Розділ «Оповідь Артура Гордона Піма»

Оповідь Артура Гордона Піма (збірник)

Як і раніше, ми спустилися на дно западини без особливих труднощів, а що тепер ми особливо нікуди не поспішали, то стали обдивлятися її ретельно й уважно. Це була дивовижна місцина, яку важко собі уявити і ще важче, мабуть, повірити в її природне походження. Якщо виміряти довжину западини по всіх її звивинах і з усіма поворотами, то вона становила близько п’ятисот ярдів; але по прямій лінії від її східного до західного кінця було не більше (звичайно, я вимірював цю відстань на око, інших засобів виміру я не мав) як ярдів сорок або п’ятдесят. У верхній своїй частині на протязі футів ста від вершини гори протилежні схили провалля досить-таки відрізнялися один від одного й, очевидно, ніколи не були з’єднані докупи, один схил складався з мильного каменю, а другий – з моргелю,[80] поцяткованого зернистими металевими вкрапленнями. Середня ширина провалля на цій висоті була приблизно футів шістдесят, але не всюди однакова. Проте нижче відстань між протилежними урвищами зменшувалася, і вони переходили в дві прямовисні паралельні стіни, хоча ще були складені з різних порід і мали неоднакові форми поверхні. Та за півсотні футів від дна починалася цілковита тотожність. Обидві стіни складалися там з одного матеріалу, мали однаковий колір і однакову в усіх місцях відстань; матеріалом був блискучий чорний граніт, а відстань між будь-якими двома протилежними точками становила рівно двадцять ярдів. Точну форму провалини легше уявити, глянувши на малюнок, який я зробив на місці, – річ у тому, що, на щастя, я мав при собі записника й олівець, які дбайливо зберігав протягом усієї сповненої стількох пригод подорожі і завдяки яким занотував безліч подробиць, що їх інакше я нізащо не втримав би в пам’яті, перевантаженій стількома враженнями.

Малюнок (див. мал. 1) подає загальні обриси западини, на ньому не зображені невеличкі заглибини, кожній з котрих неодмінно відповідав би виступ на протилежній стіні.

Мал. 1

Дно западини було вкрите шаром дрібнесенького, майже невідчутного на дотик пороху, завтовшки в три-чотири дюйми, під яким ми намацали те саме гранітне дно. В правій нижній частині малюнка можна помітити щось на зразок невеличкого отвору – то й була розколина, про яку говорилося вище і яку ми хотіли обстежити сьогодні з усією ретельністю. Ми стали продиратися туди крізь схожі на ожину колючі зарості, ламаючи гілля і розкидавши високу купу гострих кремінців, що скидалися на наконечники стріл. У далекому кінці проходу ми помітили світло, і це додало нам снаги. Нарешті ми просунулися футів на тридцять углиб і виявили, що прохід являє собою ніби вузький коридор, накритий арочним склепінням, а внизу вистелений тим самим порохом, що й у головній заглибині. Світло посилилося, й за поворотом відкрилася інша видовжена провалина, в усьому схожа на першу, тільки трохи інша за формою. Її обриси зображено на мал. 2.

Мал. 2

Загальна довжина цієї провалини, якщо вести відлік від точки по дузі b до точки a становить п’ятсот п’ятдесят ярдів. У точці c ми виявили невеличкий отвір, схожий на той, крізь який ми проникли сюди з першої провалини, і цей прохід теж заріс колючими кущами й був завалений купою крем’яних наконечників стріл. Ми продерлися і крізь нього – він був близько сорока футів завдовжки – і проникли в третю видовжену провалину. Вона теж нічим не відрізнялася від першої, окрім форми (див. мал. 3).

