Розділ «ЙоунКолфер Артеміс Фаул. Місія в Арктику»

Отож спочатку Дрюк надіслав Люкові Каррере невеличкий пакуночок. Першим класом, гоблінською поштою…

Одного липневого вечора Люк Каррере увійшов до своєї невеличкої контори (вона ж — і його житло) й побачив на столі якийсь пакуночок. Пакуночок як пакуночок, звичайна бандеролька. Чи принаймні щось дуже схоже на звичайну поштову бандероль.

Люк розрізав липку стрічку. В коробці, обкладений стоєвровими банкнотами, лежав плаский прилад, дуже схожий на CD-плеєр, але виготовлений із дивного чорного металу, що ніби поглинав світло. Взагалі тепер слід було б гукнути в приймальню секретарці, щоб ні з ким не з’єднувала. Ото тільки, що приймальні Люк не мав. Так само, як і секретарки. Одне слово, натомість приватний детектив Каррере заходився запихати банкноти за пазуху своєї заляпаної підливою сорочки, так наче вони могли щомиті зникнути.

Зненацька прилад розклався на дві половинки, мов черепашка, і всередині Люк побачив мініатюрний екранчик із мікродинаміками. На екранчику виникло якесь невиразне обличчя, де тільки й можна було розгледіти пару запалених, заплилих очиць. Очиці втупилися у невдаху-детектива — їх погляд був такий моторошний, що Люка по спині мов морозом продерло.

Але — що за чудеса? — щойно те обличчя заговорило, як усі Люкові страхи де й поділись, розвіялися, мов димок. І чого він, власне, спочатку був розхвилювався? Це ж міг бути лише друг. Із таким приємним голосом. Мов хор ангелів співає…

— Люк Каррере?

Люк мало не розплакався. Це ж поезія!

— Oui. Так, це я.

— Bonsoir, добрий вечір. Ти бачиш гроші, Люку? Всі вони тепер твої.

Сидячи на глибині шістдесяти миль під землею, Дрюк мало не усміхнувся. Все склалося легше, ніж він сподівався. Екс-командувача мучили сумніви, чи вистачить жалюгідних решток його чарівної сили, аби загіпнотизувати людину. Але, як з’ясувалось, цей багноїд мав не більше сили волі, ніж голодний кабан, перед яким поставили корито з ріпою.

Люк стис у кулаках дві пачки грошей.

— Оці гроші… Вони мої? А що я повинен зробити?

— Нічого. Це просто подарунок. Роби з ними що завгодно.

Люк Каррере, звісно, розумів, що просто так гроші нікому не дістаються, але цей голос… Із мікродинаміків до нього промовляла сама Істина.

— Будуть тобі ще гроші. Багато-багато грошей.

— Справді? — перепитав Люк, переставши на мить цілувати стоєврову банкноту. — Багато-багато? А скільки це?

Очиці мов запалали багряним вогнем.

— Стільки, скільки ти забажаєш, Люку. Але спочатку ти зробиш мені одну послугу.

Люк уже заковтнув наживку разом із гачком.

— Авжеж, авжеж. Яку саме послугу?