Розділ «Частина друга»

– Ходімо тепер відпочинемо, – сказав Гай, але його обличчя було спотворене від горя.

Крики й звуки сурм розбудили Гая, і його першою думкою було, що на табір учинено нічний напад. Він одягнув свій обладунок і схопив сокиру з грифами, потім, спотикаючись, вибіг із намету, плутаючись у ремінцях металевого нагрудника.

Нічне небо палахкотіло світлом, схожим на світло світанку, але воно сяяло не в тому напрямку, а здіймалося над озером, освітлюючи башти та мури Опета.

Ланнон приєднався до нього, досі напівсонний, лаючись, коли вовтузився над своїм обладунком і з шоломом.

– Що це, Гаю? – запитав він.

– Я не знаю, – признався Гай, і вони стояли, дивлячись на дивне світло, яке ставало дедалі осяйнішим, аж поки вони змогли виразно бачити риси обличчя один в одного.

– Гавань, – сказав Гай, нарешті зрозумівши. – Флот. Жінки.

– Милосердний Ваале, – видихнув Ланнон. – Ходімо!

І вони побігли разом.

Манатассі забрав труби з галер, які лежали на пляжі, перш ніж їх спалив. Кілька невеличких експериментів показали йому, як вони працюють. То була проста процедура, яка здебільшого залежала від напрямку течії та вітру. Він звелів перенести труби суходолом і установити їх на носах двох захоплених рибальських човнів, де команди рабів були досвідченими моряками й охоче перейшли на бік Манатассі.

Береговий вітер ідеально відповідав його задуму й тихо переніс човни до входу в гавань Опета. Манатассі персонально приплив на одному з човнів і стояв тепер на кормі, загорнутий у мантію з леопардової шкіри, дивлячись жорстокими й невблаганними очима, як струмені мастила розбризкуються по розхвильованій вітром воді й спалахують полум’ям.

Перенесене вітром полум’я покотилося в гавань, гуркочучи, як водоспад, і освітивши небо сяйвом фальшивого світанку.

Гай стояв поруч із Ланноном на пристані. Весь басейн гавані був наповнений високим жовтим полум’ям, яке жадібно гуркотіло, хмара чорного диму затулила зоряне небо й накочувала високі хвилі, які поширювали бридкий запах, на місто.

Галери Габбакука Лала стояли, як острови, в морі вогню. На їхніх палубах юрмилися жінки й діти з усіх аристократичних родин Опета, і їхні зойки лунали голосніше, аніж рев полум’я, яке ніби вихоплювалося з горна.

Ті, хто стояв на березі, були не спроможні надати їм хай там яку допомогу, вони дивилися на те, що відбувалося, безпорадними очима, а представники нижчих класів, які юрмилися в провулках, бо їм не дозволили повантажитись на галери, улюлюкали й реготали.

Полум’я перескочило на дерев’яні корпуси галер і причальні линви, швидко піднявшись до переповнених людьми палуб.

Як мурахи на шматку охопленого полум’ям трухлявого дерева, люди безпорадно бігали й штовхалися, аж поки полум’я охопило їх і проковтнуло.

Одну з галер понесло до берега. Її якірні линви згоріли, а вітер штовхав її так, що вона обернулася, і її щогла й такелаж чітко вимальовувалися в жовтому полум’ї. На кормі, на високій башті, припавши одна до одної, стояли Геланка й Імілца, дочки-близнята Ланнона Гікануса, і їхнє русяве волосся світилося в полум’ї.

Манатассі пильно спостерігав за всім, що діялося, і полум’я пожежі відбивалося в його жорстоких жовтих очах. Коли воно згасло й лише обгорілі корпуси галер досі диміли, він підняв свою залізну руку жестом команди. Двоє рибальських човнів підняли вітрила й покинули гавань, притискаючись до вітру, в напрямку півночі, де ворушилася армія Манатассі, схожа на страховище, яке прокидається вдосвіта.

«Оце в такому настрої доводиться нам починати останню битву, з такою сумішшю смутку та гніву», – подумав Гай, ідучи з Ланноном понад шеренгами свого війська.