Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

— Згодиться! — радісно вигукнула панна Роял. — Я поїду до неї на розмову. А знаєш, наступної п’ятниці рушимо до Місячного Серпа разом. Ти мусиш виплисти на ширші води!

— Дякую від усього серця, дорога панно Роял. Спробую! А тепер я мушу відкланятись. Повинна все обдумати на самоті, бо зараз я почуваюся геть приголомшеною. Ви навіть не уявляєте, чим є для мене ваша пропозиція.

— Уявляю, ще й як! — з жартівливими інтонаціями відказала панна Роял. — І я колись сумувала й плакала ночами в подушку, адже почувалася безталанною дівчиною, рокованою на сіре, нудне, одноманітне життя у провінції.

— Але ви самотужки здобули собі все, — несміливо зауважила Емілі.

— Так, але заради цього я мусила виїхати. Тут я не осягнула б нічого. Спочатку страшенно тяжко було і трудно. Їдьмо, люба моя дівчино, — я поможу тобі уникнути моїх розчарувань, моїх помилок і добутися врешті мети.

— Дякую, дякую, — прошепотіла Емілі, зворушена до сліз. Доти вона не багато отримувала в житті таких яскравих доказів людської прихильності та розуміння. Була розчулена… Покидала оселю Роял із почуттям чогось несказанно чарівного, що несподівано увійшло в її життя. Так, вона повинна скористатися з шансу, який випадає, — аби лиш тітка Елізабет дозволила!

«Не можу їхати всупереч її волі, — попри все, вирішила Емілі. — До того ж… Не думаю, щоб коли-будь я змогла полюбити шпіца. А доведеться споглядати його постійно, якщо мешкатиму в панни Роял».

Розділ 24

Долина поезії

Чи вирушить Емілі до Нью-Йорка з панною Роял? На це питання вона, Емілі, мусила нині дати відповідь. Не вона радше, а тітка Елізабет. Од її слова залежало все. Емілі не мала великої надії на те, що тітка Елізабет погодиться її відпустити. Мурреївська пиха й суспільні забобони можуть стати у даному разі нездоланною перепоною.

Емілі нічого не сказала тітці Рут про ініціативу панни Роял. Тітка Елізабет мала бути сповіщена про це першою; саме до неї належало звертатися небозі у справах життєвої ваги. У п’ятницю вони з панною Роял поїхали до Місячного Серпа й представили проект виїзду тітці Елізабет.

Та вислухала мовчки. Її мовчання було виразом осуду, Емілі відчула це з абсолютною певністю.

— Жінки з роду Мурреїв ніколи не заробляли собі на прожиття, — оголосила вона холодно.

— То не буде, власне кажучи, заробітчанство, дорога панно Муррей, — заперечила панна Роял з тією терплячою ввічливістю, з якою відповідаємо літній дамі, що репрезентує погляди старшого покоління. — Кінець кінцем, тисячі жінок нині здобувають собі фах і працюють за фахом.

— І правильно чинять, коли вже не виходять заміж, — підхопила тітка Елізабет.

Панна Роял вмить зашарілася. Знала, що в Шрусбері й тим паче в Чорноводді її вважають за звичайну стару діву, а отже, за невдатне створіння, без огляду на її статки та її становище в Нью-Йорку. Проте зразу ж опанувала себе й повела атаку з іншого боку.

— Емілі має незвичайний літературний хист, — зазначила вона. — Гадаю, вона може створити щось насправді вартісне, якщо матиме відповідні умови й можливості. Ми повинні забезпечити їй такі умови й можливості, дорога панно Муррей. Ви ж бо знаєте: тут немає для неї гідного поприща.

— Емілі цьогоріч заробила своїм пером дев’яносто доларів, — зауважила тітка Елізабет.

«Боже, дай мені терплячості!» — подумки звернулася панна Роял.

А вголос промовила: