Розділ «Оповідь Артура Гордона Піма»

У відповідний сезон береги цих островів густо вкриті морськими левами, морськими слонами, тюленями, котиками та всіляким водяним птаством. Багато тут і китів. Оскільки полювання на цих островах було раніше справою легкою, то з часу їх відкриття сюди навідувалося чимало суден. У давнину тут переважно промишляли голландці та французи. 1790 року сюди прийшов на судні «Старанність» капітан Паттен із Філадельфії й прожив на острові Трістан-да-Кунья сім місяців (від серпня 1790-го до квітня 1791 року), заготовляючи тюленячі шкури. За цей час він добув їх не менше як п’ять тисяч шістсот і запевняв, що без особливих труднощів міг би за три тижні навантажити тюленячим жиром великий корабель. Коли він сюди прибув, на островах не водилися чотириногі, крім кількох диких кіз, а нині на острові живуть безліч свійських тварин, завезених сюди згодом.

Якщо не помиляюся, то десь відразу після експедиції Паттена біля головного острова кинув якір американський бриг «Бетсі» під орудою капітана Колкхауна для відпочинку команди і поповнення припасів. Капітан Колкхаун посадив на острові цибулю, картоплю, капусту і багато інших овочів, які ростуть там тепер досить рясно.

У 1811 році на Трістан-да-Кунья висадився такий собі капітан Хейвуд з «Нерея». Він зустрів тут трьох американців – вони жили на острові, добуваючи тюленячі шкури та жир. Один з них, Джонатан Ламберт, вважав себе губернатором острова. Він розчистив близько шістдесяти акрів землі й на цій ділянці заходився вирощувати кавове дерево та цукрову тростину, якими постачив його американський посол у Ріо-де-Жанейро. Зрештою, одначе, це поселення спорожніло, і в 1817 році острови були оголошені власністю британської корони, – для цього англійський уряд послав туди з мису Доброї Надії військовий загін. Одначе англійці недовго втримували острови, хоча після евакуації звідси британських військових сил дві чи три англійські родини поселилися тут як приватні особи. Двадцять п’ятого березня 1824 року капітан Джефрі, який ішов на «Бервіку», кинув тут якір на шляху з Лондона до Землі Ван-Дімена[53] і зустрів англійця Гласса, колишнього капрала британської артилерії. Капрал називав себе верховним правителем островів – він очолював колонію з двадцяти одного чоловіка і трьох жінок. «Губернатор» вельми нахваляв здоровий тутешній клімат і родючість землі. Колоністи переважно добували тюленячі шкури та заготовляли жир морських слонів, який збували торговцям у Кейптауні. Гласс володів невеличкою шхуною. Коли до островів Трістан-да-Кунья підійшла «Джейн Гай», «губернатор» усе ще правив тутешньою колонією, яка збільшилася й мала вже два поселення: в одному – на Трістані – жило п’ятдесят шість осіб, в другому – на Солов’їному острові – семеро. Тут нам пощастило роздобути майже всі необхідні для далекого плавання припаси. Завдяки великій глибині, що сягає в тих місцях до вісімнадцяти сажнів, ми підійшли до берега майже впритул і без усяких ускладнень повантажили на борт овець, свиней, волів, кролів, птицю, кіз, багато риби та городини. Капітан Гай також купив у Гласса п’ятсот тюленячих шкур й трохи слонової кості. Ми залишалися тут цілий тиждень, поки з півночі та заходу віяли сильні вітри і над океаном стелився негустий туман. П’ятого листопада ми підняли якір і взяли курс на південний захід, маючи намір як слід пошукати архіпелаг островів Аврора, щодо існування яких висловлювалися найсуперечливіші думки.[54]

Ці острови начебто були відкриті ще в 1762 році капітаном корабля «Аврора». За словами капітана Мануеля де Оярвідо, він пройшов 1790 року між цими островами на «Принцесі», що належала Королівській Філіппінській компанії.[55] 1794 року іспанський корвет «Зухвалий» вирушив у ці широти, щоб визначити точне місцеположення островів, і в повідомленні Королівського географічного товариства в Мадриді про ту експедицію говорилося ось що: «В період від двадцять першого до двадцять сьомого січня корвет «Зухвалий», перебуваючи в безпосередній близькості від островів Аврора, провів усі необхідні спостереження і за допомогою хронометрів виміряв різницю в довготі між згаданими вище островами та портом Соледад на Мальвінських островах.[56] Островів виявилося три; всі вони розташовані приблизно на одному меридіані; центральний острів низинний, але два інші можна бачити з відстані в дев’ять ліг». Виміри, зроблені на борту «Зухвалого», дали змогу визначити точні координати кожного острова: північний – 52°37́24˝ п. ш. і 47°43́15˝ з. д.; центральний – 52°2́40˝ п. ш. і 47°45́15˝ з. д.; південний – 53°15́22˝ п. ш. і 47° 57́17˝ з. д.

