Розділ «Оповідь Артура Гордона Піма»

Збирають трепангів переважно на глибині трьох-чотирьох футів; на березі їх розрізають з одного кінця ножем – глибина розрізу може бути дюйм або більше, залежно від розміру молюска. Крізь отвір видавлюють нутрощі, які майже нічим не відрізняються від нутрощів інших нижчих створінь, що живуть у морі. Потім їх промивають і проварюють при певній температурі, яка не повинна бути ні надто високою, ні надто низкою, потім заривають на чотири години в землю, знову проварюють протягом короткого часу, після чого підсушують на сонці або на вогні. Особливо цінуються трепанги, висушені на сонці, але за той час, який потрібен, щоб приготувати один пікуль (133 1/3 фунта) на сонці, на вогні можна заготовити тридцять пікулів. Добре висушені трепанги можна зберігати без особливого ризику в сухому місці два-три роки; але раз на кілька місяців – скажімо, чотири рази на рік – треба наглядати, чи вони, бува, не відвологли.

Як було вже згадано, китайці вважають трепангів особливим делікатесом, вірячи, що він у чудесний спосіб зміцнює і підживлює організм і відновлює сили при статевому виснаженні. В Кантоні[74] перший сорт продають по дев’яносто доларів за пікуль; другий – по сімдесят п’ять; третій – по п’ятдесят; четвертий – по тридцять; п’ятий – по двадцять; шостий – по дванадцять; сьомий – по вісім і восьмий сорт по чотири долари за пікуль. Одначе невеличкі партії цього товару часто відправляють також у Манілу, Сингапур і Батавію».

Таким чином угоду з тубільцями було вкладено, і ми негайно вивантажили на берег усе необхідне для розчищення майданчика та спорудження будівель. Біля східного берега затоки, де на відносно невеликій відстані від рифів, багатих на трепанги, було багато лісу й прісної води, ми вибрали велику рівну ділянку. Потім жваво взялися за діло й на превелике здивування дикунів швиденько звалили стільки дерев, скільки їх було треба для будівництва, обтесали колоди для каркасів і через два або три дні робота просунулася настільки, що ми могли довірити її завершення трьом матросам, які зголосилися залишитись на острові. Це були Джон Карсон, Елфред Гарріс і Петерсон (забув його ім’я), усі троє, якщо не помиляюсь, уродженці Лондона.

На кінець місяця ми були готові до відплиття. Правда, ми погодилися зробити прощальний візит до села, й оскільки Ту-Віт так наполегливо домагався, щоб ми виконали свою обіцянку, то ми визнали за небажане ризикувати, ображаючи його відмовою. Я певен, у ті дні ніхто з нас не мав найменшого сумніву в приязному ставленні дикунів. Вони незмінно були до нас дуже поштиві, охоче допомагали нам у роботі, пропонували те або те, причому часто безкоштовно і не поцупили в нас жодної речі, хоча бурхливий захват, з яким вони приймали наші подарунки, свідчив, що наші товари вони цінують високо. Особливою послужливістю відзначалися в них жінки, і взагалі ми були б найпідозріливішими істотами на світі, якби допустили думку про підступність людей, котрі ставилися до нас так добре. Та знадобилося зовсім мало часу, аби стало очевидно, що за їхньою вдаваною дружелюбністю таївся глибоко обміркований план нашого знищення і що остров’яни, яких ми цінували так високо, виявилися найбрутальнішими, найпідступнішими і найкровожерливішими мерзотниками з тих, які будь-коли оскверняли лице нашої планети.

Першого лютого ми зійшли на берег, щоб вирушити до села. Хоча, як я вже згадував, ми не плекали найменшої підозри, ми не знехтували необхідних заходів остороги. На шхуні залишилися шестеро чоловік, і їм було наказано ні під яким приводом не допускати, щоб тубільці наближалися до судна під час нашої відсутності, й постійно залишатися на палубі. Ми підняли абордажні сіті, набили в гармати подвійні заряди картечі, а фальконети[75] зарядили рушничними кулями. Якірну линву було вибрано до натягнутого стану, і шхуна стояла за милю від берега на такій позиції, що жоден човен не міг наблизитися до неї непоміченим і не потрапити відразу під прицільний вогонь наших фальконетів.

