Розділ «Портрет Доріана Ґрея»

Розділ XI

Довгі роки Доріан Ґрей не міг звільнитися від впливу цієї книжки. А вірніше, то ніколи того й не прагнув. Із Парижа він замовив собі аж дев’ять розкішно виданих її примірників і оправив кожен в інший колір, так щоб вони відповідали його мінливим настроям і примхливій уяві, яка часом уже трохи не зовсім виходила з-під його влади. Герой цієї книжки, чарівний молодий парижанин, що в ньому так дивно поєднувалися вдача романтика і розум науковця, став для Доріана немов прототипом його самого. Та й цілий роман здавався йому історією його власного життя, написаною ще до того, як він прожив це життя в дійсності.

Але в одному Доріан був щасливіший за фантастичного героя роману. Він ніколи не зазнавав – і йому не судилося ніколи зазнати – того моторошного жаху перед дзеркалами, перед гладкою металевою поверхнею, перед спокійною гладінню води, жаху, що так рано дався взнаки юному парижанинові, коли він раптом згубив свою чудову вроду. З почуттям, подібним до зловтіхи, – адже мало не завжди радість, а насолода й поготів, мають у собі дрібку жорстокості, – перечитував Доріан останню частину книжки, де із справді трагічним пафосом (хай трохи й перебільшеним) змальовано було горе та розпач людини, яка втратила те, що цінувала найдорожче в інших людях і взагалі у світі.

А Доріан мав чим тішитись, бо прегарна його врода, що так приворожила Безіла Голворда і багатьох інших, здавалося, повік лишиться при ньому. Навіть ті, хто чув найчорніші поголоси про Доріана – чутки про його непевний спосіб життя час від часу ширилися по всьому Лондону, даючи поживу балачкам у клубах, – не могли пойняти віри у його безчестя, коли бачили Доріана в живі очі. Він завжди виглядав людиною, якої не діткнув житейський бруд. Люди, що говорили брутальності, знічувались і змовкали, коли він заходив, наче сама незворушна ясність його обличчя була їм докором. Уже самою своєю присутністю він мовби нагадував їм про втрачену чистоту. Їх брало подивом, як це така чарівна з лиця людина спромоглась уникнути тавра нашого віку, ницого і сластолюбного воднораз.

Часто він надовго зникав з товариства, породжуючи загадковістю своєї поведінки різні підозри серед друзів і тих, що вважали себе такими, а повернувшись, нишком скрадався до замкнутої класної кімнати, ключ від якої завжди мав при собі, відмикав її і ставав із дзеркалом у руках перед власним портретом, дивлячись то на злостиве, дедалі старіше обличчя на полотні, то на прекрасне і все юне ще лице, що всміхалося до нього з люстра. Чим гострішав контраст, тим своєрідніша була насолода. Він усе дужче закохувався у власну вроду і все більш зацікавлено спостерігав розклад власної душі. З хвилинною тривогою, а бува з моторошним і жаским захватом, приглядався він до бридких складок, що зорювали зморшкувате чоло і облягом обважували чуттєвий рот, часом питаючи себе, що відразливіше – ознака розбещеності чи ознака віку? Він прикладав свої білі руки до огрублих і обрезклих рук на портреті і осміхався. Він брав на глум це спотворене й понівечене тіло.

Однак подеколи ночами, лежачи без сну у своїй густо напахченій спальні або в брудній комірчині лихославної таверни біля доків, куди він зачащав переодягнений і під чужим ім’ям, Доріан Ґрей з жалем думав про руїну, накликану на власну душу, з жалем тим гіркішим, що почуття це було чисто себелюбне. Щоправда, такі моменти траплялися рідко. Та зацікавленість життям, що її лорд Генрі вперше розворушив у ньому, коли вони були сиділи в садку їхнього друга, зростала тим швидше, чим заповзятливіш він її заспокоював. Що більше він знав, то більше йому кортіло знати. Ця божевільна жага ставала все невситимішою.

