Розділ «ВЛИП»

— Він помер? — спитала Пайпер.

Твіч знизав плечима.

— Я його не бачив десь з весни. Якщо й так, то врешті здихалась.

Пайпер подивилася на нього осудливо.

— Вибачаюся, преподобна, — злегка уклонився їй Твіч і обернувся до Джинні. — А є вісті від Расті?

— Йому треба трохи відпочити, — відповіла вона. — Я наказала йому піти геть. Він скоро повернеться, я певна.

Пайпер сиділа між ними, з вигляду спокійна. Усередині неї ширшала червона тріщина. У роті оселився кислий присмак. Вона згадала той вечір, коли батько заборонив їй піти на скейт-арену в молі через те, що вона наговорила якихось грубощів матері (тінейджеркою грубощі сипалися з Пайпер Ліббі, як з дірявого мішка). Вона пішла нагору, подзвонила подружці, з якою домовлялася зустрітися, і повідомила ту подружку — абсолютно приємним, перфектно рівним голосом, — що, мовляв, плани змінилися, дещо трапилося і вона не зможе з нею побачитися. Наступного вікенду? Звичайно, угу, аякже, щасливо порозважатися, ні, зі мною все гаразд, бай. А потім влаштувала погром у своїй кімнаті. Закінчила тим, що здерла зі стіни улюблений плакат «Оазиса»[233] і пошматувала його на клапті. На той момент вона вже хрипло плакала, не через жаль, а в черговому нападі тієї люті, що прокочувалися через її підліткові роки, як урагани п'ятої категорії. Десь посеред цього безумства нагору піднявся тато і стояв у дверях, уважно дивився на неї. Нарешті, помітивши його, вона почала задирливо дивитися йому в очі, задихаючись від думки, як вона його ненавидить. Як вона ненавидить їх обох. Якби вони вмерли, вона б жила зі своєю тіткою Рут у Нью-Йорку. Тітка Рут уміла жити весело. Не те що дехто. Він простягнув до неї руки, простягнув з відкритими долонями. Це був якийсь такий ніяковий жест, такий, від якого розсмокталася її лють і ледь не розсипалося на друзки її серце.

— Якщо ти не контролюватимеш свого гніву, твій гнів контролюватиме тебе, — промовив він, і тоді вже пішов геть, ступаючи коридором з похиленою головою. Вона не грюкнула за ним дверима. Вона прикрила їх, дуже-дуже тихо.

Це був той рік, коли вона визначила часті спалахи гніву для себе пріоритетом номер один. Вбити їх цілком означало вбити частину себе, але вона відчувала, що, якщо їй не вдасться в чомусь фундаментально змінитися, вона залишиться п'ятнадцятирічною надовго, дуже-дуже надовго. Вона почала вчитися самоконтролю, і в більшості випадків це вдавалося. Коли відчувала, що контроль вислизає, вона згадувала батькові слова і ті його відкриті долоні, і те, як він повільно йшов коридором верхнього поверху в будинку, де вона виросла. Через дев'ять років, коли він помер, під час жалобної служби вона промовила: «Мій батько сказав мені найважливішу в моєму житті річ». Вона не уточнила, що саме він їй колись сказав, але мати знала; вона сиділа на передній лаві в церкві, настоятелькою якої тепер була її дочка.

За останні двадцять років, коли вона відчувала страшне бажання накинутися на когось — і часто це бажання було на межі контролю, бо люди вміють бути такими дурними, такими вперто тупими, — вона зверталася по батькові слова: якщо ти не контролюватимеш свого гніву, твій гнів контролюватиме тебе.

Але зараз червона тріщина поширювалась і вона відчувала старе бажання кидатися будь-чим. Дряпати шкіру до кривавого поту.

— Ти не питала її, хто це зробив?

— Звісно, що питала, — відповіла Джинні. — Вона не каже. Бо налякана.

Пайпер згадала, як, побачивши матір з дитиною на узбіччі, вона подумала, що там лежить кимсь покинутий мішок зі сміттям. І саме так їх і сприймали ті, хто це зробив. Вона підвелася.

— Я піду з нею побалакаю.

— Саме тепер це не дуже вдала ідея, — сказала Джинні. — Вона на седативах, до того ж…

— Хай спробує, — промовив Твіч. Обличчя він мав бліде. Руки зчеплені між колін. Безупинно потріскував кісточками пальців. — І щасти вам, преподобна.

Очі в Саммі були напівзаплющені. Вона їх повільно відкрила, коли Пайпер сіла поряд з її ліжком.

— Ви… та, хто…

— Так, — узяла її за руку Пайпер. — Мене звуть Пайпер Ліббі.