Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

Емілі пізнала з голосу, що вчитель не схвалює її новели. Мовчала, а пан Карпентер далі переглядав рукописи, гортаючи аркуші з якимсь аж наче роздратуванням.

— А це звучить як слабке наслідування Кіплінга. Ти, певно, читала його нещодавно?

— Так.

— Я так і думав. Не треба наслідувати Кіплінга. Якщо вже мусиш когось наслідувати, — наслідуй Лауру Джін Ліббі. У цієї новели тільки добрий заголовок. А «Приховане багатство» не є вдалим твором, бо, читаючи його, ні на мить не можна забути, що це новела. Розумієш?

— Я прагнула написати щось дуже правдиве, взяте з реального життя, — пручалася Емілі.

— І ось результати — прошу дуже! Всі ми бачимо життя, немов крізь полуду, навіть найтверезіші з нас. Тому й не переконують нас люди й ситуації, надміру точно скопійовані з реального життя. А тепер візьмімо «Родину божевільців» — теж реалістична спроба. Але це тільки фотографія — аж ніяк не портрет.

— Скільки ж неприємного я сьогодні від вас почула, — знову зітхнула Емілі.

— О, світ був би приємним, якби кожен говорив лише милі, приємні речі. Але був би вкрай небезпечним! — відрізав пан Карпентер. — Ти ж бо кажеш, наче тобі потрібні критичні зауваги, а не лестощі. От «Різниця» є доброю новелою, я сказав би — цілком доброю, якби не побоювався, що надмірний фіміам тобі зашкодить. За десять років можеш повернутися до цієї теми й зробити річ насправді вартісну. Так, так, за десять років, і не стягай брови, мала. Ти маєш талант, маєш незвичайне відчуття мови, щоразу вживаєш точного слова на означення певного поняття чи предмету, а це дар безцінний. Але маєш і вади. Ці безнастанні підкреслювання… Позбудься їх, мала, неодмінно позбудься — чуєш?

Перед тим, як піти, Емілі розповіла вчителеві про свою умову з тіткою Елізабет.

— Чудово! — аж вигукнув пан Карпентер.

— Чудово?! — зумілася Емілі.

— Так, чудово. Саме цього ти й потребуєш. Це навчить тебе ощадливості. Спостерігай життя протягом оцих трьох літ, відтак побачиш, як його можна відтворювати у прозі. Облиш фантазію і вдовольнися (коли вже дала слово!) тим, що описуватимеш людське повсякдення, життя буденне, звичайне.

— Немає такого поняття — звичайне життя, — несподівано заперечила Емілі. — Життя є завжди незвичайним — бодай тому, що змінюється щодня, щогодини, щомиті.

Пан Карпентер з хвилину дивився на Емілі.

— Твоя правда, — сказав поволі, розтягуючи склади. — Однак доросла людина не може не чудуватися, коли чує таку мову з вуст підлітка. І з чого ти виснувала це? Ну гаразд, прямуй далі тією стежкою, яку собі обрала, — ти ж бо вільна…

— Кузен Джиммі сказав, не може бути вільною людина, що має за плечима тисячу предків.

— А люди ще величають його дурнуватим! — буркнув пан Карпентер. — Але бачиш, твої предки, здається, не вимагають від тебе нічого особливого. Ти успадкувала від них лише свій хист, вельми цінний, і маєш змогу спокійно плекати свої здібності. Побачимо: чи зазнаєш поразки, чи…

— …здобуду перемогу, — впевнено закінчила Емілі, закинувши назад свою темноволосу голівку.

— Дай Боже, — мовив пан Карпентер.

Тієї ночі Емілі написала вірша «Прощання з Місячним Серпом» — пишучи, зрошувала його рясними сльозами. Добре їхати вчитися до міської школи, але ж прощатися з милим, улюбленим Місячним Серпом!.. Кожна дрібниця у ньому приросла їй до серця, стала часткою її внутрішньої істоти.