Розділ «Частина перша»

Увечері Лорен говорив зі мною по радіо.

– Нарешті нам пощастило сконтактуватися з Кусто, Бене. Він подорожує в Тихому океані, але працівники мого офісу в Сан-Франциско розмовляли з ним. Він думає, що зміг би допомогти, але немає жодного шансу, що зможе приїхати раніше, ніж у наступному році. У нього все розписано на наступні вісім місяців.

Це було моє останнє виправдання для того, щоб залишитися на певний час у Місячному місті, і я почав пакувати свої приватні папери. Саллі запропонувала мені допомогу. Ми працювали до пізнього вечора, переглядаючи тисячі фотографій. Раз у раз ми робили паузу, щоб уважніше оглянути особливо цікавий знімок або посміятися, дивлячись на той, який був знятий задля розваги, пригадуючи щасливі дні, які ми прожили разом за стільки місяців.

Нарешті ми добулися до папки з фотографіями білого царя.

– Мій чарівний і таємничий цар, – зітхнула Саллі. – Невже ти більш нічого не можеш повідомити нам? Звідки ти сюди прийшов? Кого ти любив? У скількох битвах ти брав участь, затуляючись бойовим щитом, і хто плакав над твоїми ранами, коли тебе приносили додому з поля битви?

Ми повільно передивлялися товсту паку світлин, знятих з усіх кутів, з усіма можливими змінами освітлення, витримки і техніки друкування фотографій.

Одна деталь на одному зі знімків привабила мою увагу. Думаю, я підняв його цілком підсвідомо. Я пильно вдивлявся в нього, ніби вперше бачив. Я мав таке відчуття, ніби щось тріпотить у мені, наче спійманий птах, ніби електричний струм пробіг по моїх руках.

– Сал, – сказав я і потім замовк.

– Що таке, Бене?

Вона зловила придушене хвилювання в моєму голосі.

– Світло! – сказав я. – Чи ти пам’ятаєш, як ми вперше побачили місто в місячному світлі? Пам’ятаєш, під яким кутом падало тоді світло і якою була його інтенсивність?

– Так, – кивнула вона головою з виразом великої цікавості.

– Ти це бачиш, Сал? – я доторкнувся до обличчя білого царя. – Ти пам’ятаєш той знімок, який я віддав Ло? Пам’ятаєш, який знак був на ньому?

Вона пильно подивилася на фотографію. Тут її не так чітко видно, але вона була тут – та сама ледь помітна форма хреста, накладена на смертельно бліде обличчя.

– Що це? – спантеличено запитала Саллі, крутячи фотографію в руках, щоб спіймати на неї світло.

– Не знаю, – сказав я, йдучи через кімнату до комори, в якій зберігалося всіляке обладнання, й почав там нишпорити. – Але хай мене чорти візьмуть, якщо я не довідаюся.

Я вийшов із комори й подав їй один із ліхтарів на чотири батарейки.

– Візьми це й ходи за мною, Ватсон.

– Схоже, ми робимо свою найкращу роботу вночі, – почала Саллі, й потім до неї дійшло, що вона сказала. – Я не те мала на увазі, – докинула вона, щоб упередити будь-яке моє зауваження непристойного характеру.

У печері було тихо, як у стародавній гробниці, й наші кроки гучно відлунювали, коли ми йшли берегом басейну до портрета білого царя. Пучки світла від наших ліхтарів танцювали на ньому, й він дивився на нас, величний і зосереджений у собі.