Розділ «У ДРАЙВІ»

Вона заслужила собі вічну шану, бо дійсно говорила безтурботно. Почувши її голос, люди заозиралися — не тому, що він звучав настирливо, як це знав Барбі, а якраз тому, що навпаки. Він уже бачив таке в Таркіті, Фаллуджі, Багдаді. Найчастіше після вибухів бомб у залюднених громадських місцях, коли прибувала поліція і машини з солдатами.

— ПРОШУ, ЗАКІНЧУЙТЕ СКУПЛЯТИСЯ ШВИДШЕ І ЯКОМОГА СПОКІЙНІШЕ.

Дехто на це зреагували гигиканням, але, озирнувшись одне на одного, люди немов очуняли. У секції № 7 Карла Венціано з соромом, що був просто написаний на її лиці, допомагала підвестися Генріетті Клевард. «Тут повно «Тексматі», вистачить нам обом, — думала Карла. — Що це, Господи прости, на мене найшло?»

Барбі кивнув Розі — продовжуй, — показавши беззвучно губами: кава. Звіддаля він почув цвірінчання санітарної машини, що наближалася.

— КОЛИ ВИ ЗАКІНЧИТЕ, ПРИХОДЬТЕ ДО «ТРОЯНДИ-ШИПШИНИ» НА КАВУ СВІЖУ Й ГАРЯЧУ І ЗА РАХУНОК ЗАКЛАДУ.

Кілька чоловік зааплодували. Хтось із вилудженою горлянкою заволав.

— Кому потрібна та кава? У нас є ПИВО!

Репліку зустріли захопленим реготом.

Джулія смикнула Барбі за рукав. Чоло в неї було наморщене — ну суто на республіканський манер, як подумалось Барбі.

— Вони не скупляються, вони грабують.

— Ви бажаєте займатися редактурою, чи вивести їх звідси раніше, ніж когось тут вб'ють за пакет «Голубої гори»[278] сухого обсмажування? — спитав він.

Вона на мить задумалась, а потім кивнула, серйозність на її обличчі поступилася місцем тій притаманній їй, зверненій до самої себе посмішці, яка йому дедалі більше подобалася.

— Ви маєте рацію, полковнику, — погодилася вона.

Барбі обернувся до Розі, зробив рукою жест, ніби малює коло, і вона заговорила знову. Він повів обох жінок по проходах, почавши з найбільш оголених секцій делікатесів і молочних продуктів, пильнуючи, щоб їм не завадив ніякий надто заводний пияк з тих, хто вже встиг тут надудлитися. Нікого такого не стрілося. Розі почувалася впевненіше, а маркет тихшав. Люди йшли надвір. Багато хто штовхав поперед себе візки з награбованим, проте Барбі все одно вважав це добрим знаком. Що швидше вони вийдуть, то краще, не важить, скільки вони винесуть звідси різного мотлоху… бо ключовим в цьому дійстві було те, що вони чули, що до них звертаються не як до злодіїв, а як до покупців. Поверніть людині, жінці або чоловікові, самоповагу і в більшості випадків — не всім, але більшості особистостей — ви повернете здатність мислити, хоч з якоюсь ясністю.

До них, штовхаючи перед собою заповнений продуктами візок, приєднався Енсон Вілер. Обличчя мав трохи засоромлене, рука в нього кровоточила.

— Хтось ударив мене банкою з оливками, — пояснив він. — Я тепер тхну, як якийсь італійський сендвіч.

Розі передала мегафон Джулії, котра почала повторювати майже те саме звернення, тим самим приємним голосом: «Покупці, закінчуйте і спокійно, порядком виходьте».

— Ми не можемо цього забрати, — промовила Розі, показуючи на Енсонів візок.

— Але ж нам все це потрібне, Розі, — не погодився він, хоча й вибачливим голосом, але вперто. — Нам це дійсно потрібно.

— Тоді ми залишимо тут гроші, — сказала вона. — Якщо хтось уже не поцупив мій гаманець із фургона, звісно.