Без шістьох матросів, залишених на шхуні, наш береговий загін нараховував тридцять два чоловіки. Ми були озброєні до зубів рушницями, пістолетами й абордажними шаблями; крім того, кожен мав при собі довгого морського ножа, дуже схожого на мисливський, яким так часто користуються в наших західних та південних штатах. Сотня воїнів у чорних шкурах зустріли нас на березі, щоб супроводжувати в село. Ми з подивом відзначили, що в них не було зброї, і на наше запитання, чому це так, Ту-Віт коротко відповів: «Матті нон ві па па», що означало: «Там, де всі брати, зброя непотрібна». Ми прийняли його слова за щиру правду і вирушили в дорогу.

Наш кортеж проминув джерело та струмок, про які я згадував, і ввійшов до вузької ущелини, що вела крізь гори з мильного каменю,[76] серед яких лежало село. Ущелина була дуже нерівна, і не дивно, що під час нашого першого візиту в село Клок-Клок ми пробралися крізь неї з великими труднощами. Загальна довжина ущелини становила півтори-дві милі. Вона звивалася між горами (мабуть, у давніші часи тут було річище бурхливого потоку), і через кожні двадцять ярдів стежка круто завертала. Схили, я певен, були в середньому сімдесят-вісімдесят футів заввишки по всій їхній протяжності, а в деяких місцях вони здіймалися стрімкими урвищами до карколомної висоти, так затуляючи небо, що донизу майже не проникало денне світло. Середня ширина яру становила близько сорока футів, але іноді він так звужувався, що по ньому могли пройти лише п’ятеро-шестеро чоловік у шеренгу. Одне слово, в усьому світі не знайшлося б зручнішого місця для влаштування засідки, і цілком природно, що, входячи до ущелини, ми уважно оглянули свою зброю. Коли я думаю тепер про нашу кричущу дурість, то найбільше мене дивує те, як ми взагалі зважилися так цілком віддатися під владу дикунів, яких, власне, зовсім не знали, і дозволити їм під час переходу через ущелину йти і попереду нас, і позаду. І все ж таки ми бездумно підкорилися цьому порядку, по-дурному покладаючись на те, що нас досить багато і ми добре озброєні, а Ту-Віт та його люди зброї не мали, на дієвість нашої вогнепальної зброї (поки що дикунам невідомої), а передусім на марну вдачу тубільців – адже протягом досить-таки тривалого часу ці підлі мерзотники прикидалися нашими друзями. П’ятеро або шестеро з них очолювали похід, ніби показуючи дорогу, і з показною старанністю розчищали стежку від великого каміння та сухого гілля. Далі посувався наш загін. Ми йшли в тісному гурті і стежили тільки за тим, щоб нас не роз’єднали. Дотримуючись незвичайного порядку та урочистості, процесію замикав головний загін дикунів.

Дірк Петерс, матрос Вілсон Аллен і я йшли на правому крилі нашого загону, роздивляючись незвичайне розшарування порід у обриві, який нависав над нами. Нашу увагу привернула розколина, достатньо широка, щоб одна людина могла вільно нею пробратися; вона заходила в скелю футів на вісімнадцять-двадцять прямо, а потім звертала ліворуч і круто підіймалася вгору. Її висота, наскільки ми могли бачити з головної ущелини, була футів шістдесят-сімдесят. Із тріщини на стінах розколини стриміло кілька миршавих кущиків з плодами, схожими на ліщинові горіхи; мені захотілося їх попробувати, і я швидко проліз у розколину, зірвав жменю – п’ять або шість – горіхів і поквапився назад. Та коли я обернувся, то побачив, що Петерс і Аллен протиснулися за мною. Я сказав, щоб вони верталися, бо в розколині двом чоловікам не розминутися, і пообіцяв, що дам їм попробувати своїх горіхів. Вони не стали сперечатися й полізли назад; Аллен був уже біля самого входу в розколину, коли я раптом відчув могутній поштовх, – нічого подібного я досі у своєму житті не відчував, – який навіяв мені невиразну думку (якщо я взагалі встиг подумати про щось у ту мить), що земна куля розлетілася в друзки й настав кінець світу.

Розділ двадцять перший

Коли я прийшов до тями, я зрозумів, що майже задихаюся, лежачи долічерева в чорній пітьмі, завалений землею, яка й далі сипалася з усіх боків, загрожуючи поховати мене живцем. На цю думку я відчув моторошний страх, напружив усі сили, щоб підвестися на ноги і зрештою-таки підвівся. Кілька секунд я простояв нерухомо, намагаючися збагнути, де я є і що зі мною сталося. Зненацька біля самого мого вуха пролунав глухий стогін, а потім і ледь чутний голос Петерса, який кликав мене на допомогу заради всього святого. Я протиснувся на крок або два вперед і впав просто на голову й плечі свого супутника, засипаного по пояс землею, як я незабаром виявив. Петерс розпачливо борсався, але вибратися на волю не міг. Зібравши всі сили, я розрив навколо нього землю й допоміг йому визволитися.

Коли ми нарешті трохи оговталися від переляку та здивування і змогли поміркувати над тим, що сталося, ми обидва прийшли до висновку, що стіни розколини, в яку ми проникли, обвалилися й зімкнулися вгорі – чи то внаслідок природного катаклізму, чи від власної ваги – і що ми загинули, поховані живцем. На довгий час ми втратили деяку волю до опору і піддалися гіркому, безнадійному розпачу, який важко уявити тим, хто не опинявся в подібному становищі. Я твердо переконаний, що жодне випробування, яке випадає людині на її життєвому шляху, не завдає таких розпачливих фізичних та духовних страждань, як випадок із нами – поховання живцем. Непроглядний морок, що огортає жертву, неможливість набрати в груди повітря, задушливі випари сирої землі разом з моторошним усвідомленням того, що надії немає, що ти мрець, засипаний у призначеній тобі могилі, все це вселяє в людське серце такий безнадійний жах, таку розпуку, яких нормальна людина не те що витерпіти – уявити собі не може.

Нарешті Петерс запропонував, що нам слід принаймні спробувати визначити масштаби нашої біди й обстежити свою підземну в’язницю; зрештою не виключено, сказав він, що де-небудь залишився отвір, крізь який можна вибратися на волю. Я відразу вхопився за цю слабку надію і, напружуючи всі сили, став пробиватися крізь сипучу землю. I тільки-но я спромігся ступити один-однісінький крок, як помітив тьмяне світло, яке дало нам знати, що принаймні ми тут не задихнемося. Ми трохи підбадьорилися, адже тепер у нас з’явилися підстави сподіватися на краще. Коли ми перелізли через купу землі та каміння, що перегороджувала нам шлях до світла, просуватися далі стало значно легше і дихати стало легше теж – більше не здавлювало легені від нестачі повітря. Незабаром ми вже розрізняли усе навкруги і виявили, що перебуваємо біля кінця розколини, там, де вона завертала ліворуч і вгору. Ще кілька зусиль, і ми дісталися до повороту й на превелику нашу радість побачили там довгу заглибину чи тріщину, яка тяглася далеко вгору під кутом градусів у сорок п’ять, а в окремих місцях і крутіше. Ми не могли роздивитися всю тріщину до самого її кінця, але згори проникало достатньо світла, і ми майже не сумнівалися, що знайдемо там вихід назовні (якщо, звісно, зуміємо туди видертися).

І тут раптом мені пригадалося, що з головної ущелини нас увійшло в розколину троє і ми не знаємо, де подівся Аллен. Ми вирішили негайно повернутись і спробувати його знайти. Після тривалих пошуків під постійною небезпекою спричинити обвал Петерс нарешті крикнув мені, що знайшов ногу нашого супутника, але тіло завалене землею та камінням і витягти його неможливо. Підійшовши до Петерса, я переконався, що він каже правду і що життя, звичайно, давно покинуло Аллена. З печаллю в серцях ми мусили покинути мертвого товариша і вернутися до повороту.

