Розділ «Частина перша»

Я підвівся на ноги, щоб підійти до нього, й у цю мить знову затріщала стрілянина. Нас обсипало кулями, які з торохтінням падали на лендровери, змінюючи напрям польоту, здіймаючи хмари пилюки та дощ кам’яних уламків, кулями, що рикошетили з тим звуком, із яким роздирають шовк, – і Лорен потяг мене вниз.

Я відчув якийсь рух поруч себе, й, коли обернувся в той бік, маленький Ксаї тихо заскавулів, як неспокійне немовля. Я простяг руку, щоб його заспокоїти, але мій доторк лише розбуркав його. Він підхопився на ноги, його темні бурштинові очі спалахнули жахом, і він кинувся навтіки.

– Зачекай, маленький брате, – крикнув я й підхопився на ноги, щоб побігти за ним.

Лорен схопив мене й утримав на місці, і я мав змогу тільки дивитися, як Ксаї вибіг під пекельний дощ куль і негайно накликав на себе весь їхній вогонь. Вони полювали на нього, обсипаючи кулями. Він біг, наче кролик, спійманий у світло фар, не роблячи жодної спроби сховатися. Я намагався випручатися з рук Лорена.

– Ні! – кричав я. – Ні! Ні! Зупинися, не треба!

Але вони в нього влучили, збили з ніг, і він покотився по кам’янистій землі, наче маленька коричнева куля. Він знову зіп’явся на ноги й побіг далі; його ліва рука була прострелена над ліктем і звисала тепер лише на клаптику мокрої плоті, вільно теліпаючись і зачіпаючись за його бік. Вони знову влучили в нього, й цього разу рана була смертельною – куля ввійшла йому в спину між лопатками, й він упав і проїхався обличчям по землі. Він лежав, нерухомий і маленький, під пекучим білим сонячним світлом. А я лежав тихо в міцних обіймах Лорена, а тим часом полісмени, яким пощастило вижити, підповзали до нас, шукаючи таку позицію, звідки можна було б відповідати на вогонь ворога. Лорен відкотився від мене й, лежачи ницьма, вистрелив залп, ховаючись за бортом перекинутого лендровера.

Шторм куль знову прокотився над нами. Макдоналд досі стогнав. Ніхто не міг доповзти до нього через простір, де вільно гуляли кулі. Я стояв навколішки на твердій землі, дивлячись на маленьке тендітне тіло Ксаї, й відчував, як гарячі вітри гніву пролітають крізь мою душу. Вони утворювалися в моїх найглибших глибинах, підсилювалися й затоплювали мою свідомість.

Я підхопився на ноги й підбіг до лендровера, що підірвався на міні, зірвав шплінт зі станини й підняв важкий кулемет. Закинув на плече чотири стрічки з патронами, прикрасивши себе смертю, наче гавайським вінком квітів. Потім, із кулеметом у руках, я побіг назустріч ворогам, у напрямі сухого ложа річки, до центру їхньої лінії.

Я чув свій шалений крик і пронизливий свист повітря довкола, коли кулі пролітали зовсім близько, заглушуючи мою спроможність чути й обвіваючи моє обличчя гарячим сухим вітром. Я біг, дико волаючи, й кулемет трусив моє тіло, наче бив по мені кулаком велетня. Порожні використані патрони вилітали зі щілини блискучим потоком, дзвеніли, наче срібні дзвіночки, коли підстрибували, вдаряючись об скельну поверхню землі. Я бачив, як край берега розпадається на бризки та хмаринки пилюки, коли я поливав його вогнем, побачив, як в одного з ворогів влучила куля, й він упав навзнак.

Їхній вогонь слабнув, я побачив рух в очереті, коли вони почали втікати. Один із них підхопився на ноги, випростався й вистрелив по мені залпом. Поруч зі мною від стовбура відкололися шматочки кори, і я спрямував кулемет на ворога. У своєму камуфляжному однострої та схожому на глибоку миску сталевому шоломі він зігнувся над кулеметом, дуло якого дивилося своїм червоним оком прямо на мене, і я здивувався, що він не влучив у ціль із такої короткої відстані.

Одна з моїх куль влучила йому в рот, збивши з нього шолом, і вміст його черепа вилетів крізь потилицю рожевою хмаринкою. Він упав під берегом.

– Біжіть за ним! Прикрийте його! – кричав Лорен десь позад мене, але мені було байдуже.

Я добіг до берега річки й подивився вниз у сухе річище. Вони швидко втікали до протилежного берега, і я спрямував на них кулемет. Дивився, як вони падають, як танцюють між ними фонтанчики білого піску. Я досі кричав верескливим криком.

Остання стрічка з набоями зісковзнула з мого плеча і знайшла швидкий кінець у голодній пащі мого кулемета. Кулемет замовк у мене в руках, із нього більше не було користі, і я пожбурив його слідом за ними. Лють і смуток відкинули мене далеко за межі свідомості й страху. Я стояв неозброєний і не відчував страху, й на протилежному березі Тимоті Маґеба обернувся до мене. У його правій руці був пістолет, і він прицілився. Я почув, як куля пролетіла біля самої моєї голови.

– Убивця! – заволав я, і він вистрелив знову, двічі.

Схоже, янголи смерті обгорнули мене своїми крильми, бо я навіть не чув, як мене проминули кулі. Я побачив, як він дивиться на мене палючим поглядом своїх жахливих, затягнутих димом очей, велике чавунне ядро його голови скидалося на голову пораненого дикого звіра, загнаного в безвихідь.

Раптом біля мене опинився Лорен, він підняв свою гвинтівку й вистрелив у Тимоті. Я думаю, Лорен у нього поцілив, бо побачив, як він здригнувся й легко похитнувся, а потім зник у густому чагарнику, що накривав найвищу частину протилежного берега. Полісмени прийшли за нами, рухаючись розтягнутою лінією до берега й через ложе пересохлої річки, де лежали вбиті. Вони зробили кілька залпів по чагарнику, проте Лорен відкликав їх назад.

Лорен озирнувся й подивився на мене, в його очах була недовіра.

– Вони жодного разу в тебе не влучили, навіть подряпини на тобі немає, – сказав він із подивом. – Жодна куля не зачепила тебе – о мій Боже, Бене, мій Боже! – Він похитав головою. – О, як ти мене налякав, божевільний виродку. Я мало не помер від страху за тебе.

Він обняв мене за плечі й повів до автомобілів.