Розділ «Частина перша»

Лорен витратив на споглядання колодязя рівно тридцять секунд, перед тим як вирушив у вузьку долину між двома гранітними кряжами. Я спостерігав за ним, поки він зник між деревами, ретельно шукаючи те, що заповзявся знайти, й через двадцять хвилин його слабкі крики долинули до мене.

– Бене! Ходи сюди! Швидко!

Я примусив себе сповзти з цямрини колодязя й пошкутильгав униз у долину.

– Ось де вона, Бене.

Лорен був опанований неймовірним збудженням, і мене знову вразила думка про те, яку силу має золото, щоб прискорювати найледачіший пульс і запалювати вогонь жадібності в очах, які давно стомилися від життя. Я не належу до осіб, що надто захоплюються матеріальними благами, але спокуслива принадливість та магічна сила золота прискорила й моє дихання, коли я стояв біля Лорена й ми дивилися на шахту, в якій колись працювали стародавні люди.

Вона не вражала ані розмірами, ані якимись іншими характеристиками, досить мілка заглибина, траншея, дно якої опускалося не більш як на три фути нижче від землі, її краї були м’яко заокруглені, вона звивалася між деревами, наче давня, напівстерта стежка.

– Відкритий забій, – сказав мені Лорен. – Вони йшли в напрямку, в якому залягала золотоносна жила.

– А потім знову його засипали, – нагадав я йому про дивну звичку стародавніх людей заповнювати землею всі їхні розробки, перш ніж покинути їх. Ця мілка траншея утворилася внаслідок осідання ґрунту, яким вони заповнили її.

– Ходімо, – сказав Лорен. – Простежмо, куди вона йде.

Ми йшли понад стародавнім відкритим забоєм, аж поки на відстані милі півтори він закінчився.

– Якби нам знайти бодай один із їхніх відвалів, – промурмотів Лорен, поки ми обстежували густу рослинність, шукаючи купу подрібненого скелястого ґрунту. – Або принаймні шматок руди, якого вони не помітили.

Мені боліла спина, тому я сів на повалене дерево, щоб відпочити, й надав Лорену можливість продовжувати пошук. Він пішов геть між деревами, покинувши мене самого, і я утішався відчуттям історії, яке огортає мене завжди, коли я опиняюся сам-один у такому місці, як це.

Рівень води в колодязі був на глибині п’ятдесятьох футів, тому я зробив висновок, що саме до такої глибини стародавні шахтарі поглиблювали свій забій. Вони не мали ані насосів, ані обладнання, за допомогою якого могли б викидати руду на поверхню, а тому, як тільки вода просочувалася в забій, вони залишали його й ішли шукати нову золотоносну жилу.

Ця шахта була відкритим забоєм завдовжки в півтори милі, завширшки в шість футів і завглибшки в п’ятдесят, видовбана в твердій породі за допомогою залізних кирок і залізних клинів, які забивалися в тіло скелі кам’яними молотами. Коли скеля була надто твердою й не піддавалася цим інструментам, вони розкладали в забої вогнище й поливали камінь водою, змішаною з кислим вином, щоб розколоти нагріту поверхню. Саме цей метод застосовував Ганнібал, щоб прибрати з дороги уламки скель, які не давали його слонам пройти крізь Альпи, – отже, то був давній карфагенський трюк, можна його назвати й так. Від шарів руди вони відколювали шматки золотоносного кварцу, складали їх у кошики й витягували на поверхню мотузками, сплетеними із сиром’ятної шкіри.

Застосовуючи такий метод, вони здобули близько семисот тонн чистого золота на поверхні в триста тисяч квадратних миль у Південній та Центральній Африці, а також велику кількість заліза, міді та олова.

– Це буде двадцять два мільйони унцій золота по сорок доларів за унцію, отже, сума прибутку становить вісімсот вісімдесят мільйонів доларів, – голосно підрахував я, потім додав: – Вельми непоганий шматок хліба.

– Бене, ти де? – гукнув Лорен, повертаючись із гущавини дерев. – Я знайшов шматок золотоносної руди.

Він тримав у руці уламок скелі й подав його мені.

– Що ти скажеш про це?

– Синій цукровий кварц, – мовив я. Я лизнув його, щоб зволожити поверхню, а тоді підняв його до сонячного світла. – Чудово! – вигукнув я, коли природне золото заблищало вологим блиском, обернувши світло до мене й заповнивши прожилки й тоненькі розколини у кварці, як масло в сандвічі.