Розділ «Оповідь Артура Гордона Піма»

Досі Антарктичний океан – як, до речі, й Арктичний – не приносив нам ні шалених ураганів, ні бурхливих хвиль; і все-таки наш човен, попри досить великі розміри, був надто вутлим суденцем, якщо не гірше, і ми ретельно взялися за діло, намагаючись тими мізерними засобами, які були в нашому розпорядженні, зробити його пристосованішим до плавання у відкритому океані. Корпус човна був виготовлений з такого крихкого і ненадійного матеріалу, як кора (кора невідомого нам дерева), а шпангоут[82] із міцної лози, яка дуже добре годилася для цієї мети. Від корми до носа човен мав п’ятдесят футів, завширшки – від чотирьох до шести футів, а висота його бортів становила чотири фути з половиною, отже, формою він дуже відрізнявся від каное, на яких плавають інші жителі Південного океану, відомі цивілізованим націям. Ми з самого початку подумали, що навряд чи їх виготовили дикі остров’яни, які володіли ними, і згодом, через кілька днів, довідалися від нашого бранця, що й справді човни зроблені тубільцями, що населяють острови, розташовані на південний захід від архіпелагу, на якому ми побували, і лише випадково потрапили до рук тутешнім неотесаним дикунам. Отже, ми зробили все, що могли, аби надати човну більшої плавучості. Виявивши біля носа й біля корми досить широкі тріщини, ми зашпаклювали їх клаптями з роздертої сукняної куртки. Із зайвих весел, яких у човні було багато, спорудили на носі каркас, об який розбивалися б хвилі, менше заливаючи човен. Два весла ми використали як щогли, поставивши їх навпроти одне одного біля обох планширів і в такий спосіб обійшовшись без рей. До цих саморобних щогл прикріпили вітрило зі своїх сорочок – правда, не без труднощів, бо наш бранець рішуче відмовився допомагати нам у цій операції, хоча залюбки брав участь у інших роботах. Невідомо чому, але лляна матерія навіювала йому чи то відразу, чи то жах. Він боявся не тільки доторкнутися до неї, а й навіть підійти, а коли ми спробували подіяти на нього силою, він весь затремтів і дико заволав: «Текелі-лі!»

Підлагодивши й оснастивши, як могли, наше суденце, ми звернули на зюйд-зюйд-ост,[83] щоб обійти з навітряного боку найпівденніший з тутешніх островів, який виднівся на обрії, і тільки після цього взяли курс прямо на південь. Погоду аж ніяк не можна було назвати поганою. З півночі постійно дув лагідний вітер, цілу добу ми мали денне світло, море було спокійне й чисте від криги. I взагалі я не бачив жодної крижини, відколи ми перетнули паралель, на якій лежав острів Беннета. Вода була тут зовсім тепла, і крига довго в ній утриматися не могла. Забивши найбільшу черепаху, ми не тільки запаслися свіжим м’ясом, а й питною водою. Протягом семи або восьми днів ми йшли своїм курсом без особливих пригод і за цей час напевне подолали величезну відстань, оскільки вітер віяв попутний, і нам допомагала потужна течія на південь.

1 березня.[84] Багато незвичайних явищ указують на те, що ми входимо в невідому область океану, де відбуваються справжні чудеса. На південному обрії часто виникає широка смуга світло-сірої пари, яка то шугає стовпами вгору, то швидко переміщується зі сходу на захід або з заходу на схід, то знову розтягується в рівне пасмо – одне слово, постійно змінює обриси та барви і цим дуже нагадує північне полярне сяйво. Від того місця, де ми перебуваємо, пара в середньому підіймається до двадцяти п’ятьох градусів. Температура води щогодини зростає, і водночас помітно змінюється її колір.

2 березня. Сьогодні ми довго розпитували свого бранця, багато разів повертаючись до одного й того самого, і довідалися багато подробиць про острів, на якому загинули наші товариші, про його жителів і звичаї – але чи можу я ними затримувати увагу читача? Розповім лише про те, що, за його словами, архіпелаг складається з вісьмох островів, якими править цар на ім’я Тсалемон, чи Псалемоун, котрий живе на одному з найменших островів, що чорні шкури, в які одягаються воїни, належать дуже великим тваринам, і вони водяться лише в долині, розташованій неподалік від оселі царя, що місцеві тубільці будують тільки плоти чи то плоскодонні човни, а чотири каное – їх і було в них лише чотири – виготовлені на великому острові, який лежить на південному острові, і що звати його Ну-Ну, і що він ніколи не чув про острів, названий нами островом Беннета, і що острів, який ми покинули, має назву Тсалал. Початок слів «Тсалемон» і «Тсалал» він вимовляв з протяжним свистячим звуком, який ми так і не змогли відтворити і який нічим не відрізнявся від крику птаха, спійманого нами на вершині гори.

3 березня. Вода стала зовсім тепла і швидко змінює колір; вона вже не прозора, а біла, кольором і густотою схожа на молоко. Море навколо нас спокійне, і жодної небезпеки для нашого човна досі не виникало, але ми з великим подивом часто спостерігаємо, як на різній відстані праворуч і ліворуч від нас море збурюється і ходить високими хвилями; згодом ми помітили, що цим явищам завжди передують високі спалахи пари на півдні.

4 березня. Сьогодні вітер з півночі помітно вщух, і ми вирішили збільшити наше вітрило. Коли я діставав з кишені білу лляну хусточку, я випадково торкнувся її краєчком Ну-Ну, який сидів біля самого мого ліктя, і його відразу вхопили корчі. Потім він запав у заціпеніння й безтяму, лише зрідка буркочучи «Текелі-лі! Текелі-лі!»

5 березня. Вітер зовсім припинився, але видно, як потужною течією нас і далі несе на південь. Здавалося, що бачачи, як обертаються справи, ми мали б стривожитися, але нічого подібного. На обличчі Петерса не відбивається найменшої стурбованості, хоча на ньому іноді з’являється вираз, якого я не годен зрозуміти. Полярна зима начебто наближається, але холод не настає. Я лише відчуваю якусь заціпенілість тіла й душі – мовбито сонливість – і більш нічого.

6 березня. Смуга білої пари піднялася над обрієм набагато вище і поступово втрачає сірий колір. Вода майже гаряча і навіть неприємна на дотик, а її забарвлення стало зовсім молочне. Сьогодні море завирувало в двох місцях зовсім близько від нашого човна. Як завжди в таких випадках, спершу високим стовпом шугнула вгору пара, а вода внизу на мить мовби розкололася. Стовп пари засвітився на вершині, потім світіння погасло, море заспокоїлося, а нас і велику площу навколишньої поверхні обсипало чимось схожим на білий попіл – але то був не попіл. Ну-Ну впав долілиць на дно човна, і жодні умовляння не примусили його підвестися.

7 березня. Сьогодні ми стали розпитувати Ну-Ну, чому його одноплемінники вбили наших товаришів, але він опанований таким жахом, що ми не змогли домогтися від нього зрозумілої відповіді. Він усе ще вперто лежить на дні човна, а коли стали доскіпуватися до нього з розпитуваннями, він у відповідь лише робив усілякі ідіотські жести, наприклад, підняв указівним пальцем верхню губу й оголив зуби – вони в нього чорні. Доти нам не доводилося бачити, які зуби в жителів Тсалала.

8 березня. Повз нас пропливло те саме біле звірятко, поява якого на березі Тсалала викликала серед дикунів такий переполох. Я міг би перехилитися через борт і підібрати його, але мене заполонила дивна апатія, і я полінувався ворухнутись. Вода стала ще гарячіша, і тримати руку в ній уже не можна. Петерс розмовляє мало, його теж опанувала видима байдужість, і я не знаю, що про це й думати. Ну-Ну тільки дихає, але інших ознак життя не подає.

9 березня. Дрібнесенький білий порох посипає нас зверху у величезних кількостях. Смуга пари на півдні затулила майже півнеба і набула більш-менш виразної форми. Я порівняв би її хіба що з гігантським водоспадом, який без шуму звалюється в море із захмарної височини. Весь південний обрій ховається за цією сріблястою завісою. Звідти не чутно ні звуку.

21 березня. Непроглядний морок нависає тепер над нами – але звідкись із молочних глибин океану заструменіло осяйне світло і замерехтіло понад бортами човна. Нас мало не засипає дощем білого пороху, який падає на нас і на човен, але у воді відразу розтає. Вершина грандіозного водоспаду пропадає в туманній височині. I все ж таки ми наближаємося до неї з моторошною швидкістю.

Іноді в тій пелені з’являються широкі, зяючі розриви, і тоді з тих скороминущих розривів, де в безладному хаосі виникають безліч легкоплинних невиразних образів, вихоплюються потужні, але безшумні вітри, збурюючи океан і викрещуючи іскри з хвиль.

22 березня. Темрява стала густа й непроникна, але вода навколо нас світиться, віддзеркалюючи сріблясте світіння білої пелени, що затуляє обрій. Звідти безперервно летять велетенські мертвотно-білі птахи і з фатальним зойком «текелі-лі!» зникають за протилежним обрієм. Почувши їх, Ну-Ну заворушився на дні човна, та коли ми спробували підняти його, він уже випустив дух. Ми мчимо прямо туди, де клекотить водоспад, під яким розверзлася безодня, готова прийняти нас.

І тут перед нами постає з моря людська постать у савані, набагато вища за будь-якого жителя нашої планети. I шкіра в неї біла мов сніг.

Від видавця

Обставини, за яких нещодавно містера Піма спостигла раптова трагічна смерть, уже відомі публіці з газет. Висловлюються побоювання, що кілька останніх розділів, які мали завершити його оповідь, він затримав у себе для доопрацювання, – тоді як решта була уже в друкарні, – і вони безповоротно загинули під час нещасливого випадку, що став причиною його скону. А втім, можливо, ці побоювання й не підтвердяться, і якщо папери буде знайдено, то ми їх неодмінно опублікуємо.

Ми випробували всі засоби, аби виправити становище. Проте джентльмен, чиє ім’я згадано в передмові і котрий, як можна зрозуміти з того, що там про нього написано, міг би заповнити прогалину, відмовився від такої пропозиції і небезпідставно, бо, по-перше, як він заявив, на надані йому матеріали навряд чи можна цілком покластися, а по-друге, він узагалі мав сумніви щодо вірогідності останніх розділів оповіді. Звичайно, можна було б звернутися за додатковими відомостями до Петерса, який нині благополучно проживає в Іллінойсі, але зустрітися з ним ми досі не мали змоги. Не виключено, що кінець кінцем ми його відшукаємо, і він, поза всяким сумнівом, дасть нові відомості, які дозволять завершити розповідь містера Піма.

Втрата двох або трьох заключних розділів (бо навряд чи їх було більше) викликає неабиякий жаль, адже вони, безперечно, містять відомості про Південний полюс або принаймні прилеглі до нього райони – відомості, які незабаром будуть або підтверджені, або спростовані експедицією в Південний океан, що її споряджає наш уряд.[85]

А поки що дозволимо собі зробити кілька зауважень з приводу одного місця в оповіді містера Піма; і автор цієї післямови був би надзвичайно потішений, якби те, що він мав сказати, бодай у невеличкій мірі допомогло здобути довіру читача до кількох сторінок згаданої повісті, які становлять надзвичайний інтерес. Ми маємо на увазі розповіді про галереї на острові Тсалал та малюнки на сторінках 222–224.