Розділ «Частина перша»

– Ми підійдемо туди ближче, – сказав він. – Мені хотілося б зустріти великого лева з чорною гривою. – Він клацнув затвором гвинтівки. – Візьми дробовика, Бене, заряди його картеччю.

Я звик мислити в такий спосіб. Якщо лев перебуває надто далеко, щоб давати мені підставу застосовувати рушницю, ми не будемо з ним сваритися. Але якщо він близько, я волію мати в руках зброю, яка не дасть промаху.

Лорен пішов крізь траву, яка досягала до пояса, я подався за ним, відступаючи трохи вбік, щоб він не перебував на моїй лінії вогню, тримаючи напоготові дробовик, заряджений на лева, а мої кишені віддималися від запасних зарядів. Ми пересувалися повільно, намагаючись визначити фокальну точку цього табуна стерв’ятників, бо вони сиділи на деревах на площі в половину квадратної милі.

Кожен крок побільшував нашу напругу, бо ми сподівалися наштовхнутися на цілий прайд левів, які лежать у траві. Лорен указував мені на кожну зміну напрямку, й ми ретельно обстежували місцевість, ходячи туди-сюди. З дерев, які ми проминали, птахи зривалися в політ, перетворюючись у чудодійний спосіб із незграбних і недоладних постатей у щось граційне й прекрасне, коли вони опинялися у своїй справжній стихії.

Горло в мене пересохло від збудження і приємного страху. Я бачив, що в Лорена проступив піт крізь сорочку, і це було не лише наслідком спеки. Його кожен рух був позначений стримуваною енергією, готовою вибухнути на перший знак переслідуваної дичини. Я любив цю частину полювання, бо в кожному з нас досі існує прихований атавістичний порив мисливця, але мені було бридко лише вбивати.

Лорен завмер, тримаючи рушницю напоготові. Він дивився вперед, і я напружився, готуючись почути гуркіт пострілу, що, як я знав, зараз пролунає. Але минали секунди, повільні, як густе масло, що стікає крізь якийсь отвір, а Лорен досі стояв, майже непомітно обертаючи голову й щось шукаючи поглядом.

Я покрадьки підійшов і став поруч. Попереду нас була ділянка столоченої й прим’ятої трави. У центрі лежало тіло мертвого буйвола з роздутим від газів черевом, обліплене великими блискучими зеленими мухами, що роїлися над його мертвими очима та залітали в роззявлений рот. Я не побачив слідів пазурів у товстій шкурі, покритій зваляною чорною шерстю, перемежованою з плямами голого тіла та грубими струпами.

Я подивився вниз на землю, намагаючись не наступити на суху галузку, трохи відійшов і побачив маленький дитячий людський слід на клаптику розворушеної мурахами землі.

Я відчув, як волосинки в мене на шиї заворушилися, бо ми натрапили на щось збіса небезпечніше, аніж прайд левів. Я швидко знову подивився на мертвого буйвола й уперше помітив тонку очеретину завдовжки два дюйми, яка стриміла зі зморшкуватої шкіри на його шиї. Плоть навколо неї розпухла, була тугою й твердою.

– Ло! – перелякано прохрипів я. – Забираймося звідси якомога швидше – цього буйвола вполювали бушмени.

Голова в Лорена смикнулася, й він витріщився на мене. Я побачив, як краєчки його ніздрів побіліли, набувши кольору китайської порцеляни.

– Звідки ти знаєш? – хрипко запитав він.

– Сліди біля твоїх ніг. – Він подивився вниз. – Стріла в шиї буйвола.

Він не став сперечатися.

– Ти в цьому тямиш більше, Бен. Що нам робити?

Тепер і з нього полилося не менше поту, ніж із мене.

Я сказав йому:

– Відступаймо назад повільно, повільно! Не обертайся спиною й не роби несподіваних рухів. Вони стежать за нами. Мабуть, вони дуже близько.

Ми стали відступати, стискаючи зброю долонями, промоклими від поту, кидаючи напружені погляди то праворуч, то ліворуч.

– Озвися до них, Бене, Бога ради озвися! – прошепотів Лорен.