Розділ «РАКЕТНИЙ УДАР НЕМИНУЧИЙ»

— Глянь! — крикнув Джуніор.

З-за сліпого повороту вони виїхали просто на двох дітей, котрі стояли посеред дороги — хлопчик і дівчинка. Вони не зробили жодного поруху, щоб відскочити. Лиця в них були злякані, пусті. Якби Френкі не боявся подрати вихлопну трубу «Тойоти» об центральний горбок путівця, якби він їхав хоч трохи швидше, він би їх точно збив. А так він втопив педаль гальма і машина стала за два фути від них.

— Ох, Боже мій, як близько, — віддихнув він. — Я думав, у мене вже інфаркт приключився.

— Якщо не приключився в мого батька, то в тебе й поготів не міг, — мовив Джуніор.

— Га?

— Та то я так, — ухилився Джуніор. Діти там так і стояли. Дівчинка була старшою й вищою. Їй було, либонь, років дев'ять. Хлопчик виглядав на п'ять. Обличчя в них були блідими й замурзаними. Вона тримала малого за руку. Вона дивилася вгору на Джуніора, але хлопчик дивився прямо перед собою, немов знайшов щось цікаве для розглядання в тому місці, де була ліва фара «Тойоти».

Джуніор помітив переляк у неї на обличчі й припав перед нею на коліно.

— Любонько, з тобою все гаразд?

Проте відповів йому хлопчик. Заговорив, не відриваючи очей від фари.

— Я хочу до мами. І хочу снітати.

Тепер до Джуніора долучився й Френкі.

— А вони справжні? — промовив він нібито жартома, але водночас і не зовсім. Він торкнувся руки дівчинки.

Вона здригнулася і подивилася на нього.

— Мама не повернулася, — промовила вона тихо.

— Як тебе звуть, любонько? — спитав Джуніор. — І хто твоя матуся?

— Я Аліса Рейчел Епплтон, — відповіла вона. — А він Ейден Патрік Епплтон. Наша мама Вера Епплтон. Наш батько Едвард Епплтон, але вони з мамою розлучилися в минулому році й тепер він живе в Плейно[200], у Техасі. Ми живемо у Вестоні, в Массачусетсі, на Дубовій алеї номер шістдесят. Наш номер телефону… — Вона назвала цифри з беземоційною чіткістю автовідповідача довідкової служби.

— От чорт, нові массачусетські дуринди. Але хто ж іще стане палити дорогий бензин заради того, щоб побачити якісь срані дерева з їх сраним листопадом.

Тепер і Френкі вже стояв навколішках.

— Алісо, — покликав він. — Послухай-но мене, любонько. Де зараз твоя мама?

— Не знаю, — сльози, величезні прозорі краплі покотилися по її щоках. — Ми приїхали дивитися на листя. Іще ми хотіли поплавати на каяку. Нам подобається на каяку, правда, Ейді?