Розділ «ЙоунКолфер Артеміс Фаул. Місія в Арктику»

Голос, що долинав із мікродинаміків, жебонів, мов гірський потічок:

— Моє прохання дуже просте. Нічого незаконного. Мені потрібні батарейки, Люку. Багато батарейок. Тисячі. Можливо, мільйони. Ти зумієш дістати їх?

Люк обмірковував прохання не більше двох секунд. Банкноти так спокусливо лоскотали йому підборіддя. Та й що тут міркувати? Адже він мав у річковому порту знайомця, який постачав на Близький Схід усяку техніку, а техніка часто має батарейки як джерело живлення. Люк не сумнівався, що декотрі з цих партій техніки можна спрямувати в інший бік…

— Батарейки? Oui, certainment! Так, звісно, я можу їх дістати!

Співпраця тривала кілька місяців. Оборудка виявилась вельми смаковитою. Люк Каррере забирав у свого знайомця всі батарейки, складав коробки з ними у себе в помешканні, а вранці батарейки зникали. Замість них з’являлася нова пачка банкнот. Звісно, ті євро були фальшиві, бо їх друкували на старому принтері в «Лабораторіях Кобой», але Люк про це навіть не здогадувався. Та й ніхто не зміг би відрізнити ці банкноти від справжніх, крім службовців казначейства.

Іноді голос звертався до Люка і з іншими проханнями. Просив, наприклад, добути пожежні костюми. Ха, та які проблеми? Це вирішувалось одним телефонним дзвінком. Через півроку Люк Каррере переїхав з однокімнатної контори в шикарні апартаменти у престижному районі Сен-Жермен. Природно, що ним відразу ж зацікавилися і французька розшукова поліція «Сюрте», й Інтерпол. Але Люк про це й не підозрював, тільки усвідомлював, що вперше в своєму жалюгідному житті загрібає гроші лопатою.

Одного ранку він побачив на мармуровій стільниці свого нового письмового стола ще один пакунок — цього разу більший, важчий. Утім, Люк не стурбувався. Ну, більше грошей надіслали, що ж іще?

Він розкрив коробку й побачив усередині алюмінієву валізку й ще один пристрій зв’язку. І знову ті самі очиці, той самий голос…

— Bonjour, здоров, Люку. Як справи?

— Віеn, непогано, — радо відповів колишній детектив, загіпнотизований з першого ж слова.

— Сьогодні я маю для тебе особливе доручення. Зроби так, як я скажу, й тобі ніколи більше не доведеться потерпати через гроші. Інструмент лежить у валізці.

— Але що це? — трохи злякано запитав колишній детектив, відкривши валізку.

«Інструмент» надто вже скидався на зброю, і тут виявилися безсилими навіть Дрюкові гіпнотичні чари, досить-таки слабенькі. Гіпноз гіпнозом, а натура натурою. Паризька нишпорка був шалапут, дрібний шахрай, але ж не вбивця.

— Це такий особливий фотоапарат, Люку. Якщо ти натиснеш на он ту карлючку, схожу на спусковий гачок, апарат зробить фотознімок, — пояснив Дрюк.

— О-о… — тільки й протяг Люк Каррере.

— Незабаром до тебе зайдуть мої друзі. І я хочу, щоб ти їх сфотографував. Це у нас така гра.

— А як я дізнаюся, що то твої друзі? — спитав Люк. — У мене буває багато гостей.

— Вони цікавитимуться батарейками. Якщо мої друзі запитають тебе про батарейки, то ти їх і сфотографуєш.

— Авжеж. Славно!

І справді славно. Хіба може Голос просити його про щось погане? Голос — його найліпший друг.