Ширина тріщини була достатня, щоб у ній могла протиснутися людина, але видертися нагору ми не змогли і після однієї або двох марних спроб знову були впали в розпач. Я вже раніше згадував, що гори, між якими пролягала ущелина, складалися з м’якої породи, схожої на мильний камінь. Тому стінки тріщини, по якій ми пробували піднятися, були дуже слизькі, а надто там, де проступала вологість, і ми ледве могли втриматися на ногах навіть на відносно рівних місцях, а там, де треба було дертися вгору по майже прямовисній стіні, становище ускладнювалося неймовірно, і ми вже були подумали, що вилізти тут нагору немислимо. Одначе розпач додає сили й кмітливості, і ми власно згадали про свої мисливські ножі; видовбуючи ними приступки в м’якому камені і з ризиком для життя хапаючись за шматки твердого сланцю, які то там, то там стриміли з породи, ми нарешті вибралися на рівний виступ, з якого видно було клапоть голубого неба в кінці густо зарослої лісом улоговини. Трохи заспокоївшись і оглянувшись назад на тріщину, крізь яку ми щойно пропхалися, ми побачили з вигляду її стін, що утворилася вона зовсім недавно – мабуть, земний струс, хай там від чого він виник, який так несподівано нас засипав, водночас призвів до утворення цієї свіжої розколини, і саме вона стала для нас стежкою порятунку. Оскільки ми вкрай знесиліли і майже не могли не те що стояти на ногах, а й розмовляти, то Петерс запропонував пострілами з пістолетів покликати на допомогу товаришів – пістолети ще висіли в нас за поясом, хоча рушниці й абордажні шаблі[77] ми загубили на дні провалини, коли нас придушило зсувом. Наступні події підтвердили, що ми гірко розкаялися б, якби надумали вистрелити в повітря; та, на щастя, в мене вже тоді виникла підозра, що справа нечиста, і ми вирішили не давати знати дикунам про те, де ми є.

З годину перепочивши, ми поволі стали братися вгору улоговиною і пройшли зовсім небагато, коли почули десь на поверхні оглушливі крики. Зрештою ми дісталися до справжнього виходу з підземелля, бо, після того як ми покинули рівний виступ, наша стежка пролягала під майже непроникним для світла високим дахом з крутих стрімчаків та густого листя. І ось, нарешті ми з великою осторогою прокралися до вузької горловини, звідки навколишня місцевість відкривалася мов на долоні, і вже з першого погляду розгадали страшну таємницю обвалу.

Місцина, звідки ми вели спостереження, лежала неподалік від найвищої вершини в гірському пасмі. Ущелина, якою наш загін просувався до села, тяглася ліворуч від нас футів за п’ятдесят. Але тепер ложе чи дно ущелини було засипане на відстані ярдів ста величезною, мільйонотонною масою землі та каміння. Спосіб, за допомогою якого дикуни влаштували обвал, був не менш простим, ніж очевидний, бо сліди їхнього страхітливого злочину ще зосталися. У деяких місцях понад східним краєм ущелини (ми перебували на західному) стриміли загнані в землю дерев’яні кілки. В тих місцях земля не розкололася; але в урвищі, від якого відкололася маса обвалу, виднілися заглибини, схожі на ті, що залишаються після бура; очевидно, там теж були вбиті в землю такі самі кілки, які ми бачили, причому їх позаганяли не далі як за ярд один від одного на протязі не менш як триста футів і за десять футів від краю урвища. На тих кілках, які ще стриміли, метлялися міцні линви, сплетені з виноградної лози – певно, такі самі линви були прив’язані й до інших кілків. Я вже згадував про незвичну шарувату структуру цих мильнокамінних гір, а недавній опис вузької та глибокої тріщини, крізь яку нам пощастило вибратися з-під обвалу і врятуватися від поховання живцем, дасть про неї додаткове уявлення. Скелі складалися ніби з безлічі щільно стулених докупи вертикальних нашарувань, що могли розколотися при найменшому природному підземному поштовху; і цього самого можна було досягти не таким уже й великим штучним зусиллям. Ось цією особливістю острівних гір і скористалися дикуни, здійснюючи свій віроломний задум. Не лишилося жодного сумніву щодо того, як вони діяли. Збивши безперервний ряд кілків, вони почасти розкололи ґрунт, – до глибини одного-двох футів, – а потім поставили біля кожного кілка по людині, яка за сигналом мала потягти за линву (прив’язану за вершок кілка і протягнуту в протилежний бік від урвища; завдяки такій системі кілків та линв, що діяла як один великий важіль, виникла сила, достатня для того, щоб відколоти верхню частину урвища і скинути на дно провалля величезну масу землі та каміння. Доля наших бідолашних товаришів більше не була для нас таємницею. Лише нам пощастило врятуватися від страхітливої катастрофи. Ми були єдині білі люди на острові, які лишилися живі.

Розділ двадцять другий

Отже, як з’ясувалося, наше становище тепер навряд чи можна було вважати кращим, ніж тоді, коли ми думали, що поховані живцем під обвалом. Ми не бачили для себе іншого виходу, як або загинути від рук дикунів, або скніти жалюгідним животінням, потрапивши до них у полон. Звичайно, ми могли якийсь час переховуватися в найнеприступніших місцях гір, а в разі крайньої потреби і в тій тріщині, з якої ми щойно вибралися. Але незабаром почнеться довга полярна зима, і ми неминуче або загинемо від холоду й голоду, або нас викриють, коли ми спробуємо забезпечити себе найнеобхіднішим.

Долина буквально кишіла дикунами, багато з них, як ми тепер побачили, прибули сюди на пласких плотах з островів, які лежали на півдні – безперечно, для того, щоб узяти участь у нападі на «Джейн Гай» та в її розграбуванні. А шхуна все ще спокійно стояла на якорі, і люди на борту навіть не здогадувалися про те, яка їм загрожує небезпека. Як хотілося нам у цю мить бути поруч із ними! Адже ми могли б або сприяти нашому спільному порятунку, або загинути разом з ними в бою, захищаючись від нападу. Та ми не мали навіть змоги остерегти своїх товаришів, не наражаючи себе на смертельну небезпеку, і водночас навряд чи вони здобули б із нашого попередження якусь користь. Якби ми вистрелили з пістолета, вони, звичайно, зрозуміли б, що сталася біда; але звук пострілу не міг повідомити, що їм слід негайно вийти в море, бо єдиний їхній порятунок у цьому не міг дати їм знати, що вони більше не зв’язані жодними поняттями честі, бо їхніх товаришів уже нема серед живих. Почувши постріл, вони не зробили б нічого понад ті заходи, що їх уже було вжито для відбиття нападу ворога, який саме готувався напасти. Отже, мало користі й дуже багато шкоди міг принести наш постріл, і після тривалих роздумів ми відмовилися від цього наміру.

Наступною нашою думкою було пробитися на берег, захопити одне з чотирьох каное, що стояли в глибині затоки, і спробувати допливти до шхуни. Але незабаром нам стала очевидною цілковита нездійсненність цього відчайдушного плану. Вся місцевість, як я вже згадував, кишіла дикунами, котрі ховалися в кущах та поміж скель, щоб їх не помітили зі шхуни. Зовсім близько від нас, перегороджуючи єдину стежку, якою ми могли б потрапити на берег у потрібному нам місці, стояв весь загін воїнів у чорних шкурах на чолі з самим Ту-Вітом – вони, мабуть, чекали підкріплення, щоб розпочати штурм нашої «Джейн». Та й у самих каное, причалених до берега, сиділо повно дикунів, правда, неозброєних, але зброя, думаю, була в них напохваті. Тому, згнітивши серце, ми мусили залишитися в своєму сховку і лише здалеку спостерігати за битвою, яка розпочалася дуже скоро.