Мал. 3

Її загальна довжина становила триста двадцять ярдів. У точці a починався прохід завширшки футів у шість, що тягся в глибину скелі на п’ятнадцять футів, де впирався в шари мергелю. Виходу в ще одну провалину, як ми сподівалися, тут не було. Світло сюди майже не проникало, і ми хотіли були повертатися назад, коли Петерс звернув мою увагу на рядочок дивних знаків, ніби висічених на мергелевій стіні, яка замикала глухий прохід. Якщо напружити уяву, то знак, який стояв зліва – з боку півночі, можна було прийняти за зображення, хоч і примітивне, людини, що стоїть, простягши руку вперед. Інші знаки невиразно скидалися на літери невідомої абетки, і Петерс, не маючи на те жодних підстав, був схильний вважати, що то і є літери. Проте я довів йому, що він помиляється: тут-таки на дні проходу ми підібрали з пороху кілька великих уламків мергелю, які точно підходили до заглибин у стіні і, мабуть, відвалилися під час якого-небудь струсу; отже, знаки явно мали природне походження. На мал. 4 подано їхнє точне зображення.

Мал. 4

Переконавшися, що крізь ці дивні галереї не можна вибратися з нашої в’язниці, ми повернулися назад, на вершину гори, вкрай засмучені й остаточно зневірені. Протягом наступної доби не відбулося нічого вартого уваги, крім того, що, оглядаючи місцевість на схід від третьої западини, ми виявили дві глибокі провалини трикутної форми, які теж мали гранітні стіни. Ми вирішили, що спускатися в ці провалини немає сенсу, оскільки вони мали вигляд природних колодязів і виходу з них не було. Кожен мав близько двадцяти ярдів у периметрі. Точна форма тих колодязів і їхнє розташування щодо третьої заглибини показані на мал. 5.

Мал. 5


Розділ двадцять четвертий


Двадцятого лютого, зрозумівши, що на горіхах, від яких у нас нестерпно боліли животи, ми далі не протягнемо, ми вирішили вдатися до відчайдушної спроби спуститися по південному схилу гори. Стіна урвища тут була з найм’якшого різновиду мильного каменю, але майже прямовисна до самого дна (глибина не менше як півтораста футів), а в багатьох місцях вона навіть нависала, мов арка. Після тривалих пошуків ми виявили вузький виступ, що стримів футів на двадцять нижче від краю провалля. За допомогою мотузки зі зв’язаних докупи хусточок, яку я тримав за один кінець, Петерсові пощастило стрибнути на той виступ. З великими труднощами я теж приєднався до нього, і тоді ми вирішили, що спустимося на дно ущелини в той самий спосіб, у який вибиралися нагору з розколини, коли нас присипало обвалом, – тобто виколупуючи ножами приступки в мильному камені. Важко навіть уявити собі, на який ми йшли ризик, але іншого виходу в нас не було, і ми зважилися.

На виступі, де ми стояли, росло кілька ліщинових кущиків і до одного з них ми прив’язали нашу виготовлену з хусточок мотузку. Другим кінцем Петерс обв’язався навкруг пояса, і я спустив його вниз на всю довжину мотузки. Своїм ножем він виколупав у мильному камені дірку завглибшки дюймів у вісім-десять, потім відколов від породи уламок скелі завдовжки близько фута, й руків’ям пістолета туго забив цей своєрідний клин у видовбану дірку. Потім я підтягнув його фута на чотири вгору, де він виколупав нову дірку й теж забив у неї клин, зробивши в такий спосіб собі опору і для ніг, і для рук. Тоді я відв’язав мотузку від куща й кинув йому кінець, який він примоцував до вищого клина, а потім знову спустився на повну довжину мотузки, опинившись футів на три нижче від місця, де перед тим стояв. Тут він виколупав ще одну дірку і загнав у неї клин. Далі Петерс підтягся вгору і став ногами на щойно зроблену приступку, а руками тримаючись за середній камінь-клин. Тепер треба було відв’язати мотузку від найвищого клина і закріпити її на середньому; і тут Петерс зрозумів, що припустився помилки, роблячи приступки на надто великій відстані одна від одної. Після кількох невдалих і ризикованих спроб дотягтися до вузла (а йому в цей час доводилося триматися однією лівою рукою, бо правою він мав намір розв’язати його) він нарешті здогадався перерізати мотузку, залишивши шматок завдовжки дюймів у шість на клині, і, прикріпивши її до другого клина, спустився нижче третього, але цього разу не настільки низько, як попереднього. Ось так за допомогою ножа й мотузки (сам би я до цього способу ніколи не додумався, і ми цілком завдячуємо винахідливості та сміливості Петерса) мій товариш, який принагідно чіплявся також за кожний виступ скелі, що йому траплявся, без пригод спустився до самого дна. Минув якийсь час, перш ніж я набрався духу, щоб піти за його прикладом, але кінець кінцем я таки зважився. Перед тим як розпочати спуск, Петерс залишив мені свою сорочку і, зв’язавши її зі своєю, я в такий спосіб виготовив необхідну мені мотузку. Скинувши униз знайдену в розколині рушницю, я прив’язав мотузку до куща і почав швидко спускатися, намагаючись енергійними рухами погамувати тремтіння, що його не міг подолати ніяк інакше. Цього настрою мені, проте, вистачило лише на перші чотири або п’ять кроків, але незабаром моя уява розігралася не на жарт на думку про бездонну прірву, яка розверзалася під моїми ногами, про ненадійні приступки та клини з мильного каменю, що були єдиною моєю опорою. I марно силкувався я прогнати ці думки, втупивши погляд просто перед собою у пласку поверхню стіни. Що впертіше я намагався не думати, то яскравіше й жахливіше поставали в моїй уяві всілякі видіння. I нарешті настала та мить, така небезпечна за подібних обставин, коли людина ніби заздалегідь переживає відчуття, які опановують її під час падіння, – і виразно малює собі запаморочення й холод у животі, й останнє розпачливе зусилля, й напівзомління, й останній жаль, що ти летиш у безодню… і всьому кінець. Мої фантазії почали створювати власну реальність, і уявні жахіття навалилися на мене як справжні. Я відчував, що ноги в мене тремтять і підгинаються, пальці, якими я тримався за клин, повільно, але невблаганно слабнуть. У вухах мені задзвеніло, я сказав сам собі: «Це по мені подзвін!», і мене опанувало непереборне бажання подивитися вниз. Я не міг, я не хотів більше дивитися тільки на стіну і з якимсь розпачливим безумним почуттям, де змішалися жах і полегкість, я спрямував погляд у прірву. На мить мої пальці судорожно вчепилися в клин, і в моїй свідомості, мов швидкоплинна тінь, промайнула слабенька надія на те, що, можливо, я ще врятуюся, але уже в наступну мить мою душу заполонило бажання впасти – навіть не бажання, а прагнення, туга, неподоланна пристрасть. Я розчепив пальці й, напіводвернувшись од провалля, завмер на кілька секунд, хитаючись над його роззявленою пащею. Але тут голова в мене пішла обертом, у вуха вдарив пронизливий нелюдський крик, а піді мною виникла якась примарна, туманна і страшна постать; я зітхнув, серце моє зупинилося, і я впав їй на руки.

Я знепритомнів, але Петерс зловив мене, коли я падав. Стоячи на дні провалля, він стежив за моїм спуском і, зрозумівши, що мене опанував моторошний страх, усіляко намагався мене підбадьорити, хоча в голові у мене так паморочилося, що я не чув жодного його слова і взагалі не усвідомлював, що він до мене звертається. Побачивши, що я ось-ось упаду, він поспішив мені на допомогу і встиг саме вчасно. Якби я звалився всією своєю вагою, виготовлена із сорочок мотузка неодмінно порвалася б, і я полетів би в провалля. Але Петерс зумів мене підхопити й обережно спустив на всю її довжину. Повисівши хвилин п’ятнадцять над прірвою, я цілком прийшов до тями. Страх мій розвіявся разом з непритомністю, я відчув себе іншою людиною і за допомогою товариша щасливо спустився вниз.

