Розділ «ГЕЛЛОВІН НАДХОДИТЬ РАНО»

— Я сподіваюся, у них вийде, — мовить Петра.

— Я теж, любонько.

— Але мені в це не віриться.

Тепер деякі олені з пожежища, що насувається, вискакують, уже охоплені вогнем.

Генрі перехоплює кермо автобуса. Памела стоїть поряд з ним, тримаючись за хромований стояк. Пасажири — це близько дюжини тих мешканців міста, що сіли в автобус раніше, бо мали якісь фізичні проблеми. Серед них Мейбел Олстен і Мері Лу Кост'ас зі своєю дитиною, на голові в котрої все ще бейсбольний картуз Генрі. Грізний Джо Ламойн теж забрався на борт, хоча в нього проблеми, схоже, не фізичного а радше психічного порядку; він скавчить від страху.

— Топчи педаль і газуй на північ! — кричить Памела. Вогонь уже майже дістався до них, він менше ніж за п'ятсот ярдів попереду, і від його ревіння трясеться світ. — Жени як мазефакер, нізащо не зупиняйся!

Генрі розуміє, що це безнадійно, але оскільки він також розуміє, що краще вже такий вихід, ніж теж безнадійно притискатися спиною до Купола, він блимає передніми фарами і різко рве вперед. Памелу кидає назад, на коліна Чеза Бендера, вчителя — Чезу допомогли залізти в автобус, коли в нього почало пришвидшуватись серцебиття. Він обхоплює Паммі руками, щоб не дати їй впасти. Лунають крики і перелякані зойки, але Генрі їх ледь чує. Він знає, що попри фари скоро перестане бачити дорогу, ну то й що? Він коп, він їздив цією ділянкою шосе тисячі разів.

«Використовуй силу, Люк»[464], — думає він і вголос сміється, вдавлюючи педаль акселератора в долівку, спрямовуючи автобус у палаючу темряву. Річі Кіл'ян, котрий тримається за задні двері автобуса, раптом не може дихати. Часу йому вистачає тільки на те, щоб побачити, як спалахують його руки. За мить температура за бортом автобуса підскакує до восьмисот градусів[465] і його змітає з бампера, немов м'ясну жаринку з розпеченого гриля.

Світильники вздовж центра автобуса ввімкнуті, в їх слабкому жеврінні «опівнічного генделика» зблискують налякані, зрошені потом обличчя пасажирів, але світ ззовні автобуса перетворився на мертвенну чорноту. Кучерявиться смерчами попіл у радикально скорочених променях фар. Генрі кермує по пам'яті, дивуючись, що шини під ним досі не вибухнули. Він усе ще сміється, хоча сам себе не чує через верещання ошпареного кота, яке видає двигун 19-го. Він тримається дороги; цього вже достатньо. Скільки ще залишилося, поки вони вирвуться з іншого боку вогняної стіни? Чи це взагалі можливо, що вони зможуть крізь неї прорватися? Він починає думати, що так, така можливість існує. Боже милостивий, наскільки ж вона широка?

— Ти прорвешся! — кричить Памела. — Ти вже прориваєшся!

«Може бути, — думає Генрі. — Може, я вивезу нас».

Але, Господи, який жар! Він тягнеться рукою до регулятора кондиціонера, збираючись провернути його до кінця, на максимальний холод, і саме в цю мить усередину ввалюються вікна і автобус затоплює жаром. Генрі думає: «Ні! Ні! Не тепер, коли ми так близько».

Але коли з обвугленого автобуса вивітрюється дим, попереду він не бачить нічого, окрім чорної пустелі. Дерева вигоріли до тліючих пнів і сама дорога перетворилася на киплячий рівчак. А відтак ззаду його накриває вогняним кожухом і Генрі Моррісон більше не пам'ятає нічого. Автобус № 19 зіскакує з останків шосе і перекидається, і з кожного його розбитого вікна чвиркає вогонь. Швидко чорніюче гасло ззаду автобуса закликає: «НЕ ПОСПІШАЙ, ДРУЖЕ! МИ ЛЮБИМО НАШИХ ДІТЕЙ!»

Оллі Дінсмор мчить до корівника. Дихальна маска дідуся Тома висить у нього на шиї, а в руках він тягне два кисневих балони з силою, про яку він у себе ніколи не підозрював (другий балон він помітив, коли біг напрямки крізь гараж), хлопчик біжить до сходів, які зведуть його вниз, до картопляного льоху. Згори щось сутужно рипить, це зайнявся дах. З західного боку корівника починають горіти ще й гарбузи, запах такий насичений, поживний, як на День подяки[466] в пеклі.

Пожежа рухається до південної границі Купола, пробігаючи останню сотню ярдів; на фермі Дінсмора руйнуються корівники і щось вибухає. Генріета Клевард задивилася на вогонь, що надходить, і думає: «Ну, я вже стара. Я прожила ціле життя. Його в мене більше, ніж могла б собі уявити ця бідна дівчина».

— Відвернися, любонько, — говорить вона Петрі, — і поклади голову мені на груди.

Петра Ширлз піднімає своє заплакане і дуже юне обличчя до Генріети.

— Мені буде боляче?

— Лише одну секунду, любонько. Заплющ очі, а коли їх розплющиш, ти вже купатимеш ноги в прохолодному ручаї.

Петра промовляє свої останні слова: