Розділ «Оповідь Артура Гордона Піма»

Через півгодини ми побачили, як із-за південного мису затоки з’явилося шістдесят або сімдесят чи то плотів, чи то плоскодонних човнів з виносними кочетами, а в них безліч дикунів. Здається, вони не мали іншої зброї, крім коротких київ та каміння, складеного на дні човнів. У ту ж мить із протилежного боку посунув ще численніший загін, озброєний тією самою зброєю. Водночас інші дикуни повибігали з кущів у глибині затоки, швидко розсілися по чотирьох каное і вмить відчалили від берега, щоб приєднатися до нападників. Відбулося все скоріше, аніж я писав ці рядки, і, немов чарами, «Джейн Гай» раптом опинилася в кільці відчайдухів, які вирішили захопити її нехай там що.

Не було найменшого сумніву, що вони таки її захоплять. Хай би як відважно захищалися ті шестеро, вони не змогли б довго витримати битву при такому співвідношенні сил, не змогли б навіть дати раду гарматам. Я гадав, вони взагалі не чинитимуть опору, але в цьому я помилився; вони швидко вибрали якірний ланцюг і розвернули шхуну правим бортом, щоб зустріти гарматним вогнем каное, які були вже на відстані пістолетного пострілу, а плоти – за чверть милі з навітряного боку. Невідомо, з якої причини, найімовірніше, внаслідок хвилювання наших бідолашних товаришів, що зрозуміли, в якому безнадійному становищі вони опинилися, гарматний залп не дав бажаних наслідків. Жоден човен не був пошкоджений, не поранило жодного дикуна; картеч лягла на воду ближче і перелетіла над їхніми головами. Їх приголомшив лише гуркіт та дим, який окутав каное такими густими клубами, що я навіть подумав, чи не відмовляться дикуни від свого наміру й не повернуться на берег. І вони напевне так би й зробили, якби матроси на шхуні здогадалися відразу за гарматним залпом дати залп із рушниць: оскільки каное були вже близько, він неодмінно скосив би багатьох тубільців, чого вистачило б для того, щоб зупинити їх, а тим часом наші встигли б дати бортовий залп по плотах. Але замість цього вони відразу кинулися на лівий борт, щоб зустріти гарматним вогнем плоти, і дикуни в човнах устигли отямитись від переляку й переконатися, що ніхто з них не поранений і не вбитий.

Гарматний залп з лівого борту був успішним. Коли чавунні жорла вивергнули вогонь і картеч, сім або вісім плотів розлетілися на друзки й було вбито наповал три-чотири десятки дикунів, а понад сотню скинуто у воду й жахливо покалічено. Решта, на смерть перелякані, почали квапливо веслувати назад, навіть не підібравши поранених, які борсалися у воді то там, то там, нелюдськими зойками благаючи допомоги. Одначе цей великий успіх прийшов запізно й уже не міг урятувати наших хоробрих товаришів. Понад півтори сотні дикунів з каное були вже на борту шхуни, причому більшість видерлися на палубу по ланцюгах та по абордажних сітях ще до того, як матроси піднесли запал до гармат лівого борту. Ніщо тепер не могло втримати звірячої люті дикунів. Ще мить, і наші люди були збиті з ніг, оглушені, розтоптані, роздерті на шматки.

Бачачи все це, тубільці на плотах оговталися від страху й налетіли хмарою, аби урвати свою частку здобичі. Через п’ять хвилин «Джейн», пограбована й понівечена, являла собою жалюгідне видовище. Палуба була розбита й розламана; такелаж, вітрила, корабельне начиння – усе зникло мов чарами. Кінець кінцем, підштовхуючи шхуну з корми, підтягуючи її линвами з каное, тисячами пливучи з боків та підпираючи борти, мерзотники випхали шхуну на берег (якірний ланцюг давно впав у воду) і підняли її як воєнний трофей Ту-Вітові, котрий під час битви, як і годиться досвідченому воєначальникові, зайняв спостережний пост у безпечному місці в горах, але тепер, коли йому на радість було здобуто певну перемогу, милостиво спустився вниз зі своїми воїнами в чорних шкурах, щоб узяти участь у розподілі здобичі.

Коли Ту-Віт зі своїм почтом пішов на берег, ми змогли покинути свою схованку й обстежити місцевість навколо неї. Ярдів за п’ятдесят від виходу з улоговини ми натрапили на невеличке джерело і втамували спрагу, яка вже добре нас мучила. Недалеко від джерела росло кілька кущиків, схожих на ліщину, про які я вже згадував. Попробувавши горіхів, ми дійшли висновку, що їх можна їсти, і на смак вони схожі на звичайний англійський фундук. Ми наповнили ними капелюхи, віднесли їх до своєї схованки і повернулися, щоб назбирати ще. Поки ми клопоталися горіхами, в кущах почулося шарудіння, яке мало не змусило нас покрадьки відступити до свого притулку, але тут з гілля повільно і досить-таки незграбно злетів великий чорний птах із породи бугаїв. Я був захоплений зненацька й завмер на місці, але Петерс не розгубився: він стрибнув на птаха, поки той не встиг піднятися вгору, і схопив його за шию. Птах розпачливо пручався і пронизливо кричав, і ми вже були подумали, чи не ліпше випустити його, щоб не привернути увагу дикунів, які, можливо, ще шастали десь поблизу. Одначе удар мисливським ножем примусив жертву замовкнути, і ми віднесли її до своєї схованки, вітаючи себе з тим, що тепер за будь-яких обставин ми не помремо з голоду принаймні тиждень, бо маємо чималий запас свіжого м’яса.