Попри все це, він не був настільки нерозважливий, щоб нехтувати правила світського життя. Раз чи двічі на місяць протягом зими і щосереди під час літнього сезону двері його чудового будинку широко розчинялися перед гістьми, які мали собі до послуг чари мистецтва найславетніших музик дня. Його обіди, що в опорядженні їх йому завжди допомагав лорд Генрі, відзначались як дбайливим добором і розташуванням гостей, так і витонченим смаком в оздобленні столу: екзотичні квіти, розкішно вишиті скатертини, старовинний срібний та золотий посуд гармонійно зливались у справжню симфонію. І було чимало таких – надто серед зеленої молоді, – що бачили в Доріані Ґреї втілення ідеалу, яким вони часто марили за студентських років у Ітоні чи Оксфорді, ідеалу, який мав сполучити в собі високу культурність ученого з грацією та досконалими манерами світської людини. Доріан Ґрей їм видавався одним з тих, що, як мовляв Данте,[75] намагаються «осягти досконалість, поклоняючись красі». Кажучи словом Ґотьє, він був тим, для кого «існує видимий світ».

І, безперечно, для Доріана саме Життя було перше і найвеличніше з мистецтв, що перед ним усі інші мистецтва – лише підготовчі щаблі. Не гребував він і Модою, яка може на часину зреалізувати й найфантастичніше, вабив його і Дендізм, який пробує по-своєму утвердити абсолютність відносного розуміння краси. Його манери одягатись, ті моди, що їм він коли-не-коли віддавав данину, справляли помітний вплив на молодих чепурунів на балах у Мейфері і в клубах на Пел-Мелі.[76] Вони мавпували його в усьому, силкуючись і собі бути такими ж вишуканими та чарівними навіть у дрібницях, які для самого Доріана не мали жодної ваги.

Він-то залюбки посів те становище в світі, що було йому надане по його повнолітті, і мав утіху від думки, що й справді може стати для сьогочасного Лондона тим, чим автор «Сатирикону»[77] був для Риму доби Нерона. А проте у глибині душі він бажав бути чимось більшим, аніж тільки arbiter elegantiaе, що з ним радяться, які добрати коштовності, як зав’язати краватку або як носити тростину. Він прагнув виробити цілий новий спосіб життя, що виходив би з розумних філософських засад, що мав би свої впорядковані принципи, – і найвищий сенс існування бачився йому в одуховленні почуттів.

Культ чуттєвого часто і не без підстав осуджували – людей інстинктивно страхають пристрасті й почування, котрі здаються сильнішими за них самих і котрі властиві, як вони знають, і нижчим істотам. Але Доріан Ґрей гадав, що сутня природа цих почуттів ще нікому досі не далася на розум і вони лишаються тваринними й розгнузданими тільки тому, що люди все намагалися приборкати їх голодом або вбити болем, замість того, щоб зробити з них елементи нової одухотвореності, де провідним був би потяг до Краси.

Коли Доріан оглядався на шлях, пройдений людиною в Історії, його невідступно переслідувало відчуття втрати. Стільки ж було відкинуто, і заради такої мізерної мети! Всякчас оці безглузді й уперті стримання, потворні форми самокатувань і самозаперечень, причиною яких був страх, а наслідком – виродження безмежно жахливіше, аніж та уявна деградація, що її у своєму невіданні люди прагнули уникнути. Природа з пречудесною іронією спроваджувала відлюдників у пустелі до диких звірів і давала затвірникам за товаришів польових тварин…

Так, потрібен, як і завбачав лорд Генрі, новий Гедонізм, що має заново перебудувати життя, вирятувавши його від суворої і огидної пуританщини, яка на превелике диво ожила в наші дні. Певна річ, цей гедонізм не буде нехтувати інтелект, однак він не пристане ні на яку теорію чи вчення, що вимагають пожертви бодай часткою чуттєвого досвіду. Адже мета гедонізму – якраз самий досвід, а не плоди досвіду, солодкі чи там гіркі. Ні з аскетизмом, що омертвлює почуття, ні з вульгарною розпустою, що притуплює їх, він не мав би анічого спільного. Новий гедонізм навчив би людину розкошувати кожною миттю життя, яке й саме є тільки скороминуща мить.