Тепер ми опинилися недалеко від ущелини, яка стала для наших товаришів могилою, південніше від місця обвалу. Місцевість навколо була дика й пустельна, і вона викликала в моїй уяві картину пустки, що утворилася на тому місці, де колись стояв гріховний Вавилон. Не кажучи вже про уламки обваленої гори, які хаотично громадилися на півночі, поверхня навколо була всіяна величезними каменями, схожими на надгробки або на руїни велетенської будівлі, хоча, якщо придивитися, годі було виявити тут сліди людської діяльності. Повсюди виднілися шлакові уламки і безформні гранітні та мергелеві[81] брили, поцятковані металевими вкрапленнями. Жодних слідів рослинності ми поблизу не помітили, земля тут була зовсім безплідна. Нам зустрілося кілька велетенських скорпіонів та кілька гадів, які у високих широтах не водяться.

А що нашою головною метою було роздобути їжі, то ми вирішили вийти на берег, – а він був звідти не далі як за півмилі, – бо зі свого притулку на вершині гори ми бачили там черепах і тепер мали намір зловити бодай одну. Ми пройшли вже кілька сотень ярдів, ховаючись між уламками скель та камінням, як раптом, тільки-но ми завернули за ріг скелі, з невеличкої печери вискочили п’ятеро дикунів, і один ударом кия повалив Петерса на землю. Всі кинулися добивати жертву, й це дало мені змогу отямитися від несподіванки. В руках у мене була рушниця, але цівка погнулася при падінні в провалля, тому я відкинув її як річ непотрібну й вихопив пістолети – а вони у мене були в порядку. Постріли пролунали один за одним, і я побачив, що два дикуни впали, третій, який уже заніс над Петерсом списа, перелякано відстрибнув убік, так і не завдавши удару. Мій товариш був урятований, і після цього сутичка закінчилася швидко. Він теж мав пістолети, але з остороги не став їх застосовувати, повністю поклавшись на свою фізичну силу – такої сили я не зустрічав у жодної іншої людини. Вихопивши в одного з убитих дикунів кий, він з першого удару поклав трьох інших, розчерепивши кожному голову. Ми одержали цілковиту перемогу.

Все сталося так швидко, аж ми насилу могли повірити, що все відбулося насправді, і стояли над трупами забитих у якомусь заціпенінні, аж поки крики, що пролунали вдалині, не повернули нас до тями. Було очевидно, що розтривожені пострілами дикуни незабаром нас виявлять. Щоб дістатися до гори, нам би довелося бігти в той бік, звідки лунали крики, та навіть якби ми й добігли до її підніжжя, нас би неминуче помітили, коли ми стали б дертися нагору. Наше становище було вкрай небезпечне, і ми вагалися, не знаючи, куди бігти, аж раптом один із дикунів, у якого я вистрелив і якого вважав убитим, підхопився на ноги й кинувся навтіки. Ми, одначе, наздогнали його вже через кілька кроків і хотіли були відправити на той світ, коли Петерсові спало на думку, що дикун може згодитися, якщо примусимо його втікати разом з нами. Отже, ми потягли його за собою, давши йому зрозуміти, що в разі опору він негайно буде вбитий. Через кілька хвилин дикун утямив, чого від нього вимагають, і підкорився. Ховаючись поміж скель, ми побігли в напрямку берега.

Досі нерівна місцевість, по якій ми бігли, приховувала від нас море, воно зблискувало лише вряди-годи, а повністю відкрилося аж тоді, коли ми опинилися від нього ярдів за двісті. Вибігши на пологий піщаний берег, ми з жахом побачили, що від села й від усіх кінців острова до нас біжать юрби дикунів, люто вимахуючи руками і виючи, немов дикі звірі. Ми вже хотіли були повернути назад і спробувати відступити, ховаючись за великим камінням, коли раптом я помітив, що з-за скелі, яка виступала в море, виглядають носи двох каное, і ми щодуху помчали туди. Охорони біля човнів не було, і в них лежали тільки три великі галапагоські черепахи і звичайний запас весел на шістдесят чоловік. Ми стрибнули в один із човнів, потягли за собою й полоненого, і з усієї сили заходилися веслувати у відкрите море.