Ми знову вибралися на розвідку і тепер зважилися відійти на значну відстань униз по південному схилу, але більше не знайшли нічого, що годилося б на харч. Тоді ми назбирали сухого гілля і швидко повернулися до схованки, бо великий гурт дикунів саме повертався з награбованим добром у село, йдучи дном ущелини, і ми боялися, щоб вони нас не помітили, коли проходитимуть біля підніжжя гори.

Наступною нашою турботою було якомога ліпше замаскувати свою тимчасову оселю, і з цією метою ми затулили гіллям ту саму діру, крізь яку побачили клапоть голубого неба, коли вибралися із засипаної тріщини на виступ скелі. Ми залишили тільки невеличкий отвір, щоб спостерігати за затокою, не ризикуючи бути поміченими знизу. Ми були цілком задоволені своєю роботою; тепер нас ніхто не виявить – принаймні поки ми сидітимемо у своєму сховку й не з’являтимемося на схилі гори. Ми не знайшли жодних слідів, які підтверджували б, що дикуни бували в цій улоговині. Але разом з тим, коли ми обміркували припущення, що розколина, завдяки якій ми сюди дісталися, утворилася лише внаслідок сьогоднішнього обвалу з протилежного урвища, й іншого шляху сюди, можливо, й немає, радість, що ми перебуваємо в безпеці від нападу, була затьмарена сумнівом, а чи зможемо ми взагалі звідси спуститися? I ми вирішили ретельно обстежити всю вершину нашої гори, як тільки трапиться нагода. А поки що стали спостерігати крізь отвір між гіллям за метушнею дикунів.

Вони вже цілком розбили шхуну й готувалися підпалити її кістяк. Незабаром з головного люка завалував густий дим, а трохи згодом з бака вихопилися величезні омахи полум’я. Такелаж, щогли і рештки вітрил спалахнули відразу, й вогонь швидко охопив палубу. Проте багато дикунів усе ще юрмилися навколо судна, збиваючи з корпусу болти та інші мідні й залізні частини великими каменюками, сокирами та гарматними ядрами. Всього ж у безпосередній близькості від шхуни зібралося – на березі, в каное, на плотах – не менше як десять тисяч тубільців, не рахуючи тих юрм, які, навантажившись трофеями, подалися в глиб острова або переправилися на сусідні острови. Тепер ми чекали катастрофи, і наші сподівання справдилися. Спочатку був сильний поштовх (який ми у своєму сховку відчули так чітко, ніби крізь нас пропустили електричний розряд), але видимих слідів вибуху не з’явилося. Дикуни були вочевидь налякані, й на мить припинили вовтузитись і галасувати. Та тільки-но вони знову взялися до діла, як з-під палуби пробилися клуби густого диму, чорного, важкого, мов грозова хмара, потім мовби із самих нутрощів розбитого корабля шугнув високо вгору, не менше як на чверть милі, вогненний стовп, далі полум’я пішло вшир, утворивши величезну яскраво-червону кулю, а через мить повітря, мов чарами, наповнилося неймовірним хаосом з уламків дерева та металу, з пошматованих людських тіл – і нарешті пролунав вибух, такий потужний, що нас, у нашому сховку повалило з ніг; у горах прокотилася могутня луна, а з неба посипався густий дощ дрібнесеньких уламків.

Вибух знищив набагато більше дикунів, ніж ми сподівалися, – отак вони розплатилися за свою підступність. Загинуло, мабуть, не менше тисячі й принаймні стільки ж було жахливо скалічено. Вся поверхня затоки була всіяна тубільцями, що розпачливо борсалися у воді, а на березі справи були навіть гірше. Дикуни були настільки приголомшені катастрофою, якою так несподівано закінчилася їхня перемога, що навіть не намагалися допомогти один одному. Аж раптом ми помітили дивну зміну в їхній поведінці. Після цілковитого заціпеніння їх, здавалося, опанувало неймовірне збудження, і вони, як божевільні, заметушилися на березі, добігали до одного місця й повертали назад, дико волаючи: «Текелі-лі! Текелі-лі!»[78] В усій їхній поведінці проступали жах, лють і водночас невтримна цікавість.

