Розділ «Портрет Доріана Ґрея»

Лорд Генрі усміхнено слухав його. Потім обернувся і глянув на Доріана.

– Вам тепер, здається, краще, мій друже? За обідом ви трохи хворим виглядали.

– Ні, Гаррі, я здоровий. Лише втомився, та й усе.

– А вчора ви були в доброму гуморі і зовсім зачарували маленьку герцогиню. Вона мені сказала, що збирається до Селбі.

– Так, вона обіцяла приїхати двадцятого.

– Разом з Монмаутом?

– Звісно.

– Він мені набрид страшенно – майже так само, як і їй. А вона дуже розумна, навіть занадто, як на жінку. Їй бракує незглибимих чарів жіночої слабкості. Бо ж саме через глиняні ноги золотий божок стає безцінним. А ніжки герцогині хоч і дуже гарні, але не з глини. З білої порцеляни, коли хочете. Ніжки герцогині пройшли крізь вогонь, – а що вогонь не нищить, те загартовує. Ця жіночка чимало вже звідала.

– І давно вона одружена? – поцікавився Доріан.

– Вона каже – цілу вічність. Але згідно з «Книгою перів», здається, чи не десять років. Щоправда, втратити десять років з Монмаутом – таки близько до вічності… А хто ще буде?

– Вілловбі і лорд Регбі з дружинами, наша нинішня господиня, Джефрі Клаустон, – одне слово, звичайне товариство. І ще я запросив лорда Ґротріана.

– А, він мені подобається, – мовив лорд Генрі. – Багато хто не терпить його, але я гадаю, що це безпідставно. І коли часом він вичепуриться не в міру, то цю ваду покриває його надзвичайна освіченість. Він людина цілком сучасна.

– Проте я не певний, чи він таки приїде. Може, йому доведеться поїхати з батьком у Монте-Карло.[173]

– Ото ще ця рідня – сама лише прикрість від неї! Та все ж спробуйте умовити його приїхати. До речі, Доріане, вчора ви дуже рано пішли. Ще й одинадцятої не було. Що ви пізніше робили? Подались одразу додому?

Доріан блиснув поглядом на свого друга і спохмурнів.

– Ні, Гаррі, – перегодом озвався він, – додому я повернувся майже о третій ночі.

– Ви були в клубі?

– Так… – відповів він. Потім прикусив губу. – Чи ні, я той… У клубі я не був… Просто блукав… Я вже й не пам’ятаю, де ходив… Який-бо ви прискіпливий, Гаррі. Конче вам треба знати, що людина робила! А я завжди намагаюся забути, що я робив… Додому я прийшов о пів на третю, коли вже хочете точніше знати. Я забув дома ключа і мусив будити лакея, щоб відімкнув двері. Отож, якщо вам треба підтвердження, поспитайте в нього.

Лорд Генрі знизав плечима.

– Та що ви, любий, навіщо це мені! Ходімо краще у вітальню… Ні, ні, дякую, містере Чепмен, я не п’ю шеррі… З вами щось сталося, Доріане. Скажіть мені – що? Ви сьогодні на себе не схожі.