зникла; якщо ж нам поталанило наздогнати її, ми розуміємо, що вклепалися.

Зрештою мені ставало гірше й гірше і я схильний був прибільшувати найпростіші радощі через те, що діставалися вони мені нелегко. Мені скрізь марилися гожі жінки, бо я дуже стомлювався і з несмілости не зважувався підійти до них ні на пляжі, ні в казино, ні в цукерні. А проте, хоча я був під крилами смерти, мені хотілося дізнатися, як виглядають зблизька, насправді, найладніші дівчата, яких тільки життя могло мені подарувати, хоча б навіть не я, а хтось інший, а то й зовсім ніхто, — скористався цим даром (адже я таки не усвідомлював, що моя цікавість завдячує хоті посідання). Я насмів би вступити до танцювальної зали, якби Сен-Лу був зі мною. Але позаяк я був сам, я стояв біля Ґранд-отелю в чеканні, коли пора буде йти до бабусі, аж це майже наприкінці надбережжя з'явилося якоюсь химерною рухливою плямою п'ятеро-шестеро дівчат, так само несхожих — і виглядом, і поведенцією — на всіх докучних мені у Бальбеку, як різнилася б від них прибула невідомо звідки зграя чайок, які дрібочуть по пляжу — відсталі пурхають, наздоганяючи решту, — причому мета цієї прогулянки настільки ж загадкова для літників, яких вони ніби не помічають, наскільки ясно снується вона в їхніх пташиних мізках.