Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

— Ще й як заблукали! — простогнала Ільза, знеможено опускаючись на густий смарагдовий мох. — Не розумію, втім, що гарного можна у тому знайти. Заночувати тут, на місці, ми не можемо. Єдиний вихід — ночувати в одній з тих халуп. Мусимо проситися на нічліг! Хоч мені це не до вподоби: тутешні люди є надто вбогими і брудними.

— Але чому не можемо заночувати просто тут? — поцікавилася Емілі.

Ільза глянула на Емілі з недовірою, одначе зразу переконалася, що подруга питає цілком серйозно.

— Де ж маємо спати? Хіба завісимося на дереві?

— Спатимем просто на сіні, — впевнено відказала Емілі. — Ось стіг, до нього, як бачиш, приставлено драбину, сіно, вочевидь, сухе і чисте, ніч тепла, комарів о цій порі року ще нема, а накриємось нашими плащиками. Чим не нічліг?

Ільза подивилася на стіг, на драбину, потім на Емілі, відтак зайшлася сміхом, який нехибно свідчив про її згоду.

— Уявляю, що тобі скаже тітка Рут!

— Тітці Рут необов’язково про це знати. Один раз я насправді буду хитрою та підступною — покараю її за нескінченні підозри. А зрештою, я завжди мріяла переночувати просто неба. Це одна з моїх найпотаємніших, щоб ти знала, мрій. І нині вона здійсниться. Дар богів — не інакше!

— А як пуститься дощ? — запитала Ільза, котрій ідея спати на сіні подобалася менше, ніж Емілі.

— Дощу не буде, на небі ані хмаринки.

Отже, піднялися на верх стогу, повалилися на м’яке запашне сіно й аж тоді зітхнули з полегкістю і насолодою. Понад ними простиралося небо — ясне, ще літнє небо, що ледь рожевіло від призахідного сонця. Ластівки пурхали над їхніми головами. Вдалині малювалася темна смуга лісів. Навколо ні душі. Настрій у подруг був прегарний (заборонена насолода виявилась надзвичайно сильною), почувалися несказанно щасливими й сміялися просто так, без видимої причини.

— Це здається мені неймовірним, — пошепки говорила Емілі. — Так мені добре, так розкішно, аж хвилинами серце проймає біль. Боюся мовити голосно, щоб не сполохати цих чарів. Удень ми гнівалися на того зануду, на того незносного буркуна з його політичними теоріями. Дурненькі! Адже він не існує — не існує, і квит. Принаймні у цьому, у теперішньому світі… Ось я чую, як Велителька Вітрів легкими, майже нечутними кроками вибігає на узгір’я. Вона є справдешньою відьмою, коли налітає з півночі; самотнім шукачем долі-щастя, коли з’являється зі сходу; усміхненою вродливою дівчиною, коли прилітає з заходу; а нині я відчуваю її повіви з півдня — повіви крилатої доброї чарівниці.

— Слухай, звідки у тебе такі думки, такі образи? — спитала захоплена уявою подруги Ільза.

Подібні запитання щоразу, невідомо чому, справляли Емілі прикрість.

— Не знаю, самі на розум приходять, — відказала вона лаконічно, ледь не брутально.

Ільзу розсердив її тон.

— На Бога, Емілі, не будь уразливою бабою! — вигукнула вона.

Тож на хвилину затремтів, захитався в своїх підвалинах той чарівний світ, у якому перебувала нині Емілі. Однак…

— Не сварімося тут, — попросила вона. — Щоб одна із нас не скинула другу зі стогу.

Ільза пирснула зо сміху.