Розділ «Частина перша»

І ми метнулися разом угору стежкою на вершину берега, зірвавши з плечей рушниці й намагаючись тримати їх націленими перед собою. Я відчув полегкість, що чекання закінчилося. Почалося.

Мене опанувало дивне відчуття, ніби я не рухаюся, ніби не біжу, а лише рахую час. Дорога вгору здавалася нескінченною, мої ноги налилися свинцевим тягарем, а в гарячій глухій тиші двигуни лендроверів були нечутні, зате наші кроки гупали, наче копита слонів.

Ми вибігли на вершину берега.

Сержант Ндабука сидів за кермом нашого лендровера, відхиливши машину в напрямку до нас, пригальмувавши, щоб ми стрибнули всередину.

Два інші лендровери здавали назад, готові прикрити нас і звертаючи на дорогу з наготовленими до бою важкими кулеметами.

– Стрибайте! – гукнув Макдоналд. – Забираймося звідси!

Я стрибнув у бічні дверцята лендровера, й Лорен запхався поруч мене.

– Швидше! – наказав він сержантові.

Двигун заревів, і машина шарпнулася вперед. Від тієї миті, коли ми побігли, й до тієї, коли заскочили до автомобіля, що набирав швидкість, минуло, либонь, не більше шести секунд. Усе відбулося дуже швидко, і я впав навколішки, просунувши автоматичну рушницю вперед, щоб прикрити один із флангів. У цю мить вони відкрили по нас вогонь. Повітря навколо мене розкололося від тисячі куль, тоді як стрілянина лунала так, ніби якусь залізяку швидко тягли по гофрованому залізному паркану.

Автомобіль Макдоналда виводив нас звідси, назад по щойно пройденій нами дорозі. Він також відстрілювався. Я побачив, як куля влучила в кулеметника. Його голова шарпнулася назад, наче він одержав важкий удар кулаком, і капелюх злетів йому з голови. Він сповз на сидіння, а тепер його зброя крутилася на станині.

Вони були під берегом річки, ідучи вздовж нього, заховані в очереті та в чагарнику. Я побачив постріли, що виблискували, мов мечі. Я вистрелив, цілячись у них, але лендровер підкинуло, й мій залп ударив нижче від них. Пилюка злетіла вгору нижче берега, наче по ньому шмагонули батогом. Я поправив ціль і дав новий залп – зброя підстрибувала в моїх руках. Я дивився, як нагинався й тремтів очерет, коли мої кулі пролітали крізь нього. Хтось зойкнув, то був тонкий, позбавлений почуття звук, і моя зброя клацнула, повідомляючи, що заряд закінчився.

Я схопив новий магазин, дивлячись уперед, щоб оцінити, чи довго ще ми будемо під обстрілом. Макдоналд саме в’їздив у ліс, обабіч дороги там стояли високі дерева, показуючи, куди треба їхати. Я побачив щойно розворушену й добре вирівняну землю на дорозі перед машиною Макдоналда й тоді зрозумів, чому вони утримувалися від вогню, аж поки не примусили нас ускочити в пастку.

Я розтулив рота, щоб прокричати застереження, але мій крик загубився посеред незмовкної стрілянини та гуркотіння двигунів.

Макдоналд наїхав на міни, закладені для нас у наших слідах, і гуркіт вибуху супроводжувався яскравим спалахом світла, що обпалило мені сітківку очей. Вибух боляче відбився в моїх вухах, і лендровер Макдоналда поточився назад, як поранений лев. Його передок був розтовчений, одне з коліс ліниво оберталося в повітрі. Машина завалилася назад, притиснувши людей, які в ній сиділи. Другий лендровер наїхав на перший на швидкості тридцять миль на годину. Пролунав оглушливий скрегіт металу, коли двоє автомобілів зіштовхнулися.

– Стережися! – закричав Лорен, і сержант круто повернув кермо, щоб уникнути зіткнення з покаліченими автомобілями.

Наш лендровер завис на двох колесах і перевернувся набік. Нас викинуло з машини на скелясту землю.

Запала тиша, яка тривала три чи чотири секунди. То була тиша несподіванки, навіть наші вороги були приголомшені тим крахом, який вони спричинили. Ми були, мабуть, на відстані півсотні ярдів від ложа пересохлої річки, де залягли люди Тимоті. Територія, що нас відокремлювала, була ріденько вкрита хінними деревами. Ці дерева та розбиті корпуси автомобілів давали нам ненадійне прикриття.

Гвинтівка вилетіла в мене з рук, і, коли я понишпорив руками, щоб знайти її, намацав Ксаї. Він лежав, притулившись до мене. Я мигцем побачив його нажахане обличчя і поповз до Лорена.

– У тебе все гаразд?

Замість відповіді він сказав: «Поглянь!» За двадцять футів від нас Алестер Макдоналд лежав на спині, а вся вага лендровера тисла йому на таз. Він відпихав металеву масу слабкими тремтячими руками й тихо стогнав.