Серед нас не дуже знайдеться таких, що не пробуджувались часом удосвіта, – або після сну без сновидінь, коли вічний сон смерті здається мало не жаданим, або після ночі жахів і потворних веселощів, коли клітинами мозку проносяться примари, страхітливіші від самої дійсності, яскраво ґротескні, сповнені того дужого життя, що надає ґотичному мистецтву такої вітальності, немовби воно створене для вражених хворобливими мареннями. Звільна білі пальці світання прокрадаються крізь штори і наче сколихують їх злегка. Чорні химерні тіні безгучно розшастуються по кутках кімнати і припадають долі. Ззовні чути метушню птахів між листя, гомін людей, що йдуть до роботи, зітхання й плач вітру, що збігає з пагорбів і блукає довкола мовчазного будинку, ніби він боїться розбудити поснулих, хоч і мусить вигнати сон з його пурпурового сховища. Передранішній серпанок відступає вгору, поволі відновлюються звичні форми й кольори речей, і світанок знову відтворює перед наші очі світ, яким він є спредвіку. У сірі дзеркала повертає їхнє наслідувальне життя. Погаслі свічки стоять там, де їх залишено звечора, а поруч лежить не до кінця розрізана книжка, що її напередодні читали, або зів’яла квітка, що її ми носили вчора на балу, а чи лист, що його ми боялися прочитати або перечитували занадто часто. Здається, ніщо не змінилося. З-поза нереальних тіней ночі постає знову знайоме реальне життя. І ми мусимо тягти його далі від того місця, де воно зупинилось учора, і нам стає боляче, що ми приречені довіку кружляти в тому самому осоружному колі стереотипного повсякдення… А то, бува, прокинеться несамовите бажання, щоб колись наші очі, розплющившися зрана, уздріли світ, за ніч понове перетворений нам на втіху, – світ, в якому речі набрали б незвичних обрисів і свіжих барв, де все було б змінене і мало б нові тайнощі, світ, де минулого б зовсім не було або ж було дуже мало – так, щоб воно, в усякому разі, не існувало в усвідомленні обов’язку чи каяття, бо так, як є тепер, то навіть радощі згадуються з гіркотою, а спомини про насолоди пронизують болем.

Творення таких-от світів, гадав Доріан Ґрей, і становить справжню суть життя чи принаймні частину цієї суті. І у своїх пошуках почувань нових і захопливих, що містили б істотний для романтики елемент незвичайного, він часто свідомо засвоював ідеї, чужі власній вдачі, і піддавав себе непомітному їхньому впливу, а потому, спізнавши, так би мовити, їхній смак і задовольнивши свою інтелектуальну цікавість, облишав їх з тією чудною байдужістю, що не тільки не суперечить гарячому темпераментові, але навіть – з погляду деяких сучасних психологів – незрідка є умовою його.

Одного разу прокотилась чутка, що Доріан Ґрей збирається прийняти римо-католицьке віросповідання; як на правду, то католицькі ритуали завжди приваблювали його. Щоденний обряд принесення жертви, достоту страшніший за всі жертвоприносини давнього світу, зворушував Доріана – як своїм величним нехтуванням наших почуттів, так і своєю примітивною простотою та одвічним пафосом людської трагедії, що її він мав символізувати. Доріан любив стояти навколішки на холодних мармурових плитах і спостерігати священика у цупкому парчевому далматику,[78] коли той звільна здіймав білими руками покрову зі скинії або підносив схожу на скляний ліхтар і оздоблену коштовностями дароносицю з блідою облаткою всередині, – під іншу хвилю й справді можна було повірити, що це таки «panis caelestis», хліб янголів; або коли священик в одінні страстей господніх кришив гостію над чашею і вдаряв себе у груди, караючись гріхами людськими. Його чарувало куріння кадильниць, що ними, наче пишними золотими квітками розмахували поважні видом хлопчики в пурпурі й мереживах. А виходячи з церкви, Доріан не без цікавості позирав на похмурі сповідальні і часом засиджувався в їх тьмяній тіні, прислухаючись до шепотів чоловіків та жінок, що через витерті ґрати виповідали правду своїх життів.

Проте формально Доріан ніколи не приставав на ту чи іншу віру або догмати, усвідомлюючи, що це обмежило б його розумовий розвиток, – він не мав найменшого наміру приймати за постійне житло заїзд, придатний лише на одну ночівлю чи на кількагодинний притулок серед ночі, коли самий тільки молодик вимальовується на беззоряному небі. Деякий час Доріана цікавив містицизм, з його дивовижною снагою перетворювати буденне на щось незвичне й таємниче, поруч якого завжди йде антиномізм,[79] що підступно заперечує потребу моральності. В іншу пору він схилявся до матеріалістичних доктрин німецького дарвінізму, захоплений концепцією абсолютної залежності духу від певних фізичних умов, патологічних чи здорових, нормальних чи анормальних. Доріан з гострою насолодою зводив людські думки й пристрасті до функції якої-небудь клітини сірої речовини мозку чи білого нервового волокна. Та все ж таки, хоч які там були ці теорії про життя, вони виглядали Доріанові на ніщо супроти самого життя, як такого. Він гаразд розумів безплідність усіх мудрувань, відірваних від реальності й досвіду. Він знав, що чуття людські мають не менше, аніж душа, явити своїх духовних таємниць.