Двадцять сьомого січня 1820 року капітан британського військово-морського флоту Джеймс Веддел теж вирушив від Землі Стетена[57] на пошуки островів Аврора. Згідно з його словами, він ретельно обстежив не лише ті пункти, координати яких назвав капітан «Зухвалого», а й ближні води, і ніде не виявив жодних ознак суходолу. Ці суперечливі твердження спонукали й інших мореплавців теж вирушати на пошуки Аврори, і ось що дивно: одні, обстеживши кожен дюйм у водах, де нібито лежали острови, так їх і не знаходили, проте чимало інших твердили, нібито бачили їх і навіть підходили до берегів. Тому капітан Гай і вирішив докласти всіх зусиль, щоб з’ясувати питання, навколо якого точилася така дивна суперечка.[58]

При мінливій погоді ми прямували курсом на південний захід, аж поки двадцятого числа увійшли у згаданий район. Вимірявши точні координати, з’ясували, що перебуваємо на 53°15́ п. ш. і на 47°58́ з. д., тобто там, де за відомостями, які в нас були, мав лежати найпівденніший з трьох островів Аврори. Не виявивши нічого схожого на землю, ми повернули на захід і по п’ятдесят третій паралелі південної широти пройшли до п’ятдесятого меридіана. Потім узяли курс на північ і, досягши п’ятдесят другої паралелі, повернули на схід і пішли, суворо дотримуючись узятого курсу і вранці й увечері звіряючи свої координати з розташуванням місяця та планет. Досягши меридіана, який проходить понад західним узбережжям острова Джорджія,[59] ми знову взяли курс на південь і повернулися на широту, з якої починали. Потім пройшли по діагоналях утвореного в такий спосіб чотирикутника, постійно тримаючи вахтового на марсі, і так ми обстежили цей район, не пропустивши жодного клаптика території, де начебто мали лежати острови архіпелагу Аврора, протягом трьох тижнів, причому всі дні були ясні й погожі, без імли й без туманів.

Звичайно, ми цілком задовольнилися наслідками своїх пошуків. Адже ми точно з’ясували, що коли б навіть якісь острови й існували тут раніше, то нині від них і сліду не лишилося. Вже після повернення додому я довідався, що цю саму територію не менш ретельно дослідили в 1822 році капітан Джонсон на американській шхуні «Генрі» та капітан Морелл на американській шхуні «Оса», і в обох випадках результати збіглися з нашими.

Розділ шістнадцятий

Спочатку капітан Гай мав намір після обстеження району, де ймовірно лежали острови Аврора, пройти крізь Магелланову протоку й рушити на північ уздовж західного узбережжя Патагонії.[60] Але відомості, які він добув на Трістан-да-Кунья, спонукали його взяти курс на південь у надії виявити групу малих островів, нібито розташованих на 60° п. ш. і 41°20́ з. д. Якщо ж названих островів на вказаних координатах не буде, а погода стоятиме добра, то він збирався взяти курс на Південний полюс. Так ми й зробили: дванадцятого грудня підняли вітрила і пішли на південь. Вісімнадцятого числа досягли району, вказаного Глассом, і три дні обстежували ті води, не знайшовши там жодного острова. Погода стояла чудова і двадцять першого ми пішли далі на південь, вирішивши пливти в цьому напрямку, поки буде змога. Перш ніж розпочати цю частку моєї оповіді, мабуть, варто коротко розповісти про нечисленні спроби досягти Південного полюса, які досі робилися, в інтересах читачів, котрі не стежили за дослідженнями в полярних широтах.

