Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

— Знаю, — відказав Тедді з видимою неохотою. — А все ж не будь до мами занадто суворою, Емілі. Я певен: вона не завжди такою була, хоч, скільки себе пам’ятаю, була саме такою. Нічого не знаю про її життя до моєї появи на світ. Нічого не знаю про мого батька. Вона про нього не згадує взагалі. Не знаю навіть, звідки взявся той шрам на її щоці.

— Я не вважаю твою маму за причинну, — поволі проказала Емілі. — Я думаю, щось її мучить, не дає спокою, не може вона подолати якогось спогаду, якогось страху… Тедді, я впевнена: твоя мама є одержимою. Не злими духами, ясна річ… Не злими духами, а якоюсь страшною, невідступною думкою…

— Вона нещасна, оце можна ствердити напевно, — сказав Тедді. — А до того ж ми бідні. Мама призналася мені сьогодні, що зможе відрядити мене до Шрусбері заледве на три роки. На довше вона не спроможеться! Але мені й трьох років вистачить. Це буде мені основою і стимулом, а потім я доучуватимусь самотужки, працюватиму… Я знаю, що дам собі раду.

— З часом ти станеш великим художником, — замислено провістила Емілі.

Дійшли до краю Завтрашньої Стежки. Емілі поглянула вгору, на вікна домівки пані Кент. В оселі не світилося. Мабуть, самотня вдова плакала поночі, замкнена у своїй господі разом зі своєю таємницею, змучена марною тугою за люблячим серцем.

Емілі дивилася на призахідне сонце. Зажуреною вже не почувалася. Надовго вона ніколи не поринала в журбу, тим паче в товаристві Тедді. Не було на світі музики прекраснішої від його, Тедді, голосу. Як він був поруч, то все видавалося або можливим, або стерпним, або й чудовим. Вона не в змозі їхати до Шрусбері, але може вчитися й працювати над собою тут, у Чорноводді, у Місячному Серпі, а вчитися буде старанно, ох, як старанно! Пан Карпентер дає їй безумовно менше, ніж могла би дати вища школа у Шрусбері. Кожен має свою вершину, що на неї мусить спинатися; вона спинатиметься на свою вершину, йдучи від успіху до успіху, — ніщо не може їй перешкодити в досягненні омріяних висот…

— Коли стану великим художником, то намалюю твій портрет, — обіцяв Тедді. — Назву його «Жанна д’Арк». Матимеш на ньому натхненний, одуховлений вираз обличчя, адже чутимеш неземні голоси.

По тій розмові Емілі ладналася до сну в настрої радше сумному. Одначе вранці прокинулася з ясним передчуттям, що сьогодні їй у чомусь поталанить. Передчуття протягом дня не зникало, хоч година за годиною спливали найзвичайнішим чином, як минали усі суботи в Місячному Серпі: прибирали оселю, прибирали ретельно і навіть ревно, аби в неділю вона була ще чистішою, ніж повсякдень.

Надворі сутеніло. Пустився доволі густий дощ. Жодної доброї новини за день так і не надійшло. Емілі саме складала у своїй кімнаті вірша під заголовком «Мрії в дощову погоду», коли зайшла тітка Лаура. Зайшла вона сповістити, що тітка Елізабет бажає з нею, з Емілі, поговорити й чекає на неї у вітальні.

Бесіди з тіткою Елізабет у вітальні до приємних не належали. Емілі не пригадувала за собою жодного нещодавнього лихого вчинку, невиконаної доброї справи не пригадувала теж. А отже, тітка Елізабет вочевидь намірялася повідомити щось важливе, у противному разі її, Емілі, не кликали б до вітальні. Тут, у вітальні, відбувалися розмови й наради виняткового значення. Стоп, величенький кіт, що ним опікувалася Емілі, безгучно, як сіра тінь, прослизнув за нею до вітальні. Емілі сподівалася, що тітка Елізабет не викине його за двері. Його присутність покріплювала її дух. Що й казати: кіт, як маєш його під боком, є доброю моральною підпорою!

Тітка Елізабет зашивала щось. Виглядала вона урочисто, сердитою навіч не була. На Стопа вона не звернула уваги, зате подумала, що Емілі здається дуже високою у цьому великому, заповненому сутінками покої. Як швидко ростуть діти! І раптом уздріла перед собою Джульєтту — ясноволосу, вродливу. Зусиллям волі Елізабет Муррей відігнала від себе цей образ.

— Сідай-но, Емілі, — запросила вона. — Я маю до тебе розмову.

Емілі сіла. Стоп, весело вимахуючи хвостом, наслідував її приклад. Емілі раптом відчула, що долоні в неї вологі, а губи сухі та спечені. Вона б охоче й сама заходилася штопати — так тяжко було сидіти отут без діла й чекати в нервовому напруженні, що ж станеться. А те, що сталося, було єдиною річчю, про яку Емілі навіть гадки не мала. Тітка Елізабет, ще трохи помовчавши, не уриваючи завзятого свого штопання, запитала без будь-яких передмов:

— Емілі, ти хотіла би поїхати до Шрусбері на навчання? Уже з наступного тижня?

До Шрусбері? На навчання? Чи добре вона почула?

— Ох, тітко Елізабет! — тільки й спромоглася вона відказати.

— Я обговорила цю справу з твоїми дядьками й тітками, — вела далі тітка Елізабет. — Вони поділяють мою думку: ти повинна отримати вищу освіту. Ясна річ, то будуть значні видатки… Ні, не перебивай мене — не люблю, коли мене перебивають. Рут у своїй господі дасть тобі помешкання й утримання. Дядько Олівер відшкодовуватиме їй половину коштів, дядько Воллес даватиме гроші на книжки й підручники, а я тебе вдягатиму. Звісно, ти будеш допомагати тітці Рут у господарстві — в міру сил і можливостей, — щоб віддячити їй за її доброту. Можеш їхати до Шрусбері на три роки. Але з єдиною умовою…

Якою умовою? Емілі, що ладна була танцювати й співати, ще й сміятися з радості — у тій вітальні, де навіть її матінка не танцювала і не співала, — змусила себе до спокою і в думці поставила собі це питання. Відчувала, що нинішня хвилина є доленосною.

— Три роки навчатимешся у Шрусбері, — говорила тітка Елізабет, — це дасть тобі не менше, ніж академія. Хіба захочеш отримати диплом учителя, що, зрештою, тобі не потрібно, бо заробляти на життя ти не мусиш. Та все це, як я вже сказала, з однією умовою…

Чому ж тітка Елізабет зволікає, не оголошуючи тієї умови? Емілі стала непокоїтись. Може, тітка Елізабет і сама побоюється виголосити ту умову? Вона-бо не мала такої звички — тягнути час. Невже у неї на мислі щось страшне?