Розділ «У ДРАЙВІ»

Вигляд у них був безрадісний. Великий Джим і очікував, що ця новина так на них подіє, але вони ще дешево відбулися. Тібодо, перевіряючи свої пальці, згинав їх і розгинав.

— А якщо зброя незаряджена? — запитав Френк. — Якщо пістолети будуть при нас, ну знаєте, просто для остороги?

Великий Джим по-вчительському підняв пальця.

— Френку, я скажу вам те, що казав мені мій батько: нема такої речі, як незаряджений пістолет чи рушниця. У нас добропорядне місто. Наші люди поводитимуться пристойно, я в цьому переконаний. Якщо вони зміняться, тоді змінимося й ми. Зрозуміло?

— Йо, сер, містере Ренні, — невесело відповів Френк.

Великому Джиму це й було потрібно.

Він підвівся. Але замість того, щоб відпустити їх, він простягнув до них руки. Він бачив їхнє нетерпіння і кивнув, так само усміхаючись.

— А тепер. Завтра буде новий великий день, а ми бажаємо, щоб жоден із наших днів не минав без слова молитви. Отже, беріться.

Вони взялися за його руки. Великий Джим заплющив очі й похилив голову.

— Боже правий…

Це зайняло недовгий час.

За кілька хвилин до півночі Барбі піднявся по сходах до свого помешкання; плечі в нього були налиті втомою, єдине, чого він зараз бажав у цім світі, це шести годин забуття, перед тим як підхопитися на дзвінок будильника і знову йти до «Троянди-Шипшини» готувати сніданок.

Утома покинула його, щойно він увімкнув світло — електрика в хаті, дякувати генератору Енді Сендерса, ще працювала.

Тут хтось побував.

Ознака була такою мізерною, що спершу він її не усвідомив. Він заплющив очі, потім знову відкрив і дозволив їм вільно блукати по комбінованій вітальні/кухоньці, намагаючись увібрати ними геть усе. Книжки, які він збирався залишити, не пересовувалися на полиці; стільці стояли, де й стояли; один під торшером, другий біля єдиного в кімнаті вікна з імпозантним видом на задній провулок; кавова чашка і тарілка для тостів у сушарці біля крихітної раковини.

І раптом йому дійшло, як це зазвичай і буває, якщо сильно не тиснути. Килим. Який він подумки називав «не Лінсі»[260].

Приблизно футів п'ять завдовжки і два завширшки. «Не Лінсі» мав ритмічний малюнок із синіх, червоних, білих та коричневих ромбів. Він купив його в Багдаді, але іракський полісмен, котрому він довіряв, запевнив його, що килим цей курдської роботи.

«Дуже старий, дуже красивий, — казав той полісмен. Його звали Латіф-абд-аль-Халік Гассан. Добрий служака. — Схожий на турецькі, та ні-ні-ні, — широка усмішка, білі зуби; через тиждень після того дня на базарі мозок з голови Латіфа-абд-аль-Халіка Гассана вибила куля чийогось снайпера. — Але ні, це не турецькі курди, це іракці!»

Продавець килимів був у жовтій майці з написом НЕ СТРІЛЯЙТЕ В МЕНЕ, Я УСЬОГО ЛИШ ПІАНІСТ[261]. Латіф його слухав, кивав. Вони засміялися разом. Тоді торговець посмикав рукою, аж дивно стало, в суто американському жесті «дрочити» і вони розреготалися ще гучніше.

— Про що це ви? — спитав Барбі.