Та не відпливли ми й на півсотні ярдів від берега, як, трохи заспокоївшись, зрозуміли, що припустилися непрощенної помилки, залишивши друге каное дикунам, а вони вже були від нього лише вдвічі далі, ніж ми, і швидко наближалися. Тепер не можна було гаяти ні секунди. Надія випередити ворогів була мізерна, але іншого виходу ми просто не мали. Було дуже й дуже сумнівно, що ми дістанемося до човна раніше за них, але для нас то був єдиний шанс. У разі успіху ми могли врятуватися, а не спробувати захопити другий човен означало б змиритися з неминучою і жахливою смертю.

Ніс і корма в каное були виготовлені однаково, і ми не стали розвертати човен, а просто пересіли й почали веслувати назад. Коли дикуни помітили наш маневр, вони зарепетували вдвічі голосніше й удвічі прискорили біг. Проте розпач додав нам снаги, і коли ми добулися до мети, нас випередив тільки один тубілець. Бідолаха дорого поплатився за свою моторність – тільки-но ми торкнулися берега, як Петерс прострелив йому голову з пістолета. Найперші серед решти дикунів на ту хвилину були від нас кроків за тридцять. Ми спробували відтягти другого човна на глибоку воду, куди дикуни не змогли б допливти, але днище глибоко врізалося в пісок, часу не лишалося, і тоді Петерс кількома ударами важкого рушничного приклада проломив дно на носі й пробив борт. Коли ми стали відштовхуватися від берега, двоє тубільців ухопилися за наш човен і вперто трималися – і нам нічого не лишалося, як порішити їх ножами. Ми відчалили від берега й щосили стали веслувати у відкрите море. Коли густий натовп дикунів дістався до пробитого каное, вони страшенно завили з люті й розчарування. Взагалі, наскільки я можу судити зі своїх спостережень, ці мерзотники виявилися найлютішими, найлицемірнішими, наймстивішими, найжорстокішими і найкровожерливішими істотами на світі. Безперечно, вони не дали б нам пощади, якби ми потрапили в їхні лапи. Дикуни спробували були пуститися за нами навздогін на пробитому каное, але та спроба, звичайно, була марною, і, знову виливши свій гнів у бридких завиваннях, вони кинулися назад у гори.

Отже, від безпосередньої небезпеки ми врятувалися, хоча становище лишалося загрозливим. Ми знали, що дикуни мають у своєму розпорядженні ще два таких каное (вони розлетілися на друзки під час вибуху «Джейн Гай» – але ми про це довідалися лише згодом від нашого бранця), і ми гадали, що вони знову кинуться за нами навздогін, як тільки добіжать до входу в затоку (відстані туди було милі зо три), де звичайно стояли на причалі човни. Боячись цього, ми докладали всіх зусиль, щоб відійти від острова якомога далі, змусивши веслувати й бранця.

Десь через півгодини, коли ми встигли пропливти на південь миль п’ять або й шість, із затоки вийшла ціла флотилія плоскодонних човнів. Та незабаром вони повернули назад, утративши надію наздогнати нас.


Розділ двадцять п’ятий


Отже, ми опинилися в неозорому й пустельному Антарктичному океані, вище вісімдесят четвертої паралелі, на благенькому човні й без запасів провізії, якщо не рахувати трьох черепах. Наближалася довга полярна зима, і нам треба було добре поміркувати, який обрати курс. У полі зору було ще шість чи сім островів, які належали до цього архіпелагу й лежали один від одного на відстані п’ять-шість ліг; але на жоден з них ми не мали наміру висадитися. Коли ми йшли сюди з півночі на «Джейн Гай», найнепрохідніші крижані поля залишалися позаду нас – у цьому ми переконалися на власному досвіді, хоч би як такий факт суперечив поширеним уявленням про Антарктику. Отже, йти на північ було б безглуздям, а надто о такій пізній порі року. Лише один напрямок обіцяв нам якісь надії, і ми постановили сміливо стернувати на південь, де принаймні була ймовірність натрапити на суходіл і ще більша ймовірність опинитися в теплішому кліматі.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Оповідь Артура Гордона Піма (збірник)» автора Едгар Алан По на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Оповідь Артура Гордона Піма“ на сторінці 19. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи