Розділ «Частина перша»

– Кого ти називаєш виродком? – прохрипів я до нього. Вираз полегкості, що освітив його стурбоване обличчя, був однією з найприємніших речей, які я будь-коли бачив.

Моє тіло було негнучке й болюче, плече й поперек покриті синцями, а на скроні я намацав шишку, яка не давала до себе торкнутися.

– Ти зможеш іти? – клопотався біля мене Лорен.

– Спробую.

Зіп’явшись на ноги, я не відчув великого болю, й мене навіть опанувало бажання сфотографувати великого мертвого звіра, який застиг у такій позі, ніби молився, спершись головою на загнуті жовті ікла. Лорен і бушмен примостилися сидіти на його голові.

– Сьогодні ми заночуємо біля Води-у-Скелях, – сказав мені Ксаї, – а завтра повернемося й заберемо ікла.

– А це далеко? – із сумнівом запитав я.

– Близько! – запевнив мене Ксаї. – Дуже близько.

Я подивився на нього з підозрою, бо чув, як точно такими словами він охарактеризував відстань у півсотні миль.

– Було б збіса добре, якби ти правду сказав, – буркнув я англійською мовою, але, на мій превеликий подив, відстань туди й справді виявилася невеликою, значно ближчою, ніж я сподівався, і там було багато іншого, чого я теж не сподівався.

Ми перейшли через гребінь гори, я шкутильгав, спираючись на руку Лорена, й опинилися на широкому гранітному майданчику, такій собі куполовидній скелі, розміром майже в чотири акри. Я скинув на неї лише один погляд, на ряди мілких заокруглених заглибин, що покривали майже всю поверхню, й у мене вихопився крик радості. Я вже не потребував підтримки Лорена, й ми обидва вибігли на кам’яну підлогу, радісно регочучи, коли дивилися на правильні лінії почасти стертих заглибин.

– Тут мали бути великі розробки, Бене, – екзальтовано вигукнув Лорен, будуючи своє припущення на кількості заглибин. – Їх тут не менше ніж тисяча!

– Більше! – сказав я. – Близько двох тисяч.

Я замовк, і моя уява намалювала мені довгі регулярні лінії голих рабів, що стоять навколішки на скельній поверхні, кожен біля однієї зі стертих заглибин, кожен прикутий до сусідів залізним невільницьким ланцюгом, кожен із важким залізним товкачем у руках, яким він розбиває золотоносну руду в кам’яній ступі, яку втримує між коліньми.

Я уявив собі, як за спинами рабів ходять їхні наглядачі зі шкіряними канчуками в руках, як вони стежать за тим, щоб скельна порода розбивалася на дрібний порошок. Я побачив, як нескінченні колони рабів, балансуючи на головах кошиками, наповненими рудою, виходять із розробок. І все це відбувалося майже дві тисячі років тому.

– Цікаво, де тут шахта, – сказав Лорен, якого опанували ті самі думки, що й мене.

– І вода? – додав я. – Їм була потрібна вода, щоб промивати золото.

– До дідька воду! – закричав Лорен. – Мені потрібна шахта, ці стародавні хлопці обробляли тільки ту руду, в якій було не менше трьох унцій золота, вони зупинялися, коли виникала потреба застосовувати воду – десь тут поблизу має бути клятущий дім зі скарбами.

Саме так були зруйновані всі стародавні шахти. Слід віддати належне мистецтву стародавніх металургів, адже місце розташування майже кожної сучасної шахти в Центральній Африці вони відкрили дві тисячі років тому. Сучасні гірники знищили всі сліди стародавніх розробок через поспіх знайти стародавні золотоносні жили. Я дав собі обіцянку, що я принаймні буду першим на цьому місці, до того як тут з’являться вандали з відбійними молотками та динамітом.

Воду ми знайшли на дні колодязя в п’ятдесят футів завглибшки, прорубаному в живій скелі, зі стінами, викладеними обтесаними каменями. Це був найкращий зразок стародавнього колодязя, який мені будь-коли довелося бачити. Не випадало сумніватися, що його підтримували в доброму стані бушмени, і я милувався ним, поки Ксаї знайшов у схованці між скелями мотузку із сирої шкіри та шкіряне відро. Він опустив відро в колодязь і витяг його наповненим прозорою водою, в якій плавали кілька дохлих жаб і втоплений лісовий пацюк. Я постановив прокип’ятити кожну краплю цієї води, перш ніж вона доторкнеться моїх уст.