Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

— Ти мусиш дати слово, — суворо мовила тітка Елізабет, — що протягом трьох років не будеш писати отих своїх нісенітниць, на що збавляєш стільки часу, що на час твого навчання відмовишся від того взагалі й писатимеш лише шкільні завдання і вправи — нічого більше.

Емілі сиділа мовчки. Було їй холодно. З одного боку — залишитись у Місячному Серпі, відмовитись від Шрусбері, а з другого — зректися поезії, новел, начерків, щоденникових записів у милих її серцю, пречудових «книгах Джиммі». Над відповіддю вона міркувала не більше хвилини.

— Такого слова я дати не можу, тітко Елізабет, — промовила вона рішуче.

Тітка Елізабет перестала штопати: була спантеличена. Такої відповіді вона не очікувала. Гадала, мовби Емілі настільки зрадіє перспективі навчатися у Шрусбері, що виконає все, чого від неї зажадають Мурреї. І йдеться ж про таку дрібничку! Тітка Елізабет вирішила, що це з боку Емілі впертість, неприпустима, гідна суворої кари впертість.

— Що ти хочеш цим сказати — що не відмовишся від тієї дурної писанини заради любові до науки, якої завжди так сильно нібито прагнула? — спитала вона.

— Ні, це не означає, що я не хочу навчатися, тітко Елізабет, — заперечила Емілі з розпачем у серці. — Це означає, що я не можу відмовитись від писання. — Знала, що тітка Елізабет цього не збагне, ніколи не могла збагнути. — Я не можу не писати, тітко Елізабет. Потреба писати у мене в крові. Наполягати марно. Я не в силі виконати таку обіцянку, то для чого ж мені обіцяти?

— У такому разі можеш залишитись дома, — сказала тітка Елізабет, насилу стримуючи гнів.

Емілі приготувалася до велично-урочистого виходу ображеної тітки з покою. Та тітка Елізабет і далі старанно штопала. Казати правду, Елізабет Муррей була приголомшена відповіддю Емілі. Адже збиралася вирядити її до Шрусбері, згідно з родинною традицією, що, зрештою, підтримували всі Мурреї. Однак умова, нею висунута, була її власною ініціативою. Гадала, наче випала їй чудова нагода відучити Емілі від тієї «базгранини», що є тільки марнуванням часу й паперу. Була впевнена, що задум її спрацює, бо знала, як сильно прагне Емілі їхати на навчання. І раптом ця нерозумна, недоречна, себелюбна впертість невдячного дівчиська! «Кров Старів дається взнаки», — з гіркотою думала тітка Елізабет, забуваючи про іншу спадковість — Шіплі. Що мала діяти? Зі свого досвіду вона знала: ніщо на світі не змусить Емілі відступити з позицій, колись нею зайнятих. Знала і те, що Воллес, Олівер і Рут не підтримають її дій, хоч і вважають писання Емілі справою дурною, даремною і не згідною з Мурреївськими традиціями. Елізабет Муррей передбачала цілковиту свою поразку, а така перспектива їй не подобалася. З якою насолодою схопила б нині за плечі цю бліду, худорляву істоту, що сидить перед нею на канапі, й трусила, трусила її до знемоги! Така юна, така тендітна — і така незламна! Протягом трьох з лишком років Елізабет Муррей силкувалася вилікувати її від манії писання і протягом трьох років не здобулася на перемогу.

Роздратована Елізабет завзято штопала, а Емілі сиділа непорушно, намагаючись побороти гірке розчарування й відчуття несправедливості. Поклала собі, що перед тіткою Елізабет не розплачеться, але насилу стримувала сльози. Воліла би, щоб Стоп не вимахував зараз хвостом із таким задоволенням, ніби з його котячого, з погляду сірого плеканого кота, все було якнайкраще. Жадала, щоб тітка Елізабет нарешті веліла їй залишити вітальню. Але та штопала і штопала, неначе в забутті, й не озивалася ані словом. Усе те разом складалося мовби в якесь лихе сновидне марення. Зірвався вітер, дощ заходився порощити об віконні шиби, а покійні Мурреї визирали очима, сповненими глибокого осуду, з темних важких рам. Не мали вони симпатій до «книг Джиммі», до всяких там «промінчиків» та альпійських вершин, до невсипущої гонитви за швидкоплинними, любими творчому серцю примарами. Яке ж бо чудове оповідання можна створити на матеріалі нинішньої сцени!

Зненацька двері відчинилися — ввійшов кузен Джиммі. Кузен Джиммі здогадувався, що тут відбувається, тож став біля дверей і взявся підслуховувати, аби здогади свої змінити на певність. Він знав, що Емілі ніколи не пристане на тітчину умову, сказав це Елізабет ще десять днів тому, під час сімейної наради. Був лише «дурнуватим» Джиммі Мурреєм, однак розумів те, чого розсудлива Елізабет Муррей ніяк не могла збагнути.

— Що тут діється? — запитав, дивлячись то на тітку, то на її племінницю.

— Нічого не діється, — зверхньо відказала тітка Елізабет. — Я надала Емілі можливість подальшого навчання, а вона її відкинула. Звісно, у цьому питанні вона має право розпоряджатися собою. Тут вона вільна.

— Не має вона права розпоряджатися собою. Не вільний-бо той, хто має за плечима тисячу предків, — мовив Джиммі тим урочисто-піднесеним тоном, яким зазвичай виголошував подібні сентенції. Елізабет щоразу в таких випадках проймав дрож: не могла вона забути, що цей тон, цей надприродний, сказати б, характер його слів спричинені її діями.

— Емілі не може обіцяти те, чого ти від неї жадаєш. Так, Емілі?

— Так.

І, всупереч твердій постанові, Емілі розплакалася — сльози потекли по її щоках.

— Якби могла, — вів далі кузен Джиммі, — то обіцяла б тітці, еге ж?

Емілі підтвердила й це.

— Ти зажадала надто багато, — звернувся кузен Джиммі до сердитої дами, схиленої над шиттям. — Ти вимагаєш, аби вона зреклася писання взагалі. Зажадай, щоб вона перестала писати деякі твори. Емілі, ти згодна відмовитись від писання творів певного роду? Чи здатна відмовитись, як ти гадаєш?

— Якого роду? — занепокоєно спитала Емілі.