Розділ «Віяло Леді Віндермір»

Леді Віндермір. І не має ніяких родичів?

Лорд Віндермір (після паузи). Ніяких.

Леді Віндермір. Трохи дивно, чи не правда?

Лорд Віндермір. Марґерит, я почав тобі говорити… і я прошу, щоб ти вислухала мене… Наскільки я знаю місіс Ерлін, вона живе порядно. Якщо колись давно…

Леді Віндермір. Ой! (Відходячи вбік.) Мене не обходять деталі її поведінки!

Лорд Віндермір. Я не збираюсь викладати тобі деталей її поведінки. Я просто кажу: місіс Ерлін свого часу була шанованою і поважаною, всі її любили. Вона родом з пристойної сім’ї, посідала належне місце в суспільстві і все це втратила – коли хочеш знати, вона сама все це відкинула. Тим-то справа обстоїть ще прикріше. Знегоди людина може витерпіти: якщо вони приходять ззовні, то це випадковість. Але потерпати через власні помилки – це найгіркіші муки в житті! Та відтоді минуло вже цілих двадцять років. О тій порі вона була зовсім юна, і в шлюбі прожила ще менше часу, ніж ти.

Леді Віндермір. Мене вона не цікавить!.. А ти… Ти за одним подихом згадуєш і цю жінку, і мене. Це ж вияв несмаку! (Сідає біля бюро.)

Лорд Віндермір. Марґерит, ти можеш урятувати цю жінку. Вона хоче вернутись у порядне товариство і хоче, аби ти допомогла їй у цьому. (Підходить до дружини.)

Леді Віндермір. Я?!

Лорд Віндермір. Так, ти.

Леді Віндермір. Яке нахабство з її боку! (Пауза.)

Лорд Віндермір. Марґерит, я ж прийшов, щоб звернутись до тебе з незвичним проханням, і я зараз таки звертаюся з ним, хоч ти й довідалась про те, чого я нізащо не думав розкривати перед тобою, – що я дав місіс Ерлін значну суму грошей. Так от, я прошу тебе запросити її до нас на сьогоднішню вечірку. (Лорд Віндермір стоїть ліворуч від дружини.)

Леді Віндермір. Ти збожеволів! (Підводиться.)

Лорд Віндермір. Я благаю тебе. Про неї всяке можуть говорити, всякі чутки, це так, але ніхто не знає нічого конкретного проти неї. Її приймають у кількох домах – не таких, куди ти схотіла б завітати, але де все-таки бувають жінки з товариства, в такому розумінні, як тепер вживають це слово. Однак цього їй мало. Вона хотіла б, аби ти запросила її хоч раз до себе.

Леді Віндермір. На відзнаку її перемоги, чи що?

Лорд Віндермір. Зовсім ні. Вона просто знає, що ти добропорядна людина, і коли її бодай раз сюди запросили, то перед нею відкриється змога жити краще й безпечніше, ніж досі. Вона не має наміру сходитися з тобою ближче. Чому б тобі не допомогти жінці, яка намагається повернутись до нормального життя?

Леді Віндермір. Ні, тут щось не те. Якщо жінка відчуває щиру покуту, вона нізащо не схоче вертатись у те середовище, яке призвело її до руїни чи було свідком цього.

Лорд Віндермір. Я прошу тебе!

Леді Віндермір (рушає до дверей з правого боку). Я йду перевдягатись на обід, і мені вже досить розмов про сьогоднішніх гостей. Артуре… (Підходячи до нього.) Тобі здається, що як я без батька й без матері, то я самотня в цьому світі і ти можеш чинити зі мною все, що заманеться. Але ти помиляєшся. Я маю друзів, і їх багато.

Лорд Віндермір. Ти, Марґерит, кажеш це необдумано й нерозважливо. Я не сперечатимуся з тобою, але наполягаю, щоб ти запросила сьогодні місіс Ерлін.