Невдовзі великий гурт дикунів кинувся в гори, й незабаром вони повернулися з кілками в руках. Вони пішли туди, де зібралося найбільше людей, юрма розступилася, і ми побачили те, що так схвилювало тубільців. На землі лежало щось біле, але що саме, ми відразу не змогли роздивитися. Та нарешті здогадалися, що то було опудало звіряти з яскраво-червоними зубами та пазурями, якого ми підібрали в морі вісімнадцятого січня. Тоді капітан Гай звелів зняти з нього шкуру і набити опудало, бо хотів привезти його до Англії. Пам’ятаю, перед самою висадкою на острів він дав якісь розпорядження, й опудало принесли до кают-компанії й поклали до скрині. А зараз вибухом його викинуло на берег, але чому воно спричинило такий переполох серед дикунів? Цього ми не могли зрозуміти. Хоча вони і з’юрмилися навколо опудала, але підійти до нього близько ніхто не наважувався. Поступово тубільці, які повернулися з гір, обнесли те створіння огорожею з кілків, після чого весь величезний натовп кинувся в глиб острова, дико репетуючи:

– Текелі-лі! Текелі-лі!

Розділ двадцять третій

Протягом шести-семи наступних днів ми залишалися в нашому сховку, виходячи лише вряди-годи по воду та горіхи – і то з великою осторогою. На скельному виступі ми спорудили щось на зразок куреня, настеливши туди для постелі сухого листя і вкотивши три великі камені з пласкою поверхнею, які правили нам водночас за стіл і за вогнище. Вогонь ми добули без особливих труднощів, тручи один об один два шматки сухого дерева (твердий і м’який). У птаха, якого нам пощастило зловити, м’ясо виявилося смачне, хоч і трохи жорстке. До морського птаства він не належав, а був різновидом бугая і мав блискуче пір’я, чорне з сірим відтінком, та невеликі як на його тулуб крила. Згодом ми бачили неподалік ще три птаха такої самої породи – мабуть, вони шукали того, який потрапив нам до рук. Але жодного разу вони не сіли, і нам не пощастило поповнити свій запас харчів.

Поки в нас було м’ясо, ми мирилися зі своїм становищем, та ось воно закінчилося, і конче треба було пошукати чогось їстівного. Горіхи не тамували голоду, до того ж вони спричиняли сильні кольки в животі, а в надмірних кількостях – і напади жорстокого головного болю. На схід від нашої гори ми бачили на морському березі кілька великих черепах – їх, звичайно, можна було б легко зловити, якби пощастило пробратися туди потай від дикунів. Тому ми вирішили ризикнути і спробувати спуститися вниз.

Для спуску ми обрали південний схил, що видався нам найпологішим, та не пройшли й сотні ярдів (судячи з орієнтирів на вершині гори), як дорогу нам перепинило відгалуження тієї самої ущелини, в якій загинули наші товариші. Понад краєм урвища ми пройшли з четверть милі й наштовхнулися на глибоке провалля. Далі ходу не було, й ми мусили повернутися.

Ми обстежили східний схил, але й тут нам пощастило не більше. Ризикуючи скрутити собі в’язи, ми цілу годину спускалися вниз лише для того, щоб зрештою опинитися у глибокій западині зі стінами з чорного граніту – а єдиний вихід звідти був по крутій кам’янистій стежці, якою ми сюди й прийшли. Видершись нагору, ми розпочали обстеження північного схилу. Тут нам довелося пересуватися з великою осторогою, бо найменша необережність – і ми могли опинитися на очах у цілого села. Тому пробиралися рачки, а іноді мусили плазувати й на череві, підтягуючись за допомогою гілля кущів. Але плазувати в такий спосіб нам довелося недовго, бо ми натрапили на таке бездонне провалля, якого ще тут не бачили, – воно виходило в головну ущелину.

Отже, наші побоювання цілком підтвердилися – ми були відрізані від зовнішнього світу. Вкрай виснажені й знесилені, ми найкоротшим шляхом повернулися до своєї підземної оселі й, упавши на ложа з листя, кілька годин проспали міцним, непробудним сном.

Наступними днями ми були заклопотані тим, що ретельно обстежили всю вершину гори в пошуках чогось їстівного і з’ясували, що поживитися тут можна лише горіхами, від яких болів живіт, та гіркуватою травою, схожою на зелену цибулю, але росла вона лише на ділянці, не більшій за сто квадратних ярдів, і її не могло вистачити надовго.

На п’ятнадцяте лютого,[79] якщо не помиляюся, там не лишилося жодної травинки, і горіхи теж стали траплятися рідко; ми опинилися в повній безвиході. Шістнадцятого числа ми ще раз обстежили стіни нашої в’язниці, сподіваючися знайти з неї вихід, але дарма. Спустилися ми і в розколину, де нас присипало землею, в слабкій надії знайти який-небудь прохід до головної ущелини. Але й тут нас чекало розчарування, хоча ми й підібрали загублену нами рушницю.

Сімнадцятого числа ми вирішили уважніше обстежити западину з чорними гранітними стінами, куди спускалися в перший день наших пошуків. Нам запам’яталося, що в одній стіні там була розколина, в яку ми заглянули лише краєм ока, і тепер нам захотілося обдивитися її краще, хоча ми й не сподівалися знайти там вихід.