Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

Пані Роял зайшла усміхнена. Але, щойно уздріла подерту бегонію, посмішка зійшла з її обличчя. Панна ж Роял заговорила хапливо:

— Тітонько, люба, не плач і не втрачай притомності. Принаймні не роби цього, допоки не скажеш мені, хто в нашій околиці має білого кудлатого пса, геть позбавленого всякого вміння триматися у товаристві.

— Лілі Бейтс, — відповіла пані Роял розпачливим голосом. — Невже вона знову випустила оту бестію на волю? Я обіцяла твердо: якщо бодай ще раз я застукаю її пса на якійсь шкоді в моїм будинку чи в саду, то нагодую його отрутою без жалощів. Відтоді вона не випускала його з дому. А тепер… ох, моя бідолашна бегонія!

— Отже, той пес зайшов сюди разом з Емілі. Я подумала, то її пес. Гостинність веліла мені бути прихильною до її пса — чи ж не так? На привітання він мене поцілував (і не раз!), поплямував нещадно мою найкращу сукню, Емілі зірвав з капелюшка фіалки, ганяв по всій домівці твого кота — так завзято, аж той перевертався, — розбив, перекинувши, горщик із бегонією, добряче її погриз, схопив запечене курча (мою вечерю) й утік з ним бозна куди… Так, тітко Анджело, вкрав зі столу курча!.. А я не промовила й слова, була люб’язною і смиренною. Моє поводження виявилось на висоті традицій Місячного Серпа — правда ж, Емілі?

— Ти була просто занадто розлюченою, щоб могти говорити, — сказала пані Роял.

— Бачиш, Емілі, як добре знає мене тітка Анджела! Визнаю: я не була уособленням люб’язності. Але, тітонько моя люба, — не переймайся: я куплю тобі нову бегонію в новому горщику. Подумай лишень, скільки матимеш утіхи з догляду за новою квіткою. Бо завжди приємніше передчувати те, що буде, аніж переживати те, що вже є.

— Ну, Лілі Бейтс я таки загнуздаю! — з погрозою в голосі промовила пані Роял, виходячи з дому до саду.

— А тепер, люба, можемо вільно поговорити, — сказала панна Роял, присуваючись ближче до Емілі.

Відтак провели годину за милою розмовою. Емілі почувалася мов на сьомому небі. Врешті панна Роял висловила пропозицію, від якої Емілі затамувала подих.

— Емілі, ти не хочеш поїхати зі мною в липні до Нью- Йорка? У нашій редакції є вакантна посада, посада, властиво, незначна, але на прожиття заробити зможеш; крім того, ти опинишся в інтелектуальному середовищі, матимеш змогу писати й публікуватися, зав’яжеш важливі стосунки, а це, повір мені, має неабияке значення. Коли я довідалася, хто є автором тієї новели, я приїхала сюди, щоб запізнатися з тобою і забрати тебе звідси. Це злочин — марнувати свої літа отут, у Шрусбері чи в Чорноводді. Я знаю: Місячний Серп є чудовою місцинкою, розкішним куточком, сповненим поезії та романтики. У Чорноводді я провела своє дитинство. Але ти повинна мати відповідне оточення, шанс вибитися в люди, ба більше — стати видатною особистістю. Мусиш пізнати широкий світ, а це можливо лише у великому місті. Їдьмо! Якщо поїдеш, я даю тобі слово: за десять років імення Емілії Берд Стар лунатиме по всій Америці.

Емілі сиділа, неначе загіпнотизована. Про таке вона навіть мріяти ніколи не сміла. Зненацька відчинилися перед нею ворота, за якими зводився променистий світ її сновидів та марень. А проте… проте якесь почуття — несміливе, непевне — дрімало на споді її душі, почуття, що пручалося від такого здійснення заповітних бажань і мріянь. Чи прикро вразила її та певність, яка звучала у словах панни Роял, — мовляв, не уславишся ніколи, якщо не поїдеш зі мною? Чи старі, давно спочилі в Бозі Мурреї заворушилися у своїх домовинах, зашепотіли з обуренням, що жоден із них не прийняв би чужої допомоги у здобуванні собі становища в суспільстві? Чи тон панни Роял був надміру поблажливим, покровительським? Так чи так, а щось повстримало Емілі від того, щоб кинутись в обійми панни Роял.

— Це було би чудово, — озвалася вона неначе крізь сон. — Охоче поїхала б, але тітка Елізабет не дозволить. Скаже, мовби я ще занадто молода.

— Скільки ж маєш років?

— Сімнадцять.

— Я мала вісімнадцять, коли покинула Шрусбері. Не знала в Нью-Йорку нікого, ані живої душі, грошей мала на три місяці — не більше. Була безпорадною, геть недосвідченою істотою, а все ж домоглася свого. Ти проживала б у мене. Я б опікувалася тобою незгірш од самої тітки Елізабет. Скажи їй, що я берегтиму тебе, як зіницю власного ока. Маю гарне, затишне помешкання, де ми жили б щасливо й безжурно, як дві королеви. І ти полюбила б мого Чу-Чіна, Емілі!

— Я воліла би кота, — відверто сказала Емілі.

— Кота? О, ми не можемо тримати кота в помешканні. Його не вдасться привчити до порядку. Ти мусиш відмовитися від котів, скласти цю жертву на вівтар свого мистецтва. Тобі добре буде у мене. Я маю лагідну вдачу, люба моя Емілі, ніколи не втрачаю самовладання, а якщо гніваюсь у душі, то це триває недовго. Я є доброю товаришкою, легкою у спільному житті.

— Не сумніваюсь, — мовила Емілі, усміхаючись.

— Ніколи доти я не потребувала співмешканки, — сказала панна Роял. — Але ти така промениста, Емілі. Поміркуй над моєю пропозицією.

— Мушу просити тітку Елізабет, щоб вона над цим поміркувала, — сумно промовила Емілі. — Якщо вона згодиться, то я поїду.