Розділ «Частина перша»

Я мав нагоду переконатися, що загроза загинути від стріли з отруєним наконечником могла й такого чоловіка, як Лорен, перетворити на боягуза.

– Не хочу ризикувати. Що завгодно може примусити їх пустити стрілу з лука.

– Вони можуть бути позаду нас.

Голос йому тремтів, і я відчув, як шкіра в мене між лопатками засвербіла, коли мені вчувся посвист стріли. Проте з кожним кроком назад мій страх зменшувався, а за п’ятдесят ярдів від убитого буйвола я ризикнув озватися до них.

– Мир вам! – гукнув я. – Ми не хочемо завдати вам шкоди.

Відповідь надійшла негайно, схожий на пташиний, позбавлений тіла голос, здавалося, пролунав просто з розпеченого повітря.

– Скажи великій біловолосій голові, щоб він поклав зброю, бо ми не знаємо його.

– Ксаї! – вигукнув я з полегкістю й захватом. – Брате мій!

Його очі світлі, як жовтий місяць,

Його копита викрешують вогонь із залізних пагорбів.

Ми заспівали буйволину пісню разом, чоловіки поприсідали навколо стрибучих омахів вогню, вибиваючи долонями складний ритм. Жінки танцювали в зовнішньому колі, яке утворили навколо нас, вигинаючи тіла й човгаючи ногами, наслідуючи буйвола та елегантного мисливця. Світло від вогнища вигравало на їхній золотаво-жовтій шкірі, їхні маленькі дитячі тіла з дивовижно випнутими сідницями й опуклими маленькими жовтими персами підстрибували в ритмі танцю.

Пташка-стріла вилетіла з моєї руки,

Швидка, як бджола або шуліка, що падає з неба.

Віти дерев навколо нас були обвішані важкими гірляндами свіжого м’яса, що там сушилося, а за вогнищем шакали й гієни завивали з розпуки, звертаючись до синього неба й нюхаючи спокусливі пахощі недосяжної для них їжі.

Його кров яскрава, як квітка,

І солодкий, як дикий мед, смак його тіла.

Танець нарешті закінчився, й жінки захихотіли й по-пташиному заспівали, підходячи ближче до вогню, щоб заштовхати більше м’яса у свої маленькі круглі животи. Бушмени та їхні жінки жахаються великого розміру, й Лорен здавався їм великим золотим велетом. Вони обговорювали його якості у відвертій та інтимній манері, починаючи з золотавої голови й переходячи щораз нижче й нижче, аж поки я не витримав і голосно засміявся.

– Що там кумедного? – запитав Лорен, і я йому пояснив. – Господи, вони не могли такого сказати!

Лорен, шокований, дивився на жінок із жахом, а вони затулили роти долонями й голосно захихотіли.

Я сидів між Ксаї та Лореном, один із них курив, а другий жував сигару марки «Ромео і Джульєта», і я перекладав їхню розмову. Вони говорили про тварин і птахів, бо обидва мали спільну пристрасть – полювання.