Розділ «Частина друга»

І вивів його з намету показати охоронців храму. Сотню найкращих воїнів Опета, вартих не менше, аніж когорта війська ює. Ланнон засміявся.

– Гаю, ти спроможний творити чудеса.

Потім обернувся до чоловіків і подивився на них. Вони були свіжі, у начищених і блискучих обладунках, а їхня вовча наснага становила разючий контраст із рештою армії Ланнона.

Ланнон заговорив про їхні обов’язки:

– Ви моя особиста охорона. Коли почнеться битва, перебувайте біля мене, прикривайте мене й Гая Бен-Амона.

Потім відпустив їх, щоб вони поїли й відпочили.

У великому шкіряному наметі Ланнон і Гай складали план битви, вирішуючи, які формування застосувати, опрацьовуючи кілька варіантів розвитку ситуації, а писарі тим часом записували накази.

Їх безперервно уривали офіцери й ад’ютанти, що запитували, якими будуть накази, або повідомляли про пересування ворога.

Ріб-Адді увійшов до намету, попросивши аудієнції, обтираючи долоні, нервово смикаючи себе за велику бороду й шепочучи своїм потаємним голосом охоронця паперів.

– Як бути зі скарбом, величносте? Чи не перемістити його до безпечнішого місця?

– А ти скажи мені, яке місце тепер безпечне? – гарикнув на нього Ланнон, піднявши голову від глиняного ящика, на якому вони з Гаєм досліджували диспозицію. – Ніхто тут не знає про сонячні двері. Залиш скарбницю там, де вона є, вона там буде, поки ми прийдемо по неї.

– Охоронців звідти відкликали, – наполягав Ріб-Адді. – Це неправильно…

– Послухай-но мене, старий чоловіче. Для того щоб перенести скарбницю, знадобляться тисяча чоловіків і десять днів. Я не маю ані стільки часу, ані стількох вільних людей. Іди геть, не заважай нам. Ми маємо важливіші справи, які треба вирішувати тепер.

Ріб-Адді пішов, нічого не розуміючи. Невже існують важливіші справи, аніж ті, які пов’язані зі збереженням скарбниці та золота?

Перед настанням півночі Ланнон випростався й занурив руки в густі золоті пасма свого волосся, уже посрібленого сивиною. Він зітхнув і здавався хворим і стомленим.

– Оце все, що ми спроможні зробити сьогодні, Гаю. Усе інше – в руках богів. – Він обняв Гая за плечі й повів його до виходу з намету. – Випиймо по чаші вина, подихаємо озерним повітрям, а тоді спати.

Вони стояли вдвох біля намету, п’ючи разом, і прохолодний вітрець налетів від озера й заворушив китиці на золотих бойових штандартах.

Несподівано увагу Гая привернув великий брунатний собака, який спав, згорнувшись у клубочок, під стіною намету й прокинувся від їхніх голосів. Потім Гай побачив, що то маленький бушмен Ксаї, вірний, як завжди, спить біля намету свого хазяїна. Він примусив себе прокинутися, всміхнувся, коли побачив Ланнона й Гая, і прийшов, щоб присісти навпочіпки біля Ланнона.

– Я намагався відіслати його геть, – сказав Ланнон. – Він не розуміє. Він мене не покине. – Ланнон зітхнув. – Немає потреби, щоб він теж помер, але як я можу примусити його піти?

– Пошли його з дорученням, – запропонував Гай, і Ланнон подивився на нього замисленим поглядом.