Розділ «Частина перша»

– Мій дід розповідав мені, що за часів його молодості буйволів у цих краях, нижче від великої річки, було не менше, ніж сарани, їхні тіла забарвлювали землю в чорний колір, але потім прийшла червона хвороба.

– Чума рогатої худоби, – пояснив я Лоренові.

– І їх помирало так багато, що вони падали один на одного на купи. Стерв’ятники не могли літати, бо їхні туго набиті шлунки тягли їх донизу, і кістки буйволів лежали на сонці, схожі на поля білих маргариток, які розквітають навесні на землі Намакваленду.

Вони розмовляли й після того, як жінки та діти згорнулися клубочками й поснули, як жовті цуценята на запилюженій землі. Вони розмовляли про благородних тварин і великі полювання й стали такими великими друзями біля вогнища, що нарешті Ксаї сором’язливо мені сказав:

– Я хотів би вирушити на полювання з цим чоловіком. Я показав би йому слона, такого, яких знав мій дід: у нього бивні завтовшки з моє тіло й довгі, як ратище метального списа.

«І Лорен умить забув про намір дослідити руїни та караванні шляхи», – подумав я, коли побачив, як освітилося його обличчя на цю пропозицію.

– Але, – додав я, – він каже, що ми повинні залишити лендровер тут. Вони почули, що ми їдемо, за півгодини до того, як ми прибули сьогодні, й він каже, що той слон дуже старий і дуже розумний та хитрий. А це означає, що нам треба тепер обов’язково поспати. Завтра нас чекає до біса напружений день.

На той час, коли зійшло сонце, ми були в дорозі вже три години, роса намочила наші штани до колін, але ми навіть не відчули нічної прохолоди – так швидко ми йшли, бо докладали неймовірних зусиль, пересуваючись нечувано швидкою ходою, щоб не відстати від двох крихітних коричневих постатей, які маячили попереду нас. Ксаї й Ґал бігли тим розхитаним клусом, яким можна протягом цілого дня поглинати милю за милею, анітрохи не стомлюючись, їхні маленькі брунатні постаті танцювали перед нами, ледь видимі крізь дедалі густіші колючі чагарники та кущі.

– Як тобі ведеться, Бене?

Я щось буркнув у відповідь і переклав дробовик на інше плече.

– А ходити вони вміють, малі виродки.

– Брате, ти тільки починаєш свій перехід, – остеріг я його.

Бушмени привели нас у нерівну непривітну місцевість, де із землі стриміли гострі гребені чорного залізняку, а чагарник був сірий, шпичакуватий і переплутаний, де глибокі розколини змережали рівну поверхню плоскогір’я, а спека була нещадна й люта, вона висмоктувала вологу з наших тіл і висушувала її, утворюючи смуги солі на наших сорочках. Саме таку місцевість мудрий старий слон-самець, усе життя переслідуваний людьми, міг обрати собі за притулок.

Ми відпочили з півгодини ополудні, шукаючи захисту під великою брилою (до її чорної поверхні було годі доторкнутися, бо вона обпалювала руки) й випивши кілька ковтків теплуватої води, потім пішли далі й майже відразу натрапили на слід.

– Ось де він. – Кінчиком отруєної стріли Ксаї накреслив обриси слонової ступні на твердій, як залізо, землі. – Невже ви його не бачите? – роздратовано запитав він.

Але хоч як уважно ми придивлялися до того місця, застосувавши весь свій досвід, ми там нічогісінько не бачили.

– Якщо це слід слона, – промурмотів Лорен, – тоді я китайський ремісник.

Але Ксаї впевнено звернув на новий напрямок крізь колючий чагарник, і ми видерлися на нове скелясте узгір’я, йдучи по сліду, якого Лорен і я не могли навіть бачити. Неподалік від вершини пагорба лежала купа слонячого гною, ще волога, хоч сонце пекло немилосердно, і хмарка жовтих та оранжевих метеликів кружляла над нею, приваблена вогкістю. Гній нагадував набивку матраца з волокна кокосової пальми.

– Ось те, сього ти сюкав, – прошепотів я Лоренові. – Тепел не балися.

– Це клятий чарівник, а не мисливець, – промурмотів Лорен, здивовано похитавши головою й знімаючи важку гвинтівку з плеча, щоб узяти її під руку.