Отож один час він узявся за вивчення ароматичних речовин та секретів їх виробництва – сам переганяв пахучі олії, палив запашні смоли Сходу. Він побачив, що кожен стан душі має двійника в житті почуттів, і поклав собі відкрити справжній їх взаємозв’язок. Чому, скажімо, ладан – нагонить на нас містику, сіра амбра – розпалює пристрасті, фіалка – пробуджує згадки про мертві романи, мускус – каламутить мозок, чампак – розкладає уяву? Він часто мріяв скомпонувати цілу систему психологічної дії різних запахів, вивчаючи своєрідні впливи ніжно-пахучих коренів, духмяних квіток, обважнілих від пилку, ароматних бальзамів, темнобарвної духовитої деревини, нарду, що спричинює слабість, говенії, що позбавляє людей розуму, алое, що, кажуть, зцілює душу від туги.

Знов іншим часом він цілковито віддавався музиці і в своєму будинкові, у довгій залі з ґратчастими вікнами, де стелю було розмальовано циноброю із золотом, а стіни покривав оливково-зелений лак, улаштовував незвичайні концерти. Пристрасні цигани зривали дикі ноти зі своїх маленьких цитр, статечні тунісці в жовтих шалях перебирали туго напнуті струни величезних лютень, оскалені негри монотонно вдаряли в мідяні барабани, а стрункі індуси в білих чалмах, схрестивши ноги, сиділи на червоних матах і, граючи на довгих очеретяних та латунних сопілках, заворожували, – чи вдавали, що заворожують, – великих кобр і жахливих рогатих гадюк. Різкі паузи та пронизливі дисонанси цієї варварської музики зворушували іноді Доріана – коли грація Шуберта, прекрасна елегійність Шопена, могутня гармонія самого Бетговена анітрохи вже не зачіпали його.

Він визбирував з усіх кінців світу найчудернацькіші музичні інструменти, які тільки міг знайти, – навіть із могильників вимерлих народів і від небагатьох диких племен, що сподобилися вижити при зіткненні з західною цивілізацією, – і любив брати їх у руки, прислухаючись до дивних звуків. Він мав таємничий «джурупарис» індіян із Ріо-Неґро,[80] дивитись на який жінкам узагалі заборонено, а юнакам побачити його можна лише після посту й самокатування; мав глиняні глечики перуанців, що наслідують пронизливі пташині крики; мав і ті флейти з людських кісток, що їх чув Альфонсо де Овалле[81] у Чилі, і напрочуд ніжнодзвінкі камінці зеленого яспису з-під Куско.[82] Були в Доріановій колекції також розмальовані гарбузини з галькою всередині, що торохкоче, коли потрясти посудиною, і довга мексиканська сурма, граючи на якій, на відміну від звичайного, втягують повітря в себе, і неприємний на слух «туре» амазонських племен, що ним подають звістку вартові, чатуючи цілими днями на високих деревах («туре» цей, кажуть, чути на віддалі трьох ліг[83]), і «тепоназтлі» з двома вібристими дерев’яними язичками в ньому – палички до цього барабана з Мексики змащують камеддю із молочного соку рослин, – і «йотли», дзвоники ацтеків,[84] підвішувані кетягами, наче виноград, – і величезний циліндричний барабан, напнутий зміїною шкірою, що його в мексиканському храмі бачив Кортесів супутник Бернал Діас[85] і залишив мальовничий опис меланхолійного звучання цього інструменту.

Доріана чарувала сама химерність цих витворів, своєрідним захватом проймала його думка, що Мистецтво, як і Природа, має теж страховища – речі, потворні на форму і бридкі на голос. Однак через деякий час вони вже оприкріли йому, і він, сидячи знову в опері, один чи з лордом Генрі, захоплено слухав «Тангейзера»[86] і в увертюрі до цього величного твору вловлював відбиття трагедії своєї власної душі.