Першу таку спробу, про яку ми маємо певні відомості, зробив капітан Кук.[61] 1772 року він вирушив на кораблі «Рішучий» на південь; його супроводжував лейтенант Фурно на «Пригоді». В грудні Кук досяг п’ятдесят восьмої паралелі на східній довготі в 26°57́. Тут він зустрівся з вузькими крижаними полями завтовшки вісім – десять дюймів, що простягалися на північний захід і південний схід. Крижини були великі й громадилися торосами, так що пройти між ними було нелегко. З великої кількості птахів та з інших ознак капітан Кук дійшов тоді висновку, що вони перебувають недалеко від суходолу. Хоча погода стояла дуже холодна, він плив далі на південь, аж поки досяг шістдесят четвертої паралелі на східній довготі в 38°14́. Тут значно потеплішало, повіяв лагідний бриз, протягом п’ятьох днів термометр показував тридцять шість градусів.[62] У січні 1773 року кораблі перетнули Південне полярне коло, але далі пройти не вдалося; на широті 67°15́ дорогу їм перегородили крижані поля, що тяглися вздовж усього південного обрію, наскільки сягав погляд. Лід був найрізноманітніший, суцільні крижини мали по кілька миль завширшки і здіймалися над водою на висоту вісімнадцять-двадцять футів. Оскільки літо кінчалося, капітан Кук не мав жодної надії обминути крижані затори й неохоче повернув назад, на північ.

У листопаді того самого року він поновив свої дослідження Антарктики. На 59°40́ південної широти він потрапив у сильну течію, що завертала на південь. У грудні, коли кораблі були на 67°31́ південної широти і 142°54́ західної довготи, настали люті морози зі штормами й туманами. Тут також було безліч птаства: альбатросів, пінгвінів, а особливо, буревісників. На 70°23́ південної широти мореплавці зустріли кілька великих айсбергів, а трохи згодом помітили білосніжні хмари на півдні, що звістували про близькість суцільних крижаних полів. На 71°10́ південної широти і 160°54́ західної довготи полярникам, як і першого разу, перегородив шлях неозорий крижаний масив, що застеляв весь південний обрій. Північний край цього масиву майже на милю в глибину громадився торосами, настільки туго спаяними, що пробитися крізь них було неможливо. За торосами на якусь відстань тяглася відносно рівна поверхня, а далі височіли пасма крижаних гір, що нависали одна над одною. Капітан Кук вирішив, що ці безмежні льодові поля тягнуться до самого полюса або прилягають до невідомого материка. Містер Дж. Н. Рейнолдс,[63] чиї великі зусилля та наполегливість увінчалися нарешті організацією національної експедиції, що ставить на меті і дослідження названих широт, так говорить про спроби корабля «Рішучий»: «Ми анітрохи не здивовані, що капітан Кук не зміг пройти далі 71°10́, навпаки, слід дивуватися, як пощастило йому досягти цієї широти на західній довготі в 106°54́. Земля Палмера лежить на захід від Шетландських островів,[64] на шістдесят четвертій паралелі, і тягнеться на південь і захід далі, аніж добирався будь-хто з мореплавців. Кук, безперечно, досяг цієї землі, коли крижані поля перегородили йому дорогу, що, мабуть, неминуче в тому районі і в таку ранню пору, як шосте січня, – і ми не здивуємося, якщо крижані гори, ним описані, прилягають до Землі Палмера або до інших ділянок суходолу, яких, напевне, багато на півдні й на заході».

1803 року російський цар Олександр послав капітанів Крузенштерна й Лисянського в кругосвітнє плавання. У своїх спробах пройти на південь вони досягли лише 59°58́ на 70°15́ західної довготи. Тут вони натрапили на сильну течію, що завертала на схід. Їм зустрічалося багато китів, але криги там не було. З приводу цієї експедиції містер Рейнолдс зауважує, що якби Крузенштерн прибув сюди на початку року, він би неминуче натрапив на кригу, але він досяг означеної широти лише в березні. Тут панують південні й західні вітри – разом з течією вони й віднесли плавучі крижини в район суцільного льоду, обмежений з півночі островом Джорджія, зі сходу Землею Сандвіча[65] і Південними Оркнейськими островами, а з заходу – Південними Шетландськими.

1822 року капітан Джеймс Уеддел, що служив у британському військово-морському флоті, на двох невеличких суденцях проник на південь значно далі, ніж будь-хто з його попередників, не зустрівши на своєму шляху якихось незвичайних перешкод. Він запевняє, що хоча до сімдесят другої паралелі його часто затирало кригою, але далі море виявилося абсолютно чистим і коли він доплив до широти 74°15́, то на обрії виднілися лише три айсберги. Слід звернути увагу на те, що хоч капітан Уеддел і бачив великі зграї птахів та інші ознаки близькості суходолу, хоч на південь від Шетландських островів його марсові й помітили якісь смуги суходолу, що тяглися в напрямку полюса, він заперечує припущення про існування материка в південній полярній області.

