Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

Проте найгірше в «моїй» кімнаті — це так звані картини: олеографії найнижчого ґатунку. Я перевісила їх зображенням до стіни, а тітка Рут, зайшовши до кімнати (вона ніколи не стукає), миттєво це зауважила.

— Емілі, ти навіщо відвернула ті картини?

Тітка Рут полюбляє запитувати: «Навіщо те, для чого се?» Часом я можу їй пояснити, а часом — ні. То був один із випадків, коли не могла пояснити. Одначе мусила відповідати на поставлене запитання. Тут зневажливий усміх не зарадив би.

— Комір королеви Олексадри діє мені на нерви, — мовила я. — А вираз обличчя Байрона на смертному ложі заважає мені готувати уроки.

— Емілі, — озвалася тітка Рут, — ти повинна виявляти хоч трохи вдячності!

Вже ладна була запитати:

— Кому? Королеві Олександрі чи лорду Байрону? — але стрималася вчасно. Натомість повернула всі картини зображенням до наших очей.

— Ти не відкрила мені справжньої причини, через яку відвернула ті картини, — суворо, карбуючи склади, проказала тітка Рут. — Припускаю, ти й не збираєшся її відкривати. Я завжди казала: ти хитра. Першого ж дня, коли побачила тебе у Травневому Гаї, я прилюдно оголосила: ти найхитріша дитина, яку я бачила у своєму житті.

— Тітко Рут, навіщо ти кажеш мені таке? — спитала я, вже виведена з рівноваги. — Чи тому, що любиш мене і хочеш випробувати, чи тому, що ненавидиш і хочеш мене скривдити, чи просто тому, що не можеш не виказувати прикрощів?

— Ти, панно Нахабо, мусиш пам’ятати, що це моя господа. І мої картини ти надалі залишиш у спокої. На перший раз я тобі прощаю, але не раджу тобі повторювати свій учинок. Я викрию справжню причину, чому ти відвертаєш їх до стіни, — будь спокійна, — і твої хитрощі тобі не зарадять!

По тих словах тітка Рут вийшла з кімнати, втім, знаю: хвилину-другу вона стояла під дверима, наслухаючи, чи я, бува, не почну говорити сама до себе. Невпинно стежить за мною, підглядає постійно — навіть коли нічого не каже. Я відчуваю це. І почуваюся, неначе муха під мікроскопом. Ніщо не вислизає з її прискіпливої уваги. А що не вміє вона читати в моїй душі, то приписує мені найгірші думки й наміри, до яких я насправді зовсім не здатна. Саме це дратує мене найдужче.

Невже я неспроможна робити добрі діла, тітко Рут? Я знаю: на твій погляд, неспроможна.

Що цікаво: вона чесна і доброчесна, справедлива і вельми практична. Та не має чеснот, які привертали б до неї серця. Ніколи не відмовиться від розслідування, чому я перевернула ті злощасні картини. Не в силі вона повірити, що я сказала їй правду.

Однак… Могло статися й гірше. Тедді на моєму місці, либонь, назвав би ім’я не королеви Олександри, а самої королеви Вікторії!

Утім, я маю кілька власних малюнків, привезених з Місячного Серпа, і це неабияк мене розраджує. Один подарований Діном. Споглядаючи цей малюнок, я забуваю про королеву Олександру та лорда Байрона.

Одного разу тітка Рут запитала, звідки в мене малюнок. Я сказала. У відповідь вона засичала:

— Не збагну твоєї симпатії до Горбаня Пріста. Що б я робила з таким чоловіком?

Ще б пак: такий чоловік не для тебе, тітко Рут!

Будинок бридкий, моя кімната геть непривітна, але Країна Висот є напрочуд гарною, тож підтримує в моїй душі рівновагу. Країна Висот — це та ялина, що росте за будинком. Так охрестила її, бо всі ялини — навдивовижу високі й стрункі, хоч і скромні, прості. А, крім того, за ялиною видніють узгір’я, видніють крізь просвіт у галуззі дерева — такий вузький, аж ледве помітний. Ті узгір’я також належать до Країни Висот. Коли я сумна, коли почуваюся самотньою, невдоволеною чи надміру амбітною, то сідаю на підвіконня й задивляюсь на цей прегарний краєвид. Ніхто не може довго журитися, дивлячись на темні верховіття, що мало не сягають небесного склепіння. Часом іду під дерева з книжками, сідаю на лавку і вчу уроки, хоч тітка Рут бачить у тому ще один прояв моєї хитрості. Незабаром сутенітиме рано, і я вже не зможу ні навчатися там, ні просто читати. Шкода! Книжки мої набувають там іншого сенсу — іншого, ніж будь-де поза тим розкішним куточком.

У Країні Висот є стільки чарівних куточків! І всі вони сповнені запаху живиці й шуму трав, що їх любовно колихає Велителька Вітрів. А перед самісіньким моїм вікном ростуть дві смереки — при світлі місяця вони виглядають двома понурими відьмами. Коли вітер гойдає смерекове гілля, то виникає враження, мовби ті чаклунки відправляють якісь магічні обряди. Вперше побачивши їх у світлі призахідного сонця, при червонястому одсвіті свічі у шибці, я вперше за час мого перебування у Шрусбері відчула в собі — «промінчик»! Була такою щасливою, що все інше неначе перестало для мене існувати. Отож, і скомпонувала на цю тему вірша.