Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

— Емілі є… медіумом, — сказала Ільза, цитуючи пана Карпентера.

— Медіумом? Гм! Цікаво, дуже цікаво. Не скажу, втім, що розуміюся на подібних явищах. Наша бабця ствердила би, мовляв, дівчина має шосте чуття. А в реальність шостого чуття вона, бабця, вірить беззастережно — як усі, властиво, шотландці.

— Ох, я певна, що не маю такого дару — ясновидіння тобто, — пручалася Емілі. — Очевидно, мені це наснилося… Я встала, не прокидаючись… Але… я взагалі не вмію малювати.

— У такому разі щось… щось використало вас як знаряддя, — зазначив доктор Мак-Інтір. — Кінець кінцем, твердження бабці, нібито ви маєте шосте чуття, є таким же законним, як будь-яке інше. У незбагненні явища ми можемо тільки вірити.

— Я воліла б не обговорювати це, — попросила Емілі, чиє тіло проймав дрож. — Так тішуся, що Аллана врешті знайшли, але прошу вас — не кажіть нікому про роль, яку відіграла в тому я. Скажіть, мовби вам, саме вам прийшло на думку обшукати той порожній будиночок. Я… я б не знесла, якби вся місцина тільки про те й гомоніла.

Щойно дівчата вийшли з оселі Мак-Інтірів, — дощ перестав, засвітило сонце. Краєвид лежав перед ними розкішний і дикий, як зазвичай після бурі у тій стороні.

— Залишимо подальші селища на наступну мандрівку, — запропонувала Емілі, трусячись від холоднечі. — Хай там що, а сьогодні я неспроможна збирати підписи. Подруго, мила, — ходімо на Малверн Брідж, а вже звідти поїдемо залізницею.

— Твій сон… це було неймовірно, — сказала Ільза. — Я тебе трохи боюся, Емілі. Трохи боюся…

— О, не бійся мене, — відказала Емілі. — То був лише збіг обставин. Я безперервно думала про Аллана, а той будиночок від учора мене переслідував.

— Ти згадай, як розкрилася таємниця моєї матері, — прошепотіла Ільза. — Все ж таки маєш якісь надприродні здібності, чого нам, простим смертним, не дано.

— Може, я переросту це, — мовила Емілі з розпачем у голосі. — Маю надію, що переросту. Непотрібен мені такий дар. Словами годі переказати, як я його боюся, Ільзо. Це так моторошно… Ніби мені призначено згори, ніби я справді несамовита… Наче я не людина! Коли доктор Мак-Інтір сказав, мовби щось використовує мене як знаряддя, мене аж морозом обсипало. Я враз уявила собі, як під час мого сну якась чужа свідомість, чужа розумна сила закрадається до моєї голови, ще й водить моєю рукою, малюючи ту домівку.

— Але ж почерк був твій, — нагадала Ільза.

— Ет, не будемо вже про те ні говорити, ні думати. Я мушу, мушу забути! І не поминай мені про цей випадок — ніколи, чуєш?

Розділ 16

Витяг зі щоденника

Шрусбері, 3 жовтня 19…

Скінчила збирання підписів на спеціальне число тижневика. Зібрала найбільшу кількість передплатних підписів. Заробила майже на всі книжки, що будуть мені потрібні упродовж навчального року. Коли я повідомила про це тітці Рут, вона — о диво! — не засичала. Вважаю це фактом, гідним занотування у щоденнику.

Сьогодні мені повернули поштою мою новелу «Зуб часу». Але відмова була машинописною, не друкованою. У даному разі машинопис є не таким образливим, як текст друкований, — так мені видається.

«З цікавістю прочитали Вашу новелу. Шкодуємо, але наразі не маємо змоги її опублікувати».

Якщо справді прочитали «з цікавістю», то це втішає. А втім, це може бути сказано тільки для того, аби підсолодити піґулку.