Розділ «МУРАШКИ»

— А хіба це не гора?[427]

Великий Джим згаяв хвилинку на зачудування, з якого такого дуба впав синочок місіс Рендолф, коли був маленьким. А тоді продовжив, воліючи швидше закінчити. Йому не світить цієї ночі доброго восьмигодинного сну, за Божого благословення вдасться поспати хоча б п'ять годин. А йому так треба виспатись. Цього так треба його втомленому серцю.

— Потрібно задіяти всі поліцейські машини. По два офіцери на екіпаж. Перевір, щоб у кожного був газовий диспенсер і шокер. Але якщо хтось вистрелить з вогнепальної зброї на очах у репортерів, перед камерами, перед тим нікчемашним зовнішнім світом… Я сам у того вирву кишки на підтяжки до штанів.

— Так, сссер.

— Нехай вони їдуть по узбіччях шосе 119, супроводжують натовп. Ніяких сирен, але мигалки щоб блимали.

— Як на параді, — зауважив Рендолф.

— Атож, Піте, як на параді. Дорожнє полотно нехай залишається вільним для людей. Хто під'їжджатиме на своїх машинах, наказуйте їм залишити їх і далі йти пішки. Оголошуйте це через гучномовці. Я хочу, щоб вони були вже добряче втомленими, коли туди дістануться. Втомлені люди — це люди, більш схильні до покірності.

— А як ти гадаєш, може, нам варто відрядити кілька загонів на пошуки арештантів, утікачів? — Він побачив, як на цих його словах спалахнули очі Великого Джима, і підняв долоню. — Я просто спитав, просто спитав.

— Гаразд, ти заслужив на відповідь. Ти ж, кінець-кінцем, у нас шеф. Правда, Картере?

— Йой, — сказав Картер.

— Відповідь буде однозначна — ні. І це тому, шефе Рендолф… слухай мене уважно… бо вони не можуть втекти. Навкруг Честер Мілла стоїть Купол, і вони абсолютно… беззастережно… не мають ніякої змоги кудись втекти. Тепер ти второпав, як робляться умовиводи? — Він помітив, як почервоніли щоки в Рендолфа, і додав: — Будь обережним з відповіддю. Я тобі раджу.

— Я розумію.

— А тоді зрозумій ще й інше: поки Дейл Барбара перебуватиме десь на волі, не кажучи вже про його спільника Еверета, люди ще ревніше шукатимуть захисту у своїх урядовців. І як би нам не хотілося закручувати гайки, але ми змушені будемо зреагувати на такі обставини.

Рендолф прояснів. Нехай він і не мав поняття, що є й президент і є також гора на ім'я Маккінлі, проте він зрештою докумекав-таки, що Барбі в чистім полі для них може бути набагато вигіднішим за Барбі в кулаку.

— Так, — сказав він. — Будемо змушені. Чорт, а точно ж. А як щодо прес-конференції? Якщо ти на неї не підеш, то, може, захочеш послати…

— Ні, не захочу. Я буду тут, на своєму посту, де моє законне місце, моніторити розвиток подій. А преса нехай собі провадить конференцію з тисячею або й більше тих людей, які припруться туди, до південної межі міста, й лупитимуть там очі, немов ті роззяви на нову будівлю. Нехай щастить їм в інтерпретаціях того белькотіння, якого вони там наслухаються.

— Дехто там може розповісти про не дуже похвальні стосовно нас речі, — промовив Рендолф.

Великий Джим блиснув крижаною усмішкою.

— На те і дав нам Бог міцні плечі, друже. Окрім того, що зможе зробити той нахабний нікчемаха Кокс? В'їде сюди верхи на коні й витурить нас із кабінетів?

Рендолф запопадливо захихотів, вирушив до дверей, але раптом про щось іще згадав.