Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

Емілі крокувала з піднятою головою, роздимаючи ніздрі.

— Я вирушила в дорогу, щоб шукати передплатників, а не на те, щоб побільшити на світі армію вдів. Сумніваюсь, аби від того комусь була б хоч якась користь.

Інший старий все бурчав і ремствував, поки Емілі пояснювала йому суть справи, і врешті-решт, коли вже приготувалася почути відмову, підписав аж п’ять замовлень.

— А цей любить викликати розчарування чи робити приємні несподіванки, — мовила до Ільзи, як вийшли з його домівки. — Воліє справити комусь приємність — аби лиш уздріти на людському обличчі подив чи спантеличення.

Один селянин аж сипав міцною, добірною лайкою, інший ось-ось мав поставити свій підпис, коли до кімнати буквально вдерлася його дружина.

— Я, тату, не брала б того номеру на твоєму місці. Адже видавець є безвірником!

— У такому разі він, безсумнівно, є типом огидним, — виснував «тато» з усією поважністю і сховав гроші до кишені.

— Блискуче! — пошепки проказала Емілі. — Мушу описати цю сцену у «книзі Джиммі».

Загалом жінки приймали їх люб’язніше, як чоловіки, проте чоловіків легше було умовити на передплату. Єдиною жінкою, що підписала угоду про передплату, була вже літня дама, невтішна по втраті свого улюбленого кота. Емілі підкорила її серце, щиро перейнявшись її горем і виявляючи непідробне співчуття.

Найгірші враження мали вони від розмови з одним грубіяном, який добряче їх вилаяв, оскільки його політичні переконання не збігалися з політичними переконаннями редактора «Часу». Нечема вважав обох дівчат особисто відповідальними за ту несумісність поглядів.

— От бестія! — вирвалося в Ільзи, коли подруги віддалилися від негостинної оселі. — Вже маю тему для першого нарису: «Людська натура з погляду газетного агента». Опишу того типа й на папері викажу йому все, чого не виказала у вічі!

Емілі розреготалася і вмить повернула собі добрий настрій.

— Ти можеш собі це дозволити. А я навіть права не маю на подібний реванш. Я-бо зв’язана обіцянкою, даною тітці Елізабет. І мушу дотримуватись фактів — реальних життєвих фактів. Але забудьмо вже про того брутальника. Ну, принаймні ми назбирали чимало підписів. А тепер нам варто звернути увагу на захід сонця — щоб не опинитися у скруті.

— А все ж я залюбки стерла б отого вампіра на порох! — оголосила незаспокоєна Ільза.

У наступній, одначе, господі зустріли їх приязно, ще й запросили на вечерю. Повечерявши, дівчата вирішили задовольнитися на сьогодні тими підписами, які назбирали. Відтак рушили на Вілтні. Мусили перейти через густий ліс або прямувати довшою дорогою — полем. Ільза голосувала за довшу, проте надійнішу путь. Емілі, що завжди марила романтикою, воліла йти лісом: на тлі буйного зела дерев так гарно вирізнятиметься ясноволоса голівка Ільзи. Ільза мусила поступитися. Крокували вперто і мовчки: Ільза неабияк стомилася, до того ж (легко, щоправда) підвернула ногу, спіткнувшись об камінь. Емілі марила, снувала мислені образи — як зазвичай у подібних обставинах. Врешті-решт, добулися вони до узлісся, де стояло кілька халуп, але й сліду не вгледіли міста, до якого, власне, прямували.

— Куди ми зайшли? — з тривогою запитала Ільза. — Вілтні не видно ніде.

Емілі відігнала від себе всі мрії про майбуття, всі марення про незвідане і таємниче — насилу зібрала докупи розпорошені думки. Відтак роззирнулася довкола…

— Он баня церковна видніє — це, вочевидь, церква в Індіан Хед, — визначила вона. — Це означає, що ми рушили у хибному напрямку. Вийшли з лісу східною стороною, а мали вийти північною.

— Отже, ми віддалилися од Вілтні на цілих п’ять миль, — у розпачі виснувала Ільза. — Я вже не годна здолати ці милі, за жодних обставин! Та й лісом іти поночі — це справжній безум. Що ж нам, до лиха, робити?

— Якщо заблукали, то можна знайти у тім щось гарне, — стримано відповіла Емілі.