Розділ «Частина друга»

– Ходімо! – крикнув Ланнон, підхопився на ноги й побіг, підстрибуючи, вниз схилом.

Гай іще якусь хвилину спостерігав неймовірну фалангу живих істот, яка сунула до провалини, потім закинув сокиру на плече й побіг за Ланноном. Його довге чорне волосся майоріло на вітрі, біг він швидко, як коза або кроль, тому вибіг на рівнину з Ланноном одночасно і повів царя до центру провалини, де для них обох вирили яму, й із десяток пучків дротиків там лежали напоготові.

Ланнон стрибнув у яму поруч нього.

– Це був забіг без золотого призу, – засміявся він.

– Треба було призначити, – відповів Гай, і вони припали до краю ями й виглянули в долину.

Видовище було жахливе. Уся долина, від краю до краю, була наповнена хвилею живих істот, а над ними нависала висока брунатна стіна пилюки, крізь яку зловісно пробивалися тьмяні промені низького сонця.

Голови та гриви передніх тварин розгойдувалися, наче поверхня бурхливого потоку, а над ними підіймалися схожі на палиці шиї жирафів і страусів. Хвиля котилася вниз, прямо на них, аж земля двигтіла, а вони дивилися на все це, опановані страхом і подивом.

Ланнон ретельно вибрав відповідну хвилину, дочекавшись, коли потік дичини перетне призначену ним лінію. Ця хвилина настала, й він подав знак сурмачеві. Пролунала одна-єдина нота атаки, повторена багато разів.

Від землі біля самого підніжжя рухливої стіни живих істот піднялася шерега лучників. Вони встигли вистрелити чотири рази, перш ніж стіна перекотилася через них. Чотири тисячі стріл, випущених за двадцять секунд, падали на покоси мертвих тварин і тих, які кричали в агонії від болю в переламаних кістках або в простромленому стрілами тілі.

Підштовхувані власною величезною вагою, тварини сунули вперед, тоді як залп за залпом стріли спустошували їхні ряди, і трупи та поранені утворювали величезні кучугури.

Дрібніша дичина була винищена лучниками, але тварини з твердою шкірою пробивалися далі зі стрілами, які стриміли з їхніх боків. Великі сірі носороги з диким поглядом проштовхувалися до лінії сітей, вимахуючи рогами на носі. Нажахані жирафи мчали чвалом на своїх довгих ногах. Табун чорних буйволів біг суцільною масою, плече до плеча, немов заздалегідь організована команда.

Вони проривалися до сітей і там падали, пручаючись і лементуючи. Списи втикалися в них, поки вони качалися й ревіли, заплутані в міцних сітях. Ланнон та його люди докладали розпачливих зусиль, щоб виплутати мертвих із мережива сітей і знову встромити в землю стовпи, але їхні зусилля не давали потрібного результату. Тепер їх було надто багато, і смерть панувала повсюди, крім безпечної схованки в ямах. Збожеволівши під дощем стріл, поранена дичина нападала на кожну людину, яка їй траплялася.

Гай побачив, як розлючений носоріг підкинув рогом солдата. Той злетів у повітря, упав на тверду землю й умить був розтоптаний і розтовчений у пилюці на рідку лемішку ордами, які сунули слідом.

Тепер Ланнон не вилазив із ями й метав звідти списи з дивовижною точністю й силою, спрямовуючи кожен удар у ребра дичини, яка його проминала. Він навалив цілу купу трупів біля своєї ями, горлаючи й сміючись у божевільному збудженні полювання.

Гай також пройнявся його божевіллям. Він танцював і кричав, і вимахував сокирою, охороняючи спину та бік Ланнона, кидаючи списа, коли якась величезна тварина загрожувала наступити на їхню яму й розчавити всіх тих, хто в ній перебував.

І він, і Ланнон просякли власним потом і були обліплені пилюкою, яка кружляла над ними й уже перетворилася на тверду кору на їхніх тілах. Камінь, пожбурений чиїмось копитом, розбив Гаєві лоб до самої кістки черепа, й він відірвав клапоть матерії від туніки, швидко забинтував собі рану, майже не уриваючи свого танцю збудження.

Попереду них лучників відкинуло вагою тваринної плоті. Стріли в них закінчилися, вони попадали у свої ями й дозволили, щоб ряди дичини перекочувалися через них.

Гай побачив, як нові ряди ще не поранених тварин насуваються на них, схопив свого царя, який збожеволів від крові, й потяг його, не даючи йому випручатись, на саме дно ями, й вони лежали там, прикривши голови руками, тоді як під натиском ратиць і копит краї ями обвалювалися на них. Земля душила їх, і вони прикривали обличчя краями тунік і задихалися, намагаючись ковтнути бодай трохи повітря.

Молодий жеребець зебри звалився в їхню яму. Перед смертельною небезпекою він хвицав ногами й нажахано іржав, а його могутні жовті зуби клацали, не розбираючи, що опинялося між ними.

Гай відкотився вбік, рятуючись від гострих, як бритва, ратиць. Він зробив коротку перерву, щоб прицілитися, а тоді вистрелив правою рукою вгору. Гострий шпичак на кінці сокири з грифами влучив під саму щелепу нажаханої тварини, проникши їй у самий мозок. Вона обм’якла, затремтівши, тепла й м’яка, на них, і труп тепер захищав їх від шторму копит і ратиць, який шаленів над ними.