Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

— Я — тебе? Таж я ще така молода, так мало знаю і розумію…

— Ти навчила мене сміятися без гіркоти. Сподіваюсь, ти ніколи не звідаєш, що воно таке — гіркий сміх. Не дозволь тим людям зі Шрусбері зіпсувати себе, моя Зірко. Так радієш близькому від’їздові, що я не хочу лити тобі на тім’я холодну воду. Але краще, безпечніше, затишніше було б тобі тут… у Місячному Серпі.

— Діне! Я маю здобути освіту.

— Здобути освіту? Освіту не сьорбають ложечками алгебри і латини. Старий Карпентер навчив би тебе ще багатьох речей — і краще, і ґрунтовніше, ніж викладачі та викладачки Вищої школи у Шрусбері.

— Так чи так, а я вже не можу відвідувати Чорноводську школу, — сперечалася Емілі. — Я буду в ній найстаршою, бо всі мої ровесники їдуть до Шрусбері. Не розумію тебе, Діне. Я гадала, ти будеш радіти з мого від’їзду до Шрусбері, з дозволу тітки Елізабет.

— Я радію… бо ти радієш. Але знання, якого я прагну для тебе, не набувають у школах — нижчій, вищій чи навіть найвищій. Тобі самій треба працювати над собою. Не дозволь їм перетворити себе на ту, якою ти не є. Це найважливіше. А втім, сумніваюсь, щоб їм у Шрусбері це вдалося.

— Можеш не сумніватися, — твердо сказала Емілі. — Адже я подібна до кіплінгівської кішки — роблю те, що мені до вподоби, й вимахую хвостом так, як мені заманеться. Тим-то Мурреї й дивляться на мене з незмінним знаком запитання в очах. Діне, Діне, пиши мені часто, добре? Ніхто так не розуміє мене, як ти. А, крім того, я так звикла до тебе, що вже не можу давати собі раду без твоїх думок, без твоєї присутності.

Дін зашарівся. Вони ніколи не прощалися вголос — такою була між ними давня умова. Дін натомість подав їй знак рукою: до побачення!

— Нехай кожен день приносить тобі радість, — побажав насамкінець.

Емілі усміхнулася до нього своєю таємничою, «поступовою» усмішкою. Відтак повернувся й пішов. Раптово сад видався їй неначе самотнім, сумним. А втішилася на посвист Тедді, що пролунав невдовзі, з гайка Високого Джона.

У переддень від’їзду пішла вона відвідати на прощання пана Карпентера й заразом дізнатися його думку про низку своїх рукописів, які принесла йому «на рецензію» кілька днів тому. Поміж ними були й останні новели, написані перед ультиматумом тітки Елізабет. Пан Карпентер був критиком суворим, але справедливим, тож Емілі почувала до нього безмежну довіру.

— Оця любовна історія нічого не варта, — заявив пан Карпентер з усією відвертістю.

— Я знаю: не є вона такою, якою б я воліла її бачити, — зітхнула Емілі.

— Такою не буде жодна з твоїх новел. Ти можеш задовольнити інших, однак себе задовольнити не зможеш. Що ж до любовних історій загалом, то ти неспроможна ще їх писати, бо не відчуваєш самої теми. Не силкуйся писати речей невідчутих, вони завжди у тебе кульгатимуть. Тепер оповідання про стару жінку. Незле! Діалоги розумні, стиль простий і граційний. Хвалити Бога, ти виробила в собі почуття гумору, і тому (я думаю!) ти не сягатимеш успіху в жанрі любовних історій. Ніхто з письменників, що обдаровані почуттям гумору, не вміє писати про кохання.

Емілі, проте, не розуміла, чому так є. Вона охоче писала новели про кохання, і то дуже сентиментальні, а подеколи й з трагічним фіналом.

— А Шекспір? — запитала вона.

— Сумніваюсь, аби твій талант дорівнював Шекспіровому, — сухо відказав учитель.

Щоки Емілі зарожевілися.

— Звісно, ні. Але ж ви сказали «ніхто».

— І гадаю, що слушно. Його, Шекспіра, почуття гумору, безсумнівно, відпочивало, коли він творив «Ромео і Джульєтту». Однак вернімося до Емілі з Місячного Серпа. Ця історія… Ну, скажу так: молоденька дівчина прочитала б її без найменшої шкоди для себе, для своєї цноти.