11 січня 1823 року капітан Бенджамен Моррел відплив на американській шхуні «Оса» з Землі Кергелена, маючи намір проникнути якомога далі на південь. Першого лютого він був на 64°52́ південної широти і на 118°27́ східної довготи. Ось запис у його вахтовому журналі за те число: «Вітер повіяв зі швидкістю тринадцять миль на годину, і ми, скориставшися з цього, взяли курс на захід. Будучи, проте, переконані, що чимдалі ми просунемося від шістдесят четвертої паралелі на південь, тим менше ймовірності зустріти суцільну кригу, ми трохи відвернули на південь, аж поки перетнули Південне полярне коло й досягли 69°15́ південної широти. На цій широті помічено лише кілька айсбергів, але суцільних крижаних полів там не було».

Я знайшов і такий запис, датований чотирнадцятим березня: «Море цілком вільне від криги, бачили вдалині не більше дванадцяти айсбергів. Температура й повітря принаймні на тринадцять градусів вища від тієї, яка звичайно буває між шістдесятою і шістдесят другою паралеллю. Зараз ми перебуваємо на 70°14́ південної широти, температура повітря – сорок сім градусів, води – сорок чотири. Магнітне відхилення – 14°27́, східне… Мені не раз доводилося перетинати Південне полярне коло на різних меридіанах, і щоразу я переконувався, що чимдалі я просувався на південь від шістдесят п’ятої паралелі, тим теплішими стають вода й повітря, а магнітне відхилення відповідно зменшується.[66] Тоді як на північ від цієї паралелі, скажімо, між шістдесятою і шістдесят п’ятою, ми часто з великими труднощами знаходили прохід між велетенськими незліченними айсбергами, причому деякі з них мали від милі до двох по периметру й височіли над водою футів на п’ятсот, а то й більше».

Оскільки запаси води й палива закінчувалися, оскільки на кораблі не було добрих інструментів і наближалася полярна зима, капітан Моррел мусив відмовитися від спроби пробитися далі на південь і повернути назад, хоча перед ними лежало чисте море. Він висловлює переконаність, що досяг би вісімдесят п’ятої паралелі, а то й полюса, якби не вказані несприятливі обставини, що змусили його відмовитися від свого наміру. Я з усіма подробицями викладаю міркування капітана Моррела для того, щоб читач мав можливість переконатися, наскільки вони підтверджуються моїм власним наступним досвідом.

1831 року капітан Бріско, який перебував на службі в панів Ендербі, лондонських промисловців, що володіли китобійними кораблями, відплив на бризі «Жвавий» у супроводі катера «Тула» у Південний океан. 28 лютого, перебуваючи на 66°30́ південної широти й 47°13́ східної довготи, мореплавці побачили землю й «посеред снігу чітко роздивилися чорні вершини гірського кряжа, що тягся на ост-зюйд-ост». Капітан Бріско плавав у цих водах протягом усього наступного місяця, але через бурхливе море так і не підійшов до берега ближче, аніж на десять ліг. Переконавшись у тому, що продовжувати дослідження в цю пору року неможливо, він повернув на північ, щоб перезимувати на Землі Ван-Дімена.

На початку 1832 року він знову вирушив на південь і четвертого лютого, перебуваючи на 67°15́ південної широти й 69°29́ західної довготи, побачив на південному сході землю. Вона виявилася островом, що прилягав до мису, який відходив від суходолу, відкритого ним раніше. Двадцять першого лютого йому вдалося висадитися на острів, який він ім’ям короля Вільгельма Четвертого оголосив власністю британської корони, а на честь королеви назвав Аделаїдою. Коли обставини цієї подорожі стали відомі Королівському географічному товариству, вчені мужі дійшли висновку, що «від 47°30́ східної довготи до 69°29́ західної довготи вздож шістдесят шостої – шістдесят сьомої паралелі тягнеться суцільна смуга суходолу».

З цього приводу Містер Рейнольдс зауважує: «Ми ніяк не можемо погодитися з таким висновком, й відкриття Бріско не дають для цього жодних підстав. Саме між цими двома пунктами Уеддел проник на південь по меридіану, що проходить понад східними узбережжями островів Джорджія, Сандвічевих, Південних Оркнейських і Південних Шетландських».

Як ви згодом довідаєтеся, мій власний досвід свідчить про помилковість висновку, до якого прийшло Королівське товариство.