Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

Так чи так, а маю надію, що він не дійде до вух тітки Елізабет.

Шкодую, що пані Прайс мала нічниці через Діна й мене. Ми просто прогулювалися біля Чарівної Гори й фантазували, на що (чи радше на кого) подібні оболоки над нашими головами. Це може видатись дитячою забавою, але справляє таке задоволення! Оце я в Діні люблю — те, що він не боїться невинних розваг, які в декого можуть викликати підозру, наче він дитинний і легковажний. Один оболок, що він його мені показав, виглядав достоту, мов янгол, який пливе по ясному, блідавому небу, тримаючи в ніжних обіймах маленьку дитину. Над головою він мав блакитний німб, а трохи лівіше від чола світилася бліденька зірка. Крила його були ніжно-рожевими, а шати — прошитими золотом.

— Ото Янгол Зорі Вечірньої з маленьким Завтра в руках, — мовив Дін.

Це було так прекрасно, що я спізнала одну зі своїх чарівних миттєвостей. Але десятьма секундами пізніше оболок прибрав вигляду верблюда з неймовірної величини горбом!

Ми з Діном провели чудових півгодини, хоч пані Поттер чи пані Прайс і справді могли подумати, що ми схибнулися з розуму: вони ж бо на небі нічого не бачили!

З того всього випливає, що жити про око людське не варто. А отже, лишається тільки одне: жити „про власне око“. Потай душі я вірю в себе. Я не така лиха і не така дурноверха, як їм видається, не хвора на сухоти і вмію писати. Вже зараз, трохи виписавшись, я почуваюся значно краще. Лиш одне журить мене і сердить: жалощі панни Поттер. Я — об’єкт жалощів з боку якихось Поттерів!

Визирнула у вікно і побачила грядку красолі, а біля неї кузена Джиммі, що підливає квіти. Раптом зблиснув мені „промінчик“. Панна Поттер, пані Анна з їхніми злостивими язиками враз перестали для мене існувати. Красолі, прегарні божисті витвори, — хто вас розмалював? Я знаю відповідь: постали ви з літнього призахідного неба!

Щоразу помагаю кузенові Джиммі в його садівничих роботах. Люблю це заняття — мабуть, не менше, як він. Щодня ми робимо нові й нові відкриття.

Отже, тітка Елізабет не збирається виряджати мене до Шрусбері! Я відчуваю таке розчарування, ніби плекала надію, що вона дасть свою згоду на мій від’їзд. Тепер у мене враження, неначе брама життя зачинилася переді мною назавжди.

Але треба бути справедливою: я багато чим зобов’язана тітці Елізабет. І вона дозволить мені ходити до місцевої школи ще два роки — поза сумнівом! А пан Карпентер може навчити мене ще стількох цікавих і потрібних речей! Я маю своє перо, яким за певний час буду спроможна заробляти собі на життя і твердо стати на ноги. А ще я отримала в подарунок чудового сірого котика, котрий саме скочив на мій столик, даючи на здогад, що вже годі писати.

Тепер я знаю: справжній кіт має бути сірим!»

Розділ 5

Напівперемога

Одного серпневого вечора Емілі зачула посвист Тедді, що долинав із Завтрашньої Стежки, й вибігла з дому на зустріч. Тедді мав якісь важливі новини — про це виразно свідчили його блискучі очі.

— Емілі! — вигукнув радісно. — Я їду до Шрусбері! Мама сказала мені сьогодні: «Я дійшла висновку, що ти повинен отримати кращу освіту». Вона дозволяє мені їхати!

Емілі зраділа, втім, радість її була не без домішки жалю, за що вона гірко собі дорікала. Якою ж самотньою буде вона цієї зими після від’їзду вірного свого товариша! Донині вона цілком не усвідомлювала, наскільки важливим було для неї товариство Тедді. Чи не завжди він перебував в осередді її думок, його дружбу вона вважала найщирішою і найнадійнішою. А тепер не матиме поруч нікого, навіть Діна, бо Дін, як на те, вирушав до Єгипту чи до Японії — ще не вирішив остаточно, куди саме. Що вона робитиме наодинці з собою? Адже всі книги, що їх подарує Джиммі, не зможуть заступити друзів та подруг — живих, з плоті й крові.

— Якби ж і тобі дозволили їхати до Шрусбері! — мовив Тедді співчутливо, крокуючи з Емілі Завтрашньою Стежкою, що була вже майже Сьогоднішньою, так вимахали вгору молоді дерева за минулих три роки.

— Не варто ні мріяти про те, ні говорити. Це тільки засмучує мене, — сказала Емілі меланхолійно.

— Ну, на вихідні ми можемо бути разом. А щодо мого від’їзду, то цим я завдячую тобі. Те, що ти сказала моїй мамі тієї ночі, перед церквою, вплинуло на її рішення. Я бачив: вона роздумувала над тим день і ніч. Я чув, як вона говорила стиха: «Це жахливо — бути матір’ю. Бути матір’ю і страждати так тяжко. А вона ще назвала мене себелюбною!» Іншого разу вона ледь чутно казала: «Невже це егоїзм — бажати зберегти коло себе єдину на світі рідну душу?» Зате сьогодні, коли оголосила мені, що я можу їхати вчитися, вона була премилою. Я знаю: про маму говорять, нібито вона несповна розуму. Вона й справді буває дивакуватою, але тільки в присутності чужих людей. Ти не уявляєш собі, Емілі, якою милою, якою лагідною може вона бути, коли ми з нею удвох. Страшенно прикро мені, що мушу їхати від неї. Але маю здобути освіту!

— Я тішуся, що мої слова спричинилися до такого рішення твоєї мами, та вона мені цього повік не простить. Вона завжди ненавиділа мене… Ти знаєш, я кажу правду. Ти бачиш, як вона дивиться на мене, коли я до вас приходжу. Так, вона дуже чемна зі мною, але її очі, Тедді, її очі…